Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 34

— Чий ровер? Крадений?

— Аж ніяк. Трофейний.

— Який трофейний? Ти що, його в бою взяв? — розлютився комбриг. Його з готовністю підтримав підполковник:

— Типовий приклад грабунку транспортних засобів. Є ж постанова військової ради, яку належить суворо виконувати.

— Мені грабіжники не потрібні! — відрізав комбриг. — Зараз же повернути ровер. Туди, де взяли!

— Єсть! — понуро вимовив я, однак, з полегшенням від того, що розмова, здається, скінчилася. Кульгаючи, з ровером у руках я побрів уздовж дощатої огорожі лісопильні до вогневої позиції мого взводу.

Де взяли цей ровер, я знав. Учора наш батарейний санінструктор Петрушин, коли солдати окопували гармати, побігав окіл, як це він завжди робив на новому місці, і з ближнього котеджу за річкою притягнув цей ровер. Сам поїздив недовго, мабуть, навчався, кілька разів упав і втратив до ровера цікавість. Учора на ньому недовго покаталися хлопці з гарматної обслуги, а вранці взяв я.

З ровером у руках я дочвалав до недалекої вогневої позиції. На станку 76-міліметрової гармати сидів навідник Степанов, димів здоровенною цигаркою з махорки. Інші двоє сиділи на брівці поряд. Командир гармати сержант Медведев спав під палаткою за бруствером. Правильний Кананок, самітньо позираючи в тил, жував шматок хліба. Ще на світанку туди пішли двоє з казанками, та щось не поверталися: певно, якась невправка у старшини. Було тихо, спереду в містечку поки що не стріляли, мабуть, німці також снідали. Батарея вже котрий день стояла ззаду за піхотою, вогню не вела, чекала прориву німецьких танків. Але, видно, тепер, наприкінці війни, німцям було не до прориву — хоч би як стримати наші прориви. Начальство, відомо, розуміло те, але все одно робило, як вимагала військова наука, — звісно, для перестороги, аби чого не вийшло. Але вже певно нічого не вийде — німці вже не ті, що в попередні роки, і навіть у попередні місяці. Як чотири місяці тому під Балатоном, коли вони завдали нам клопоту. Прорвали фронт і гнали аж до Дунаю. Тоді наш полк утратив усі гармати і безліч людей. Решта довойовує в піхоті.

— Кананку, — покликав я молодого солдата. — Відведи ровер. Онде в той дім.

Кананок, як завжди, спершу ніяково завсміхався, зирнув на добрячий котедж під горою, за бурхливою гірською річечкою.

— Нічого собі будиночок! Палац.

Ну, не палац, звичайно, але котедж справді був показний, — мурований, двоповерховий, з обведеними білою фарбою високими вікнами. Біля входу росли дві старі ялини, а по гранітній стіні розповзся густий покрив плюща, який спізніло зеленів першим дрібним листям. Удовж річкового берега видніла невисока дротяна огорожа. Ззаду між будівлею і стрімкою скелею височіли старі дерева, з-за листви яких виглядав червоний дах, завершений невеличкою, під зеленим ковпаком, баштою. Мабуть, господарював там не бідний австрієць.

Я присів на снарядну скриньку між станків, а Кананок через вузький дерев’яний місток над річечкою покотив ровер. За річкою він зупинився біля, мабуть, зачиненої хвіртки, щось гукнув. І тоді з дверей появилася постать якоїсь дрібної жіночки у вузеньких штаненятах, вона живо наблизилась до хвіртки і заходилась відмикати дверці. Кананок, видно було, забалакав щось, і вона, схоже, відповіла. Хвилину вони там нібито перемовлялись, але звідси не було чутно, про що. Хоча про віщо міг говорити Кананок, який навряд чи знав бодай десяток слів по-німецьки.

— Ти диви! — заздрісно вимовив ззаду Степанов. — Наш Кананок уже німкеньку полює. Вже домовляється…

— Не німкеньку — мабуть, австрійку. Але правда, спритна дівчина, — висунувся з рівчака чорновусий телефоніст Муха.

Либонь, і правда. Навіть здаля дівчина виглядала зграбною — особливо своєю хлопчачою фігурою, жвавою й невеличкою, і вже тим захопила солдатську увагу артилеристів. Вона перейняла у Кананка ровер, легенько крутнувши головою, відкинула назад пасмо коротко постриженого волосся і повернулася до дверей у котедж. Кананок, однак, усе гукав до неї щось, і вона, зупиняючись, відповідала, поки не зникла за ялинками. Солдат недовго постояв ще, а після, все озираючись, пішов через місток до вогневої позиції.

Я зирнув назад, на дорогу, — «вілліс» усе стояв під стіною розбитого будинку. Офіцери схилилися над його капотом, над розстеленою картою; мабуть, вони вже втратили до мене увагу. Та не всі. З-за спин інших один все ж разів зо два зирнув у наш бік — чи не той добродушний майор, подумалося мені. Але в той час у рівчаку зазумерив телефон, і телефоніст Муха покликав:

— Комбат, товаришу лейтенанте!

Я стрибнув у рівчак, узяв слухавку. Комбат питав, скільки у мене снарядів — окремо бронебійних, окремо осколочних. Я сказав, що треба підрахувати, тоді повідомлю. Ніби між іншим комбат попередив:

— Там десь перший біля вас. І особист.

— Уже бачу. Стоять на дорозі.

— Як поїдуть, дзвякни — куди?

Я поклав слухавку і виліз із рівчака. Машини були на давнішім місці, але офіцери там, видко було, заворушилися, перестали розглядати карту. І той добродушний майор у кашкеті вже не позирав сюди. Виходить, це і є наш бригадний особист, уповноважений страхітливого «смершу» [7]. Досі я ніде не бачив його, чи, може, він у бригаді недавно? Нашого полкового «смершівця» всі добре знали, той завжди товкся на батареях, особливо на маршах чи на формуваннях, любив посидіти з офіцерами вільної години та з чаркою. А ще був неабияким аматором співу — хоч «Розпрягайте, хлопці, коні», хоч «На позицию девушка провожала бойца». Казали, у полк приїхав з Далекого Сходу і вже за два місяці на фронті одержав два ордени, як і наш комбат, котрий тупає по передовій від самого Харкова і двічі поранений. А втім, здавна відомо, що Бог нерівно ділить не тільки в мирному житті, а й на війні.

Машини з офіцерами нарешті поїхали по дорозі в тил, треба було попередити комбата. Полкові батареї в цій тісній гірській долині розміщувалися по одній в декілька ешелонів — перша батарея була спереду, по той бік містечка, відразу за піхотою; по цей бік наша, за нею решта. Всі сиділи при одній дорозі. Ясна річ, комбати стежили за неурочним пересуванням комбрига і повідомляли про нюго один одному, щоб не бути захопленими зненацька. Начальства, як і противника, належало остерігатися на війні. Я заліз у тісний рівчак і зателефонував комбатові, а як виліз, Кананок уже був на вогневій. Його усмішливе обличчя сяяло стриманим захопленням, і це відразу помітили наші зубоскали-хлопці.

— Ну, домовився? Коли побіжиш?

— А може, він сюди її приведе? В гості…

Кананок, однак, без уваги до них одразу звернувся до мене:

— Там землячка ваша, товаришу лейтенанте.

— Яка землячка?

— Та з Білорусі, каже.

— Як з Білорусі? Радянської? — не міг зрозуміти я.

Всередині Австрії, наприкінці війни, в такому шикарному котеджі — землячка? Щось тут незрозуміле…

— Ну, — тільки й відповів небагатослівний Кананок. Мабуть, більше він не знав нічого.

Та новина не тільки зачепила — вона майже зворушила мене. Земляки взагалі мене ніби обходили, за всю війну я зустрів їх, може, чоловіка три. Мабуть, тому, що цей Український фронт був поодаль від Білорусі, солдати та й офіцери у нас більшістю походили з України, Північного Кавказу, де формувалася бригада, ну й, відомо, з Росії. Білорусів же в полку, здається, не було жодного. Якось почув, нібито начальник ПММ — білорус і принагідно запитав у самого, звідки він. Але ні, не з Білорусі, хоч вимова його було дуже подібною до білоруської. Казав, смоленець. Я був розчарований. Так хотілося стріти рідну душу, хоч би звідки-небудь з близького чи з далекого району, побалакати про довоєнне. А може, й дізнатися щось про сучасне з рідних містин, від яких я був одірваний з початку війни.

Війна війною, але, мабуть, слід було зашити розідраний рукав. Оскільки тут гасало начальство, роздягатися не став, попросив Кананка зашити гімнастерку на мені, і той вийняв із зимової шапки голку з несвіжою ниткою. Тільки-но він прилаштувався зашивати, як ззаду загухкали наші гаубиці; через голови, прорізуючи туге повітря, з шарханням полетіли важкі снаряди. Спроквола з іншого боку глухо загавкали німецькі міномети — ці, як і вчора, почали бити по містечку. Між дахів і дерев пихнули вгору димні вибухи — два з них зовсім побіч, за лісопильнею.