«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 67
Нарешті хан ще раз зрадив козакам і погодив ся з Поляками, з тим щоб вони козакам вернули зборівські права. Але сим разом Хмельницький вже не приступив до тих переговорів: він не журив ся ханом, бо мав уже вість, що в його боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар. По довгих ваганнях московське правительство рішило ся прийняти Україну під царську руку й розпочати з Польщею війну.
81. Московська зверхність
Московське правительство мало велику охоту вмішати ся в козацьку війну, щоб вернути собі втрати смутного часу, а може й на Україні що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: дуже вже Польща дала ся в знаки Москві в попередніх війнах. З другого боку одначе московські політики мусіли рахуватись і з тим що якби Поляки зломили Хмельницького, то першим дїлом обернули б Кримцїв і козаків на Москву: так і пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливій війні Хмелницького з Польщею 1651 р. в Москві рішили, що таки треба вмішати ся в українську справу. Поставлено се, по давнім звичаям, на релїгійниті грунт: що Москва мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщі. Для форми післано посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборівські права. Коли ж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., постановив, що цареви годить ся „прийняти під свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке з містами й землями" і воювати за них з Польщею.
Про се зараз же післано вість Хмельницькому—що Москва його бажаннє сповняє, приймає його в свою оборону і на весну пішле військо на Польщу. Хмельницькому се під ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого союзника не було в тій хвилї. Туреччина сама не хотїла мішати ся; хан показав себе не вірно; з Молдавою й Семигородом не виходило нічого путнього. Шведське правительство, вороже Польщі й польським королям, здавна, ще з 1620-х років силкувалося війти в близше порозуміннє з козаками, але тепер не показувало охоти до війни з Польщею, а з Польщею розірвати ся козакам хотїло ся доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана і одержавши вість, що вже виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу від Хмельницького і всеї України, він призначив їм, щоб їхали до Переяслава і залишивши війну, поїхав туди сам.
В перших днях сїчня 1654 р. зїхав ся він з московськими послами в Переяславі. Московські посли хотіли, щоб скликано військо на раду, аби всім військом ухвалили піддати ся під Москву. На жаль не маємо про се ніяких близших відомостей, окрім того як описав московському правительству сам посол, боярин Батурлїн. Він оповідає, що військо на запитаннє Хмельницького ухвалило піддати ся цареви. Потім прочитано царську грамоту, де цар обіцяв Українців в ласці тримати й від ворогів обороняти. Посли тоді сказали, шоб усї йшли до церкви — присягти цареви. Але тут вийшло непорозуміннє. Хмельницький сказав наперед присягти послам іменем царським, що цар не видасть Україну Польщі, буде боронити від ворогів і права тавільности українські в цїлости буде держати—так як польські королі складали присягу на расіа сопуепіа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своїй волі і не присягає своїм підданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго змагала ся і тільки щоб не розбити справи, присягла нарешті. Потім посли розіслали своїх людей по містах і місточках—приводити до присяги Україну, ту що була у впасти козацькій.
Уже ся історія з присягою була неприємним розчарованнєм для Хмельницького; за нею пішли иньші. Коли Хмельницький вислав по сїм своїх послів—предложити царському правительству бажання війська що до відносин України до Москви, то далеко не всї отсі бажання знайшли згоду у московського правительства. Важнїйші статї, на які, дало воно свою згоду, були такі: Права і вільности всякого стану людей на Україні потверджують ся. Всякі виборні суди козацькі і виборні уряди міські мають далї свобідно відправляти ся. Гетьмана вибирає військо свобідно і тільки сповіщає царя про вибір. Гетьман і військо Запорозьке можуть приймати посольства від чужих держав, тільки сповіщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Війська козацького має бути 60 тис.
Тут декотрі пункти—як отеє право заграничних зносин, давали дуже богато, так що Україна мала права осібної держави, зовсїм самостійної, автономної, тільки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське правительство не хотїло віддати повного самопорядкування українському громадянству, не хотїло позволити, Щоб воєводи і всякі уряди настановляли ся самою людністю, щоб всї доходи з України збирали ся самими українськими виборними урядниками до місцевого скарбу і віддавали ся на місцеві потреби. Правда, у самого українського громадянства сї думки про автономію тільки що наростали і виясняли ся, і різко їх ставити воно не важило ся, щоб не відіпхнути від себе Москви і не знеохотити її до війни з Польщею за Україну, Але все таки ся неохота Москви до плянів українського самопорядкування виявила ся виразно і зробила прикре вражіннє на Українї. Було очевидно, що на місце польських урядників Москва хоче прислати своїх воєвод на Україну, і першим ділом уже прибули такі воєводи до Київа, поставили собі тут нову кріпость, своє військо московське і оснували ся тут так як хозяєва, не дбаючи про гетьмана і його власть, і такі воєводи мали згодом прибути й до иньших українських міст. Не хотіла Москва також признати церковної автономії України: намагала ся привести київського митрополита і владиків під власть московського патріарха.
Хмельницький і старшина побачили, що чого иньшого вони хотіли від Москви, а до чого иньшого вона береть ся. Вони хотїли від неї помочи в боротьбі з Польщею для визволення України і свобідного житя. Москва ж дивила ся на Україну як на новий прибуток свого царства і хотіла взяти її міцно в свої руки. Війну з Польщею звела, але мала на оцї прилучення білоруських земель, до котрих брала ся вже давнїйше; Хмельницького теж просила вислати своє військо на Білорусь в поміч московському, і той се сповнив. В заміну московське правительство прислало своє військо на Україну, щоб з Хмельницьким іти на Волинь і там зійти ся з тим військом що було на Білоруси. Але Хмельницький відразу стратив охоту до московької помочи, побачивши, як Москва сильною ногою ставала на Українї, як хапала ся кождого необережного слова, кождого нерозважного руху, щоб забирати українське житє в свої руки. Бояв ся, що з сього московського походу виростуть тільки нові претенсії московські до України і українського житя.
Похід звів ся нї на що. Хмельницький не рушив ся з Київщини, так що московське правительство аж докоряло йому за се відтяганнє від війни. А Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинив ся, зєднавши ся з Москвою, та пильним оком приглядав ся до нових відносин, які тепер зовсім иньшою дорогою пішли від заданого ним удару.
82. Між Москвою і Швецією
Війна Москви й козаків на Білоруси пішла незвичайно вдатно з початків. Городи білоруські здебільшого піддавали ся добровільно козакам і московському війську. Козаки зайняли білоруські землі пограничні з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське військо опанувало білоруські землі аж по саме Вильно. Така перемога Москви над Польщею заохотила й иньших сусідів покористувати ся нагодою.
В Швеції настав новий король КарлоХ і задумав відновити стару війну з Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або Трансильванії, на Угорщині): се був союз протестантських держав против держав католицьких—Польщі й Австрії. Тепер король шведський і князь семигородський надїяли ся знищити Польщу. В Польщі і Литві вони сподївали ся оперти ся на панах-протестантах, що дуже терпіли, як і православні, від католицької шляхти і правительства. Мали на думцї також Хмельницького, що здавна вів приязні переговори і з Семигородом і з Швецією, заохочуючи їх на Польщу. Досї оті його заохочення не мали особливого успіху, і тому він мусїв особливо заходити ся коло Москви. Тепер же, саме як московське правительство вже знеохотило Українців першими своїми заходами, Швеція, і з нею Семигород ставали до боротьби з Польщею, робили ся союзниками України, і Хмельницький задумує оперти ся на них не тільки для визволення Українців від Польщі, але також і на те, щоб розвязати собі руки в відносинах з Москвою. Він з великою утіхою — прийняв заклик шведського короля до спільної боротьби з Польщею і чекаючи тої спільної війни не дбав про московські походи.