Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 76

Перед гайдуком вивівав луком.

Наперед війська коником грає,

Коником грає, шаблев махає.

Ой ввидів його польський кріленко:

Рад би я знати, чий то синочок

Коником грає, шаблев звиває?

Дав бим за нього свою панночку,

Свою крілівну, свою царівну,

Дав би я йому пів мої Польщі,

Пів мої Польщі, мого крілевства.

Варіант, який вказує на якусь ще вищу міфологічну постать:

І дав би йому... пів всеї землі,

Пів всеї землі, пів місяченька,

Пів місяченька, пів сониченька 1.

Герой в ролі ватажка. Дружина чи слуги просять у нього відправи або позволення йти промишляти війною. Але він не пускає і сам вибирається походом:

Ой в полі-полі, поблиз дороги,

Стоїть світлонька мурованая,

А в тій світлонці жовті стіноньки,

А по стіноньках гострі стрілоньки,

Поза столами межи панами

Найгордий панок, білий молодчик,

Поперед нього служечки його,

Держать шапоньки поза крісоньки.

[вар.: за опушечки],

Ясні шабленьки за бовтиченьки,

Тугії луки при правій руки [sic],

Та просять в него все симбрилоньку

Та роковицю заслуженую.

Вар.:

Гой в моста, моста калинового,

Стоїть намета з білого шовку,

У тій наметі золотий стільчик,

На тім стільчику ґречний молодчик...

Просяться в него ді в гір на війну,

Ді в гір на війну по ґречну панну.

— Ні так вас пущу, з вами піду.

Або:

Я вас не пущу, сам з вами піду 2.

Герой ладить зброю, скликає дружину (слуги) і йде походом на одну землю, потім на другу, на третю, щоб здобути собі панство, славу, здобич. Його військо гримає кіньми як грім на небі, блискає мечем як ясен місяць, пускає стріли як дробен дощик і забирає добичу: в одній землі коні, в іншій худобу, гроші, сукно —

Гойноє паня — що він там діє?

Стружічко струже, огника кладе,

Золото топить, зброіцю злива,

Зброіцю злива, на слуги вола:

«Ой слуги мої, котрі вірнії,

Коні сідлайте, зброї збирайте:

Тугії луки, острії мечі» 3.

А на коники всі посідайте,

Ой виїдемо на першу гору,

На високую, на німецькую,

Блиснемо мечем — ясен місяцем,

Пустимо стріли як дробен дощик,

Пустимо стріли в Німецьку землю:

Німецьку землю ми звоюємо,

І звоюємо і зрабуємо,

Ми заберемо сиві коники,

Самі сивії, не в’їжджениї.

1 Варіанти — Гнатюк N. 184.

2 Гн., II, с. 33, 41, 53 (поправляю подекуди).

3 Дуже інтересний, архаїчний приспів сеї колядки:

Воїн бо, воїн,

Над все військо подобен!

Потім такий же похід на волоську землю:

Та заберемо сиві волики,

Самі сивії бай рогатиї.

Потім:

Запустимо ся в московську землю,

Там заберемо все здобиченьки:

Сукна не міру, грошей не ліку! (Гн., 33 і 35).

Ділячи здобич, герой вибирає собі щонайкращі речі, все гірше роздає слугам:

Пан Хомуненько-переберниченько,

[Приспів: сам молоденький, кінь вороненький],

Перебирає між кониками:

Котрі ліпшії — то собі бере,

Котрі гіршиї — служенькам дає.

Перебирає між сіделками:

Котрі ліпшії — то собі бере і т. д.

Перебирає між вуздечками, сукенками, чоботиками, нарешті — між дівоньками:

Котрі ладнійші, то собі бере,

А що погані — служанькам дає.

Бувай же здоров, пан Хомуненьку,

Сам молоденький, кінь вороненький 1.

1 Гол., II, 172. Антонович і Драгоманов толкували останню фразу так, що дружина, невдоволена нерівним розділом добичі, кидає ватажка. Але Потебня (II, 715) зрозумів вірніше, що тут та перебірчивість не догана, а комплімент, і остання строфа — просто привіть колядників.

Герой приступає до одного міста за другим і наводить страх — йому дають різні дари, але він на них не вважає, поки не догадуються вивести «ґречную панну», чи «дівку в наряді», котрою він задовольняється:

Ой піді Львовом на оболоню,

Там N.N. коником грає,

Не мірецької, а козацької,

Під Львів ступає, лук натягає,

Лук натягає, на Львів пускає:

Ой хоче ж бо він Львова добути,

Львова добути, собі паном бути.

Він сам наперед конем манджає,

На своє військо все покриває;

«Ви, моє військо, смутненько не йдіть,

Кроком ступайте, Рим здобувайте!»

Він сам наперед як полем шмигнув,

Як конем шмигнув, аж ся Рим здригнув.

Ой гордий-пишний пане N.N.,

Тож собі з горда та й починаєш,

Попід Білгород коником граєш,

Ні в чім не дбаєш, коня стягаєш —

Що конем зверне — земля ся здрігне!

Оберне військо від сходу сонця,

Заграють труби як грім на небі,

Блиснуть мечами як мовна в небі,

Пустять стрілочки як дробен дощик,

А вдарять з гармат а в Царів-город,

Аж всі паркани порозсипали,

Всі ся жидове задивовали.

Стали жидове раду радити,

Чим би го — нічим перепросити?

Виносять йому миску червоних,

А він на тоє не подивився,

Не поглядає, шапку не здійме,

Шапку не здійме, не подякує!..

Оберне війське з полудня сонця —

Аж всі панове задивували, і т. д.

Виводять йому коника в сідлі,

А він на тоє не подивився, і т. д.

Конем оберне з полудня сонця...

Всі ся русини задивовали...

Виводять йому панну молоду,

Панну молоду та як ягоду,

А він на теє все поглядає,

Шапку здіймає, перепрашає,

Перепрашає, панну вітає.

Ой славен-явен красний N.,

А чим же ти то прославився?

Що із вечеря коня осідлав,

А вже к світови під Царів-град став.

Ой як бє та й бє на Царів-город —

Цар ся дивує — хто то воює,

Міщане ходять — все раду радять,

Що тому вояці за дари дати?

Вивели йому коня в наряді —

Він коня то взяв, не подякував,

Шапочки не зняв, не поклонився,

Не поклонився, не покорився...

Винесли йому полумисок злота, і т. д.

Вивели ж йому панну в короні —

Він панну узяв, та й подякував, і т. д.

Ой спід гори стоять тумани,

То ж не тумани — пара з коней йде,

Ой там же військо — аж землі важко.

Ой там у війську пана немає.

Ой одозветься зличний паниченько

Славного отця і пані-матки:

«Я ж в тому війську да паном стану,

Велю гармати наворочати,

В Чернигов город велю стріляти».

Ой бе да бє він в Чернигов город...

Винесли йому мису червінців...

В Переяслав город велю стріляти —

Вивели йому коня у збруї...

Ой бе він да бе да в Київ город —

Да вивели йому панну в наряді 1.

1 Гнатюк N- 185, Антонович і Драгоманов, 20 і 69. Цікавий початок варіанта в старій збірці Ф. Бодянського:

Ой у Вельмові [уві-Львові] на оболони

Збиралася війна, вся їх рівня,

Захотіли вони царя звоювать,

Царя звоювать, царівну узять.

Тут війна — військо, рівня — дружина, егалітарна, як я думаю. Але далі се переходить на величання ватажка: Унесли йому лучок стрілочок. Увели йому панну в наряді (Гн., с. 56).

Героя будять слуги чи батьки вістю, що його край, його волость, його двір орда, чи татари, чи турки забрали і до своєї землі погнали; він догоняє орду, відбирає полон і осаджує свою волость ще краще, ніж передше:

Чи спиш, чи чуєш, пан господарю?

Вияви ж личко на оконечко,

А з оконечка на подвір’ячко:

Твоє подвір’я орда забрала,

Татаре взяли, в полон займили!

Ой ісхопився, перехрестився,

Та крикнув же він на свої слуги:

«Служеньки мої, найвірнійшії.

Одні виведіть коня перського,

Другі винесіть меча острого,

Най я поїду, орду догоню,

Моє подвір’я назад оберну,

Назад оберну, краще збудую.

О вставай, пане, бо наступає

Погана віра, турці й татарці!

— А всідлайте ж ми бахматого коня

І подайте ми — ей — булат-шаблю,

Ей булат-шаблю, копію в руки!

Ой виїхали в чистеє поле,

Скоро ся зняли — зараз ся стяли,

Аж їм конички поприпадали.