«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 69

Під фігурою Хмельницького карта України поділеної на полки (означені булавами); на низу Дніпровім Сїча (шатро з корогвою і булавою). З лівого боку військо козацьке, представлене старшиною, по числу полків. З правого-шатро гетьманське, над ним герб військовий, на долї група переляканих Поляків з написомю. Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Браславський, Кальницький і Київський, а на лівім боцї сїм: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Нїженський і Чернигівський. Полки поділяли ся на сотнї, але неоднаково: в иньшім полку не було і десяти сотень, а в иншім до двадцяти, і число козаків було в них нерівне: в реєстрі 1649 р. в одних сотнях бачимо козаків по двіста і по триста, в иньших по кількадесять тільки. Полковник був начальником свого полкового округа; полкова старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар-радила при полковнику у всіх ділах свого полку; сотник правив своїм сотенним округом, козацькими громадами завідували отамани. Властиво військові власти мали начальство тільки над козацькою людністю, але на ділї до них перейшла власть загальна, над усею людністю, тільки значнїйші міста та маєтки церковні і панські були в меньшій залежности від них, а підлягали просто гетьманови (але маєтків панських з початку було дуже мало, бо їх народне повстаннє покасувало).

Взагалі військовий устрій хоч ніби то належав до самого тільки козацького стану, до одного тільки війська, уже за десятилітнє панованнє Хмельницького прийняв характер краєвого правительства. Се не зразу зрозуміли, але на ділї уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, Хмельницький по давнїй памяти говорив, що військо буде правити ся по своїм порядком, а московське правительство може на себе прийняти те що давнїйше належало до правительства польського. Але коли московське правительство почало присилати своїх воєвод і хотїло на себе збирати доходи з некозацької людности та правити нею від себе—козацька старшина, привикши за сей час правити нероздільно, почула, що властиво для чужої, иньшої управи вже нема місця—вона б нарушала значінне і силу козаччини. Гетьман став володарем краю, головою правительства українського, і все що було на Українї мусїло йому підлягати. Але гетьман був головою військової організації, значить і ТІ областні представники—полковники повинні були мати значіннє власти загальної, всенародньої. Військовий штаб гетьмана займає місце кабінета міністрів, правительства українського. Генеральна старшина: обозний, судя, осаул, писар, що звуть ся генеральними для відміни від таких же чинів полкових, — стає радою міністрів при гетьмані і рішає у всіх справах загальних, політичних.

Рада старшинська—генеральної старшини і полковників і військова рада загальна збирають ся в важнійших справах і рішають про долю краю. Козацька старшина і громадянство українське чуло пильну потребу такої автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації і отся військова козацька організація сповняла її ролю; але сей новий український автономний устрій не був продуманий до кінця і не проведений формально (се пробували зробити при гадяцькій унїї з Польщею 1659 р., але Її конституція не устояла ся). Через се між понятєм краєвого правительства і понятем козацького ладу, як устрою тільки військового, так би сказати—лишала ся щілина, в яку заходили посторонні претенсії, особливо московські, й викликали замішання, непевність, роздражненнє. Не доладу також було, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всі стани людей — духовенство, міщанство, селянство, шляхта мали правити всім краєм і всякого стану людьми. І тим більше що се було діло нове, воно не укладало ся так легко, а викликало непорозуміння і боротьбу.

Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним з військом, і се робило трудности в переходї його до нового, всенароднього, краєвого значіння. Старі порядки військового самопорядкування, коли рада, зібрана з якої небудь нагоди ким небуд з козаків, без церемонії скидала гетьмана і старшину, — не підходили до нових відносин. Власть мусїла бути трівка, певна, коли відповідала за долю цілого краю, особливо в таких тяжких і многоважних обставинах. Хмельницькому справді удало ся, завдяки своїм талантом і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнїйшого. Військова рада збирала ся тільки тоді, як уважав се потрібним гетьман, — зрідка, в найважнїйших справах, і то більше для форми. Обмірковували ся справи на раді старшини, яку також скликав гетьман, коли вважав потрібним. Але така переміна була занадто новою й свіжою, викликала невдоволеннє серед деякої части козаччини, особливо на Запорожу, і наступникам Хмельницького не завсїди удавало ся підтримати свою власть над радою, а всяке ослабленнє і захитаннє гетьманської впасти ослаблювала зараз значіннє її і всього ладу козачого як впасти і управи загальної краєвої. Не зараз можна було вирвати старі погляди, сотворені всею попереднею історією козаччини, про те шо центр козацького житя і устрою-се Запороже, Січа, і відти повинний виходити і вибір гетьмана, і весь напрям української політики Уже в 1620—30-х роках, як козаччина починає опановувати волость і тут завязуєть ся трівка організація і управа козача, — уже тодї Січа тратить своє значіннє козацької столиці, козацького центра. В нових порядках центром українського житя стає гетьманська резиденція, де пробуває найвища старшина козача, де рішають ся всякі справи в військовім суді і в генеральній канцелярії військовій. ПретенсіїСїчи на давнє значіннє являли ся вже пережитком старини, анахронізмом. За Хмельницького Сїча стала собі прибіжищем сміливого вояцтва, передовою сторожею України без всякого політичного значіння. Але коли не стало славного гетьмана, Січовики претендують на те, щоб таки від них виходив вибір гетьмана і старшини; нарікають на старшину, що вона собі захопила правлїннє й не хоче признавати власти Сїчи. В усім сим лежали зерна пізнійших завірюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, і ще більше—як би по його смерти Україна могла о пожити спокійно яких кільканадцять лїт, сї зерна не проросли б.

Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню. Як би воно було полишене саме собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, — певно зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечности й приладити до нових потреб державного житя старі відносини й порядки. Та власне отсього воно не мало—змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утріваленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозї, з усіх боків сторожили її иньші держави, які жадно хапали ся за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб його роздмухати, щоб забити клин в кожду щілину та ним розбити і ослабити українське житє.

Крім тих слабих сторін політичних, про котрі ми говорили, сим ворогам служили службу й суспільне, соціальне роздвоєннє між українськими народнїми масами і старшинськими кругами, між народом і старшинським правительством. Нарід підняв повстаннє, щоб визволити ся з панської кормиги; він покористував ся ним. щоб вигнати шляхту з України, заволодіти землями, які шляхта поміж себе розібрала, і стати паном своєї працї й своєї долі. Більш за все він бояв ся, щоб не вернули ся знову пани на Україну і не завели на ново своїх порядків. Тому нї за що не хотів мирити ся з Поляками, тому невірним оком дивив ся на все, що заносило на поворот до старих, панських порядків.

Тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках вдасть—зайнявши з сього погляду місце шляхти, мала охоту іти її стежкою: володіти землями, закладати собі села, способити підданих. В тім вона виросла й инакшого способу матеріального забезпечення свого не знала й не бачила. При першій оказії—уже в першім посольстві до Москви 1654 р. почала вона віл московського правительства випрошувати собі грамоти на ріжні маєтности, з правом садити на них підданих.