Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 65

До того, що залишилося, треба було добре докласти, але докладати не було звідки, а до дружини не хотілося потикатись. Тоді він плюнув на всі іномарки разом і на останні десять баксів купив дві півлітрівки, якусь закусь і справив поминки по своєму наміру. Зрештою, можна було прожити і без машини — менше клопоту і вільніше стало в гаражі.

Одначе це тільки здавалося — без грошей прожити було неможливо, в цьому він незабаром переконався.

Інколи надвечірком чи у свята біля гаражів збиралися їх власники, розчиняли двері і починали порпатися в двигунах чи перебирали майно в багажниках. Або, перекурюючи на подвір'ї, починали неспішні балачки про прикрі несправності своїх «запорожців» чи про бензин. Після досить задовгого періоду бензинового дефіциту той нарешті з’явився на заправках, але ціни на нього так застрибали вгору, що аж мигтіло в очах. Правда, Ступака те вже мало цікавило, бензин був йому непотрібний, той клопіт його не займав. Його займало інше: коли скінчиться це безладдя, безробіття і безгрошів’я, коли він, дужий, у соку ще мужик, матиме працю і стане заробляти на життя? Моложавий доцент Мінкевич, що їздив на нічогенькій собі «сімці», глибокодумно доводив, що причина всього — в енергетичній кризі, що треба шукати альтернативні джерела забезпечення нафтою, але все упирається в реакційне керівництво, яке зорієнтоване лише на схід. Сазон Іванович, сивий ветеран з другого кінця гаражів, на те запально перечив, що всі біди — в розвалі великої могутньої держави під назвою Радянський Союз. Його сусіда, також пенсіонер, якого вони звали трохи зневажливо Плішка — за його лисину на потилиці, звичайно говорив мало, але завжди ніби забивав цвях: за кого голосували, того й одержали. Кращого не заслужили. Кремезний Плішка знав, за кого голосували сусіди, про те давно вже позізнавалися один одному у Ступака за табуреткою, знав те і Ступак, бо сам голосував за того ж. Тепер на кого було нарікати? Спершу він сумнівався у власному виборі, все думав: справи в державі як-небудь покращають, але минав час, а справи катастрофічно гіршали. Ті, що крали, стали красти більше, а головне — на законній підставі; за містом, мов на дріжджах, росли дачі-палаци, робочих звільняли, бо заводи «поштові скриньки» спинялися один за одним, а на тих, що ще діяли, майже перестали платити — не було грошей. Зате грошей вистачало для величезної зграї міліції, ЗМОПу [10], всіх тих спецслужб, які аж кишіли на вулицях столиці. Доведений з голоднечі до відчаю, Ступак пішов за допомогою до керівника товариства афганців, але той лише розвів руками — що я можу? Грошей у мене нема. Але ж він по телевізору все говорить, що воїнам-афганцям треба помагати. От хай він і допоможе, якщо так говорить, відповів керівник. Ступак прикрутив до піджака свій орден і пішов у резиденцію-палац, але там його на порозі спинила охорона. Як він не доводив їй, що і орденоносець, і поранений, пройти всередину не дали. Він облаяв їх, а заодно їхнього владаря і поплентався додому. У свій спорожнілий гараж. Усе якось терпів би, якби ж кожного дня не хотілося їсти.

У своєму дворі серед знайомих і незнайомих він, однак, мовчав. За життя він не звик висловлюватись, особливо щодо влади, знав, краще язик тримати за зубами. Так змалку навчав його батько, навчали в комсомолі, потім у війську і в партії, з якої він, вважай, вибув пам’ятної осені дев’яносто першого. Партквиток, правда, тоді не спалив — сунув під білизну в жінчиній шафі, хай лежить. Мабуть, лежить і тепер.

Одного разу він добряче набрався з хлопцями на сороковинах інваліда, також афганця, що до пори згорів од горілки, і вночі ледве добрів до свого житла. Вранці прокинувся, почувався надто паскудно, боліли голова і серце, зовсім не хотілося жити. Якось дочекавшись, поки розвидніє, підвівся, приладнав під стелею петлю з капронового буксира, на середину гаража посунув табуретку. Тільки хотів стати на неї, як у двері тихо постукали, і він зрозумів: то був хтось зі своїх. Відштурхнувши вбік табуретку, розчинив двері — навпроти стояв сусіда, молодий хлопець Олексій, питав струбцину затиснути шарнір. Ступак змушений був податися у свої темні закутки шукати струбцину. Стоячи на середині гаража, Олексій спитався: «А для чого це вірьовка у вас?» — «Та так, прив’язував щось», — збрехав господар замогильним голосом, ніби повертаючись із того світу. Після, коли хлопець пішов, попередня рішучість його і зовсім зникла, залишилася тільки безмежна прикрість. З розплющеними очима він провалявся півдня на розкладачці, а затим побрів до пивної ятки, де довго чекав на першого знайомого. Ледве дожив той день до вечора.

Сам Ступак був людиною мовчазною, але слухати розмови інших любив, особливо, якщо йшлося про політику, від якої тепер залежало все. Та ще від такої політики, у котрій переважали не стільки розум і розсудливість, скільки цинічний валт. Безчинствувала влада, безчинствував криміналітет, який множився, звірів, від якого простій людині не було продиху. Днями в сусідньому дворі з-під самого вікна украли, правда, не новий уже БМВ, тільки-но пригнаний з Німеччини. Незважаючи на занадто вже розкішний «алярм», котрий господар демонстрував цілий вечір, даючи зрозуміти, що не варто красти, бо от як загуде-заголосить… Але ж не заголосив, і ніхто не почув, як машину вигнали з подвір’я, і яка назавжди зникла. Люди казали, міліція, хто ж ще так уміє? Може, і міліція, думав Ступак. У пенсіонера з сусіднього будинку саме міліція знайшла украдений взимку «жигуль», але номери виявилися перебитими, кузов перефарбований, і машину господарю не віддали: у міліції, бачте, з’явився сумнів. Після того як машина півроку простояла в міліцейському дворі, той сумнів зник, але мало чого зосталося і від машини — розкуркулили дощенту. Стояв голий кузов. Може, і добре, що Ступак збув до бісової матері свій «москвич», менше буде клопоту і менше небезпеки.

З причини безгрошів’я він майже не читав газет, хіба інколи випадково, але тоді кожного разу нервував і засмучувався, аж лаятись кортіло. Газети брехали так нахабно, як не брехали ніколи раніше при совітах. Крім того, в кожному числі — укази, декрети, закони і безліч поправок до попередніх законів і до попередніх поправок, нескінченні виступи самого, від яких тягнуло блювати. Все указував, вимагав, грозився і підманював, — як колись політруки у війську, як у тому ж Афгані. Що той початківець-міліціонер. який допхався до влади не накомандувавшись у поліцейській службі і тепер зганяв свій командирський свербіж. І як не дивно, те багато кому подобалося; пенсіонери, колишні військові-відставники, мов зачаровані, читали всі його виступи в газетах, всі його декрети, і навряд що розуміючи в їх пустодзвонному багатослів’ї, схвалювали. «Може, порядок наведе» — було їх незмінним аргументом. Хоч який їм потрібен порядок у безправній країні, було невідомо. Ледве чи вони те розуміли самі.

Кілька разів Ступак пробував його слухати по телевізору, але не міг витерпіти і п’яти хвилин, сподом душі чуючи фальш його пихливих слів, і лише дивувався, як цього не відчували інші. Хоч би і його дружина. Варто було Ступаку серед його виступу ткнути пальцем в якийсь інший сенсор, перемикаючи на інший канал, як вона кидалася до телевізора і вертала все назад. І дружина, і її молодша сестра ладні були із замилуванням дивитись і слухати його хоч до ранку. А на Ступакові докори звичайно відповідали: як можна нехтувати таким виступом цього інтелігентного, видного сексуального чоловіка? Вони просто мліли від одного лише вигляду його завжди старанно поголеного, напомадженого обличчя із загадковим майже соколиним поглядом, тугими щелепами і вилицею копилом, що лізла вперед з екрана. В такі хвилини Ступак готовий був зненавидіти весь жіночий рід, не тільки власну жінку. Його ж він уже давно ненавидів, нутром чуючи його фальшиву сутність, дешеве акторство, розраховане на дурнів або негідників. А коли він їздив по місту? Рух на вулицях завмирав, даішники перемикали світлофори і з палками вискакували на перехрестя зганяти тих, що загаялися зникнути з дороги. Все дерев’яніло на бруківці, мов у чеканні кінця світу, коли здалеку шалено вилітали три-чотири чорні автомобілі виступом вправо або виступом вліво, і слідом за міліцейською «блимавкою» на великій швидкості мчали далі. Скрізь на їхній дорозі кидалися до тротуарів автомобілі приватників, чи, як їх звикло називали, «автоаматорів». Якось Ступак забарився в такий момент зупинитись зі своїм «москвичем», бо не було як приткнутись до тротуару, де стояли автобуси, як даішник шулікою накинувся на нього, облаяв, відібрав документи, за якими після довелося походити в їхню контору.