Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 97
В Руській Правдї се слово уживаєть ся і в узшім і в ширшім значінню, так що в деяких місцях не можна навіть і сказати напевне, як тут треба розуміти се слово; але і в такім разї очевидно, що сказане про смердів в ширшім значінню — себто підданих взагалї, ми повинні були б прикласти і до смердів у тїснїйшім значінню — себто селян.
Що смерд був свобідний чоловік, се показує виразно Р. Правда, кажучи, що смерди платять „княжу продажу”, себто за карні вчинки платять кару князю, тим часом як холопів „князь продажею не карає, бо вони не свобідні” 15). Карати смерда можна не инакше як тільки по присуду князя (або княжого урядника) — хто мучив (брав на тортури або карав) смерда без княжого суду, платить кару: „или смердъ умучатъ, а безъ княжа слова, за обиду три гривны” 15) — значить домінїяльного суда над ним нема. Одначе кара за мучення смерда чотири рази меньша від такої ж кари за „мученнє княжого мужа”. Але вира за голову смерда безперечно була однакова з головою иньших свобідних (40 грив.): перелїчуючи ті катеґорії людей, за голову котрих платить ся повна вира, Р. Правда в тих редакціях, які маємо, очевидно, розуміє смерда під назвою „Словенина” 16).
Що до економічного становища смердів то Руська Правда говорить про „смердїх коней”, „смердїх холопів” 17), таким чином признає у смердів рухоме майно всякого рода, навіть і холопів, що теж належали до майна.
Але на чиїй землї господарили смерди? Очевидно теж на своїй; тим відріжняли ся вони від хлїборобів иньших катеґорій, які робили на чужій землї — про них будемо говорити низше. Правда, досить розповсюднений погляд бачить в смердах осадників княжих земель, але сей погляд не знаходить собі опертя в фактах. „Княжими” землями тодї були ті нечисленні фільварки, де князї вели своє господарство руками безземельних і невільних робітників; на те, щоб якісь иньші землї уважали ся княжими, не маємо нїякого натяку: вони належали до тих, хто вкладав в них свою працю, й землї смердів були їх власними, о скільки може бути мова про власність в тих часах. Зрештою й наведене вище лїтописне оповіданнє називає село смерда його селом.
Таким чином всї сї звістки вказують на повноправність і економічну самостійність смерда. Але є одна звістка, що говорить зовсїм що иньше, се параґраф, чи властиво — варіант його в декотрих кодексах Руської Правди 18): „а за смердъ и холопъ (вира) 5 гривенъ”. З нього б виходило, що смерд стояв на однїм рівени з холопом, і дїйсно деякі учені виводять се; иньші знов припускають, що разом з катеґорією свобідних смердів істнувала ще иньша — смердів закріплених, подібних до холопів 19). Але про сю другу катеґорію більше нїде нема мови; противно, иньший, згаданий уже вище параґраф 20) зовсїм недвозначно виключає можливість такої катеґорії: вичисливши грошеві кари за ріжні роди худоби, він додає: се кари для смердів, що платять князеви продажу; коли ж злодїями будуть холопи — чи то княжі, чи боярські, чи монастирські, котрих князь не карає продажею, тому що вони не свобідні 21), то за них платить їх господин подвійне відшкодованнє.
Очевидно, що як би окрім тих повноправних смердів були ще иньші, рівнорядні з холопами, про них мусїла-б бути тут згадка. Супроти сього нема иньшого виходу в сучаснім станї наших відомостей як тільки прийняти, що ми тут маємо хибний варіант, бо в иньших кодексах натомість читаєть ся: „а за смердий холопъ 5 гривенъ” 22); се зовсїм правдоподібно.
Про громадську самоуправу сього свобідного селянства говорив я вище 23), а також дав образ і тих державних тягарів, які на нїм тяжіли 24). Судячи з пізнїйших даних, вони були в сумі досить високі, навіть дуже високі місцями — бо оподаткованнє взагалї не визначало ся однородністю і однаковістю, противно — при браку якоїсь докладно означеної підстави оподатковання, при неоднаковости тих господарських комплєксів, які служили одиницею оподатковання, воно розвивало ся своїми осібними дорогами не то що в кождій громадї, а навіть і в кождім такім господарстві 25). Сї значні тягарі мусїли бути немалим стімулом до того, що свобідні селяне переставали господарити й переходили на становище боярських підсусїдків, економічно залежних ріжних катеґорій.
Поруч сього повноправного й економічного самостійного селянства істнувало иньше — залежне, безземельне, що працювало на чужій землї й наслїдком своєї економічної несамостійности було ограничено де що і в своїх правах. Ми знаємо три такі катеґорії, се ізгої, сябри й закупи 26).
Про ізгоїв ми вже говорили 27) й не богато можемо до вище сказаного додати. Ми бачили, що так називали ся люде без суспільного становища, люде неприкаянні, наслїдком того віддані під опіку церкви. Вони уважали ся свобідними: вира за них повна, як і за всїх свобідних. Не маючи власного господарства, вони осїдали на чужих землях. Се бачимо з згадки в фундаційній грамотї смоленської катедри: ся катедра між иньшим дістає від князя, очевидно — його власне або двірське село Ясенське „съ бортникомь, и съ землею, и съ изгои” 28). Митр. Климент у своїм посланию, вичисляючи ріжні предмети тодїшнього землеволодїння, згадує „ізгоїв і сябрів”: „Скажу тобі, хто хоче слави — ті що прикладають (здобувають) дім до дому, села до сїл, ізгоїв і сябрів, бортї і сїножати, ляди й старини” 29). Ся одинока згадка про сябрів показує, що становище їх було анальоґічне з ізгоями. Зрештою й ізгої й сябри, як і иньші безземельні свобідні робітники, правдоподібно, розуміють ся нашими правними памятками в катеґорії закупів.
Закупи (закупъ, закупный, закупень) з сього часу звістні нам тільки з Руської Правди; вони тут називають ся инакше наймитами. Се буди люде, що відробляли позичені або иньшим способом винні гроші, або наймали ся на роботу — звичайно беручи плату наперед. Був се застав чоловіка самим собою, чи третьою особою в забезпеченнє грошей, які відробляв він своєю роботою 30), і в такім значінню заставу термін „закуп” задержав ся в пізнїйшім праві в. кн. Литовського; в давнїйших часах значіннє сього терміну могло бути ширше, означаючи всякого рода економічну залежність.
Закуп жив або у дворі свого пана, або на своїм власнім господарстві. Він міг дістати собі до господарства ґрунт від свого пана, міг мати й свій власний 31). Закупи, що робили хлїборобську роботу, мали спеціальну назву „ролейних закупів”.
Закуп безперечно був свобідним чоловіком. Він має своє майно — рухоме або й нерухоме; за свої вчинки він відповідав сам, не його господар, як за холопа; за незаслужене караннє його господар має платити як за обиду свобідного, і закуп має право заносити скаргу на свого пана до княжого суду. Але його залежне становище і дуже тоненька границя, що межувала його з холопом, мали наслїдки в ограниченню його горожанських прав: сьвідком він не міг бути, хиба в дрібних справах 32), і господар мав право карати — бити його „про дЂло”; тільки як би він бив його зовсїм без всякого поводу „не смысля, пиянъ, безъ вины”, то закуп міг обжалувати його перед княжим судом, і господар платив кару. В відносинах до закупа господар зветь ся „господином”, як і в відносинах до холопа.
Становище закупа взагалї було дуже хистке, і кождої хвилї він міг опинити ся в катеґорії холопів. Очевидно, сю легкість пани закупів дуже надуживали, так що нарештї се викликало зі сторони правительства ряд постанов, які обмежували сї надужитя. Дуже правдоподібно, що більша частина їх 33), як і ограничення процентів, видані були наслїдком соціальної революції 1113 р., бо в переважній частинї кодексів Руської Правди вони йдуть зараз по законах про процент. Сї постанови знайомлять нас з надужитями, які дїяли ся з закупами.
Насамперед, очевидно, богаті люди мали звичай неоплатних довжників — що брали у них гроші, чи хлїб на прожиток, і не могли звернути, без дальшої церемонїї просто повертати собі в холопи 34). Закон постановив, що в холопи міг бути проданий неоплатний довжник тільки по конкурсу 35), довжник же, що відробляв свою позику працею, не перестає бути свобідним чоловіком (себто закупом).