Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 68

Як зробити це, він ще не знав, навіть не міг собі уявити. Певно, для цього найперше треба мати зброю чи якусь вибухівку. Але де її взяти? Від зброї залежав і спосіб теракту, отже, насамперед потрібна зброя. Хоча б пістолет. Або найкраще автомат, автомат Калашнікова, з яким він воював ув Афгані. Ступак вперше пошкодував, що сім літ назад приїхав із Афгану з порожніми руками. Хоча в цій справі там було суворо: вимагали підписку, що нічого не везеш. Та хлопці везли пістолет чи гранату. Він не наважився, думав — навіщо? Він не збирався стати кілером, він повертався на свою рідну «поштову скриньку», де виробляв якісь штуковини для ракет. Чи для космосу. Але «поштова скринька» накрилася одним місцем, і він став безробітним афганцем. От собача доля…

«Ну і хай! — лежачи на своїй розкладачці, непевно думав Ступак. — Кілер принаймні звучить. А то — тля! Я тобі не тля, ти ще узнаєш, хто я. Не те, що ці демократи. Наладнали фест, вийшли, мов до костьолу. Бракувало музики. А він на них — цих двоногих шакалів у броні. Дали, аж пил закурів. Відлупили, розігнали, похапали… Тепер будуть ходити до прокурора, виправдовуватись. Ніби прокурор не заодно з ними. Та прокурор, може, сам лупив зі щитом, у жилеті. А що? Під ковпаком не видно, не впізнаєш, хто тебе нівечить. Усі вони — одне кодло. Ні, так не здобудеш нічого. Треба його стрельнути. А тоді чи пан, чи пропав. Чим так гаснути в смердючому гаражі… Здохнеш, і не хутко здогадаються, що помер. Як та бабуся з першого поверху, що три дні пролежала в зачиненій квартирі. Поки сусіди не почули»…

Так, йому дуже потрібна зброя.

Але передусім, мабуть, треба було знайти грошей. Без грошей ти ні біса не зробиш, самодіяльний кілер-одинак, невесело думав Ступак у ранішньому гаражному півмороку. Рішення, однак, було прийнято, і він не любив міняти своїх, навіть і найризикованіших, рішень. Такий уже був характер. З тої ранішньої хвилини у нього з’явилася мета, що стала його невідчепним клопотом.

Він ще лежав у дрімоті, коли знадвору почувся негучний металічний брязкіт поблизу, і Ступак, зачекавши, розчинив двері. Трохи осторонь стояла «сімка» доцента Мінкевича, яку той збирався загнати в гараж. З цим інтелігентом у Ступака не було ніякої дружби, бо той тримався на відстані від інших, особливо ні з ким не товаришував, рідко коли йшов на розмови. І повсякчас кудись спішив. «Сімка» його завжди була чистенька, мов свіжо вимита, хоча вже й не нова, та й сам Мінкевич завсіди виглядав за сучасною модою — з коротко підстриженою борідкою, в окулярах з тонкою оправою; він зирнув на Ступака і привітався. Ступак, щоби почати розмову, попросив закурити, і той мусив затриматися біля розчинених дверей гаража.

— Ви не могли б мені позичити?

— Скільки? — спитав Мінкевич, охоче виймаючи гаманець. — На півлітра?

— Треба більше. Баксів п’ятсот, — відважно промовив Ступак, аж здивувавшись своїй відвазі.

— Ого! — щиро здивувався доцент. — У мене зарплата тридцять баксів у місяць.

— Погано живете, — понуро зазначив Ступак. — А може, знаєте, кому гараж можна б загнати?

Мінкевич знизав плечима.

— Дайте оголошення в газету. Тепер там прірва оголошень. Чи спитайте у Волинця. Він же займається автобізнесом..

Волинця Ступак трохи знав, той жив у сусідньому будинку, недавно закінчив евроремонт квартири, під яку відкупив ледве не весь поверх замизканої хрущовки. Тепер милуватися на його дзеркальні, з медовим вилискуванням вікна в дюралевих рамах збирався весь двір. Внизу біля під'їзду частенько стояли «вольво», «БМВ» та «мерседеси» нерідко із закордонними номерами. Це був типовий «новий білорус», і Мінкевич мав рацію. Гараж варто було пропонувати Волинцю.

Але зловити цього бізнесмена було непросто. Його «БМВ» біля під'їзду не було видко, до квартири ж Ступак не пішов — казали, там завжди охорона. Тож він присів на лаву навпроти дюралевих вікон багатія, трохи зачекав. Рука все боліла, хоч і не так, як учора. Рухати нею Ступак поки що остерігався і, зігнувши, обережно тримав під полою накинутого на плечі піджака. Коли на подвір'ї зачастили ранкові перехожі, неохоче підвівся і подибав до своїх гаражів. Тут, як завжди вранці, вже появився Плішка, заходився лагодити примхливого «запорожця».

— Що це в тебе, — кивнув він на руку, привітавшись.

— Та так. Упав.

— Під чаркою?

На те Ступак не відповів, він не хотів нікому розказувати про вчорашнє, стерігся, як би сьогодні не трапилося продовження того вчора. Раз у раз він поглядав на подвір’я, щоб одразу зауважити, коли там з’явиться міліцейський «уазик». Але міліції поки ще не було, а Плішка, зігнувшись над задом «запорожця», колупався в двигуні.

— Що — помпа? — поспівчував Ступак.

— Та помпа, хай би вона згоріла. Вкотре вже, — сказав Плішка і, озирнувшись, тихше зауважив: — Чув, що вчора на проспекті було?

— А що? — простодушно спитав Ступак.

— Кажуть, льодове побоїще. Мінчан зі псами-рицарями.

— Он як?

— Уяви: півтори тисячі ЗМОПу. Та міліція. Та внутрішні війська. Сила!

Цей Плішка завжди починав так — начебто на боці влади, міг навіть матюкнути демократів, але своє справжнє ставлення запасав на кінець. Прихилившись до крила автомобіля, озирнувся і негучно повідомив:

— Кажуть, сам лупив. Палицею. Під каскою змопівця. От хижак!

— Хижак, — мимохіть погодився Ступак. Власного ставлення до того він розкривати не хотів.

Усе ж повідомлення Плішки зворушило Ступака, спершу він навіть не повірив у нього. Але затим, поміркувавши, подумав: а може, і правда. Від цього можна було чекати всього, і вельми навіть можливо, що найбільшою насолодою для нього було самому взяти участь у ефективній поліцейській акції. Відчути азарт розправи — як хижак над своєю жертвою. Ступакові навіть здалося, що той, хто лупив його по пораненому плечі, міг бути якраз самим. Краєм ока він навіть угледів схожого — з озвірілими очима, вусатого. Хоча вусатих там було багато.

Залишивши Плішку біля його «запорожця», Ступак пішов двором до сусіднього будинку і ще здалеку побачив там чорний «БМВ» біля другого під’їзду. Він пришвидшив крок; справді, то була машина Волинця, а біля неї сам господар, який тільки-но вийшов з дверей. Це була моложава ще людина в дорогому двобортному костюмі, при довжелезній краватці; він поклав на заднє сидіння кейс і розчиняв передні дверці. За кермом чекав молодий шофер з бичачою шиєю і вистриженою потилицею.

— Можна Вас на хвилинку? — гукнув Ступак.

Волинець з незадоволеним виразом обличчя притримав дверці, Ступак підійшов ближче і стримано привітався.

— Продаю гараж. Ну той, металічний. Купите?

Напруження на пещеному обличчі враз пом’якшало, здається, той зрозумів і діловито кинув:

— Скільки?

— Ну той… Тисяча.

— Даю п’ятсот. З вивозом.

П’ятсот, звичайно, не тисяча, але тут не гендель, тут продаж, подумав Ступак, відчуваючи, що його покупець дуже спішить і ось-ось сяде в машину. Другого разу навряд чи його застанеш.

— Гаразд, що ж…

Волинець з внутрішньої кишені дістав гаманець і спритно вилузнув з нього три стодоларові купюри.

— Як завдаток.

— Тільки звільню в кінці місяця, — винувато зазначив Ступак.

— Тоді одержиш решту. Всього доброго.

Волинець сховався у свій чорний «БМВ», який стрімливо рвонув з місця, а Ступак постояв ще, не розуміючи, радіти чи не дуже. В руці він тримав триста баксів, це було для нього багатством. Але ж він утрачав останній притулок. Де він приткнеться, коли його курник перейде цьому бізнесмену?

А врешті, може, тоді в притулку і не буде потреби. Про притулок поклопочуться інші.

Того ж ранку він розміняв у вуличному обмінному пункті перші сто доларів, накупив у гастрономі харчу: два білі батони, шматину ковбаси і навіть гронце жовтих бананів, які продавалися на кожному розі. Спершу добре поїв у гаражі на самоті, — Плішка вже кудись з’їхав, і біля гаражів не було нікого. Після сухого сніданку з’явилася спрага, але він подумав, що вип’є пива після, коли буде йти на базар. Напружено думаючи щодо зброї, він усе ж вирішив відвідати базар, де не був із самої весни. Не було потреби та й грошей. Тепер же з’явилося те й інше, і він не став гаяти часу.