Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 75

Коника сідлав в сімдесят попруг,

А в десятую — бай — золотую,

А в того коня срібні копита,

А в того коня шовковий хвостик,

А в того коня кілова грива —

Кілова грива коня покрила.

Срібні копита камінь лупають,

Срібло-золото розсипають,

Шовковий хвостик слід замітає.

— Ой, каже, коню, продам я тебе!

— Як мене продаш, здогадаєшся:

Я тебе виніс з трьох-дев’ять земель!

В поле виїжджав, з конем розмовляв:

— Ти, коню сивий, будь ми щасливий!

Будь ми щасливий на три дороги,

На три дороги та у три землі!

(Збірка Вагилевича, Гн., 107 — 111),

Він іде на чудесного звіря — «чорного тура — грубого звіря», «дике звіриня — дикого вепра», оленя з сімдесятьма рогами або «люту змію». Звір вбивається або випрошується, обіцяючи різні послуги (особливо при сватанні):

Коня сідлає, думку гадає:

Коню мій сивий, будь ми щасливий!

Поїдемо ж ми в чистеє поле,

В чистеє поле, під темний лісок,

За чорним туром, за грубим звірем.

Та як подибав чорного тура,

Чорного тура, грубого звіря,

І сніпок стрілів не долітає,

І тугий лучок не достріляє,

Та й сивий коник із ніг спадає,

[вар.: Гордий молодець з страху вмліває},

А чорний турець д нему промовляє:

Гордий молодче, не бійсь ти мене,

Поїдеш же ти в неділю рано,

Тогди ж ти мене та постріляєш,

Яснов шабельков та й порубаєш,

А за славоньку панну дістанеш.

Ой шумить-гудить зелен діброва,

Ой має ж вона чого гудіти —

Бо вна зачула дике звіриня,

Дике звіриня — дикого вепра.

Ой за ним слідить стрілець-молодець,

Подибаються а з диким вепром:

— Ой вепре, вепре, що в тя за зброя.

«У мене зброя — золоті ікла,

Золоті ікла, а саляний бік».

— Ой стрільче, стрільче, що в тя за зброя?

«У мене зброя — срібна стрілонька,

Золотий лучок, срібний курочок!»

— Ой вепре, вепре, де б ми боролись?

«На тих рівнинах, на тих долинах».

Ой як втяв стрілець дикого вепра.

Тоді ся вепер в ритвини ся впер.

А в полі, полі біл[ий] камінь лежить,

Під тим каменем да люта змія,

Ой туди їхав пан N. N.

Став з коня вставать [да] змію рубать,.

Ой тая змія да й промовила:

«Не рубай мене, не січи мене,

Буду я тобі в велик [ій] пригоді:

О як будеш ти та женитися,

Помощу мости все перстневиї,

Поставлю стовпи все золотиї,

Повішу коври все шовковиї.

[А] як будеш [ти] дівочку везти,

Забрязчать мости все перстневиї,

Засяють стовпи все золотиї,

Замають коври все шовковиї,

Загорять [ся] свічи все восковиї» 1.

1 Мотив незвичайно інтересний тим, що сходиться близько з билиною (записаною в Онежськім краю) про Добриню-змієборця:

И смолилась тут змЂя да восмиглавая:

Не казни-тко ты, Добрынюшка, змЂиныи головы,

Я иду к морю, ко синю морю,

Я иду к королю ко великому,

Ко великому королю да у синя моря,

И есть то у него да єдина дочь,

Брови то у ней черна соболя,

И очи то у ней ясна сокола,

По косицам то у ней звЂзды частыя...

Я достану эту королевичну от синя моря

(Гильфердингь, 663).

До сього повнішого чернигівського варіанта (в котрім я подекуди справляю розмір) є коротший і сильно попсований, але інтересний київський:

Як будеш їхать до двору по дівку,

Поб’ємо палі срібні таляри,

Засієм степи синім жемчугом

[друков.: зенджулом].

Як будеш їхать до бору з дівкою,

Забрязчать мости дрібниї кости,

Засяють палі — срібні таляри,

Зацвітуть цвіти синім жемчугом.

Волинський варіант, записаний ще Ходаковським, але досить знищений — я поправляю дефекти:

[Ой] поплинь, поплинь човен [човенець],

А в тім човен [ці] білий молод [ець]:

Струже стрілоньки із калиноньки,

Хоче пострілить лютую змію.

Він до неї [а] постріляє,

Вона до нього [та й] промовляє:

Не стріляй мене, не губи мене,

Скажу тобі [а] три радости,

[Що] три радости, а три городи:

В однім городі коня сідлати,

В другім городі по дівку їхати [дівочку брати?],

В третім городі жити-мешкати.

З галицького, підльвівського варіанта:

«Дарую я ти три городи вкупі:

В єднім городі коня попасти,

В другім городі коника сідлати,

В третім городі ґречну панну взяти» 1.

1 Чубинський, III, с. 419, 440; Гнатюк, II, с. 27, 29, 31.

Він наміряється застрілити качку, голубку, орла, сокола — ті випрошуються, обіцяючи йому так само — помогти при сватанні:

Аж тут пливе вутка, сивая голубка,

Він приціляється, він приміряється,

Він приміряється — хоче її вбить.

«Ой не приціляйся, пане N. N.,

Бо я тобі стану в великій пригоді:

Ой як будеш їхать дівчину сватать,

То помощу гатки з кудрявої м’ятки,

Та помощу мости з тонкої трости».

Стоїть ми стоїть, зелений явір,

На тім яворі сив соків сидить,

Сив сокіл сидить, гніздечко ввивать,

Обкладає то гострим тернічком,

Гострим тернічком, сухим билєчком,

А в серединку цвіт та калинку,

А на вершечку щиреє злото.

Туди ми поле, гладка стежечка,

До сив сокола натираючи.

Надійшов нею красний молодець,

Премудрий стрілець N. N.

Золотим луком потрясаючи,

Яснов шабельков вивіваючи.

Та яв сокола стрілков стріляти,

Стрілков стріляти, шаблев рубати.

Сив сокіл каже: «Не стріляй мене!

Коли ти будеш женитися,

Тебе, молодця, перепроваджу,

Твою молоду на крильця возьму,

А твої гроші возьму на ноші».

Сокіл, котрого хоче молодець застріляти, показується то його батьком, то матір’ю, то нарешті виявляється, що се сива голубка — миленька сього молодця, котрий, очевидно, сам являється соколом (пор. приспів одного з варіантів: Соколе — а в соколонька чорні оченька і брови):

В чистім поленьку стоїть смереченька,

Під тою смереченькою біле ложенько,

На тім ложеньку пахолятонько,

Струже стрілоньки все з калиноньки,

Хце застрілити сив-соколонька.

Ой не стріляй, N. N.,

То не соколонько, то твій батенько і т. д.

(з Гн., 20, 23, 36).

В іншій колядці голуби, котрих хоче застрілити парубок, об’являються ангелами:

Тоті голуби та й промовили:

«Васильку ти наш, та й паничу ти наш,

Не зміряй ти в нас, не губи ти нас,

Ой бо ми не є сиві голуби,

Але ж бо ми е святі ангели і т. д.

(Шух., 99).

Герой їде на війну. Всупереч радам родини — не вихилюватися наперед, він їде перед військом і звертає на себе увагу короля-противника (німецького, польського), що заявляє бажання мати його своїм зятєм і дати йому півкоролівства:

Чи дома-дома ґречний панонько?

Нема го дома, у Судомиру —

Судоньки судить, радоньки радить,

Як воювати, на врага стати 1.

1 Судомир, Сандомир, тут і в інших подібних варіантах по асоціації з «сидити мир», радити раду. Інтересна подробиця — участь героя в раді-вічі.

Ой заказано і зараджено

Усім воїнам на війну іти,

Пану N. N. корогов нести.

А його ненька вельми старенька

Випроводжала та й научала:

— Їдь же синочку та на війноньку,

Наперед війська не видавайся,

Позаду війська не оставайся!

Ой чи дома, гей наш панонько?

Нема го дома, десь у садочку —

Десь у садочку а в оріховім,

Ой струже — луже [гладить] дрібні стрілоньки,

Дрібні стрілоньки, ясні шабельки,

Бо ся збирає та на війноньку.

Татусьо вийшов, коника вивів,

Братенько вийшов, сідельце виніс,

Сестриця вийшла, зброю винесла.

Хусточку дала, з боку прип’яла.

Матінка вийшла випроводжати,

Випроваджати та научати

[як вище, і ще:]

А з боку війська не облишайся,

Лиш в середині, все при дружині.

Він то не слухав, слави доходив,.

Перед королем вигравав конем,