Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 63

Він лежав на боці під обривом і вже не плював, лише повернув долу обличчя. Кров пливла на пісок. Усе ж крові було багато, треба був час, щоб вона зійшла вся. З нею зійде й життя…

Але, може, раніше прийде солдат?

Солдат став дуже потрібним бомжеві — зовсім не для порятунку, а для чого, він і сам не знав. Що б він сказав солдату? Загалом сказати було багато чого, для цього не вистачило б життя. Але, може, насамперед попрощатися. Попрощатися мовчки. Ось так, нічого він не встиг у житті — ні для себе, ні для інших. Життя недавно ще здавалося таким нестерпно довгим, а вийшло коротеньким, мов заячий хвостик… А цього невдаху-хлопця так само скрутить та сама радіація, що доконала його. На самому початку його молодого життя. Все-таки життя, яке б воно не видалося, найкоштовніше у світі перед чорним проваллям кінця.

І все ж він хотів дочекатися солдата. Може, він приніс би хоч ковток. А так…

Що означало те А ТАК, він уже не додумав. Його тьмяна, з привидами свідомість згасла. Поволі, трудно, ніби з останніх сил чіпляючись за яв. Нарешті зникла зовсім…

Солдат ніс картоплю, він дуже спішив. Невелике відерце, проте, відривало руки, і він часто перекидав його дротяну дужку то в праву, то в ліву руку. Невідомо, чи воно справді було важке, чи хлопець надто ослаб у цій дорозі. Час від часу він спинявся під соснами, ставив відерце долі і недовго спочивав, щораз озираючись по боках. Ні, вовка досі не було видко, вовк за ним не йшов. Навряд чи він спроможний бігти, той плішивий доходяга-вовк. Але й чоловік тратив сили, дарма, що був молодий. Трудно було дихати, у грудях весь час тахкало серце, він дуже змокрів од поту, але бушлата не скидав. Знімав тільки шапку, як відпочивав. Після то надівав її на голову, то клав на картоплю у відерце. Все одно, і так, і так було душно, тяжко і незручно. Зимова шапка заважала йому, але й кидати її не хотілося. Він вважав, що шапка все ж береже голову від нуклідів.

Сонце схилилося над лісом, світило збоку і не так пекло як опівдні. В лісі побільшало прохолоди — навіть на борових пагорбах не було душно. Між сосен гуляло-переливалося тепле, золотаве світло, по моховитому долу стелилися косі тіні, потріскувало сухе гілля під чоботами. Там-сям буяв верес, починали набирати сили, зацвітати зарості чорниць. Але ягід ще не було. Чи дочекається він цього року ягід? — самотньо подумав солдат.

Болото він обійшов збоку — продерся крізь чагарник і опинився на березі річки. Звідси вже близько було й до їхнього стійбища, і він додав ходи своїм хитким крокам — хотілося якнайхутчіше дійти.

Чагарниковою стежиною він вийшов, нарешті, на їх бережок і трохи розгубився — бомжа ніде не було. Ні біля річки, ні на березі, ні на обриві. Ще за кілька кроків він згледів скорчену постать під обривом і подумав, що той заснув. Але щось його стривожило, — надто вже скоцюрблена фігура бомжа примусила солдата кинути відерце і побігти туди. Там насамперед він побачив загуслу кров на піску, на плечі куфайки і аж похолодів від думки, що бомжа забили. Згодом зрозумів, що кров ішла з рота. Бомж був неживий.

На диво самому собі, солдат не надто й сполохався. Відчув лише гостре почуття неприємності, навіть гидоти, а затим і здивування — навіщо ж так? Буцімто бомж зробив це сам з недобрим наміром. Згодом, однак, защемів жаль, а з ним — напівзабуте відчування власної покинутості. Тепер знову він один. Сам на сам. І вся ця картопля — його. Її можна спекти і одному все з’їсти. І нікому не треба віддавати решту хліба в кишені, все ж — вигода від цієї несподіваної смерті. Він обережно дістав общипаний шматок і почав його їсти. Либонь, як у війну. Ветерани розказували: що більше гинуло в роті, то більше для голодних зоставалося харчу. І горілки. А він не приніс бомжу випити, навіть не спитав у діда… Було журливо і сумно.

Солдат сидів поряд з небіжчиком, жував хліб і думав. Мабуть, найперше треба дров — тих, біля вогнища, після зливи залишилося мало. І він, з’ївши хліб, поплентався в ліс. Дещо зібрав і приніс. Затим почав ладити вогонь. Він не вмів користуватися «катюшею» і позбивав пальці, поки запалив клоччя. Далі також було не легше — від димливого клоччя розпалити шматок сухого моху. Він усе дув і дув, поки зовсім не закружилася голова і він став, мов п’яний. Трохи спочив і знов дув.

Може, за годину чи більше вчорашнє вогнище ожило, у вечірній тихості над річкою знову потягнувся вгору хвіст диму. Поспішливо він підіслав більше палива — буде горіти. Головне було зроблено — вони здобули вогонь. Це була б спільна радість, яку тепер мав один. І вона меншала наполовину. Така була тутешня арифметика. Арифметика собачого життя…

Поки горів чималий вогонь, напалював вугілля, солдат підійшов до бомжа. Що робити? Наїстися картоплі і мотати звідси? Але — куди? Це незбутнє питання, мов прокльон, висіло над ним півроку, і він не знаходив на нього відповіді. Може, її взагалі не було — відповіді, а він, дурень, її шукав. Інакше б він не опинився в зоні, а знайшов би якесь інше місце… Ось і бомж опинився саме тут — вже чи не звела їх разом фатальна спільність доль? Але яка в них могла бути спільність? Відмінність — це є, скільки завгодно. А спільності?.. Однак щось було, інакше вони б не опинилися разом.

То що ж — і кінець їхній однаковий?

Такі думки полохали, як було з ними погодитись? Солдат здригнувся і перестав думати про те. Краще було взагалі не думати. Якби це було можливо…

Сонце зовсім сховалося за бором. Увесь берег річки і чагарник на боку заріччя тонули в тіні, в якій потроху розпливався сизий дим багаття. Лише безхмарне небо над лісом розкошувало-купалося в прощальному сонячному сяєві — там грали щасливі бубонці, які не досягали землі. На землі владарювали дзвони похорону.

Нарешті солдат розгріб трохи вугілля, поклав десяток картоплин, загорнув їх приском. Хай печуться. А сам підійшои до нерухомого тіла бомжа. Що з ним робити? Либонь, треба його поховати? Але ні лопати, ні навіть придатного для такої потреби ножа у них не було. Солдат виліз на обрив і виламав з ліщини товсту палку. Звичайно, ліпше було б поховати на обриві, збоку від їхнього нічного лежбища, але палкою там не вкопаєш. Там дернина і соснове коріння… І він почав копати в піску, під обривом, поряд з тілом небіжчика. Тут було легше, він колупав палкою і жменями вигрібав пісок. Через годину вийшла яма, — мілкувата, правда, і недоладна. Як і бомжове життя, подумав солдат. Яке життя, такий і похорон. А все життя є, либонь, зароблянням на поховання, не на щось інше. А декотрі думають — на кар’єру. Кожна кар’єра он — кінчається ямою. Тож чи варто так дбати про неї? Про кар’єру або про яму — солдат уже додумати не міг. Він аж сполохався від думки: а чи буде кому поховати його?

Може, не треба було ховатися, втікати, може, ліпше, щоб його знайшли. Зрозуміло, і покарали. Біс його знає, що в житті ліпше, а що гірше. Він чи не з дитинства хотів піти в армію, з книжок і кіно йому подобалося все військове — зброя, обмундирування, техніка. Він навіть прагнув обороняти батьківщину і при цьому виявити геройство. Він радів, коли його у військкоматі призначили в ракетні війська, і не думав, що ця радість хутко вилізе йому боком. Довелося почорніти з горя — не радуйся завчасно, дурню.

Він не хотів жити бридко, прагнув сумління й чистоти. Сталося все навпаки. То що ж йому — гинути нині у свої дев’ятнадцять літ?

Задумавшись, він не одразу зауважив, як побіч з’явилася пташечка — маленька вертлява плиска з довгим хвостиком. Невідомо звідки взявшись туг, вона безтурботно пострибала по піску, щось там клюнула, озирнулася на одиноку, прибиту горем людину і ніби тоненько пискнула.

— Плисочка! — прошептав він з несподіваною ніжністю, відразу згадавши слово, яким у селі звали цих пташок. Але пташка тут же пурхнула вгору і стрімливо відлетіла за річку. Навіщо вона тут, по чию душу прилітала? — розтривожено думав солдат, зворушений раптовою появою пташки.

Тим часом, мабуть, спеклися картоплини.

Солдат вигріб з приску крайню, трохи обтер її об штани і спробував одкусити. Але чомусь не здолав — обпекло в роті і спазма здушила горло. Щось таке сталося з його горлом чи шлунком — ті не приймали їжі. Почало вернути на блювоту, і він випустив картоплину. Хлопець не на жарт сполохався — він не міг їсти. Зате міцніла блювота, разів два з горла ринуло ледве не на багаття. Від внутрішніх судорог у нього вивертало шлунок — так було кепсько. Низько схилившись над землею, він сидів біля пригаслого вогнища вже без жодної уваги до картоплі. Він чекав, коли його страждання скінчаться. Але страждання не кінчалися — страждання, здається, міцніли.