Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 25

— Ти нещасливий, Френку? — спитав священик і, позіхнувши, ліг під деревом і заходився скручувати ще одну цигарку.

Френк стояв від отця Ральфа на відстані двох кроків; він повернувся і підозріло поглянув на нього.

— А що то таке — щастя?

— Ну, твій батько та брати тепер щасливі. Але не ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?

— Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.

— До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, — зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.

— А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.

— Від нього?

У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.

— Скільки тобі років, Френку?

— Двадцять два.

— Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?

— Ні.

— А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина у тебе була?

— Ні, — відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».

— Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.

— Він триматиме мене, аж поки я не помру.

Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.

— Добраніч, — сказав він.

Вранці темні хмари опустилися ще нижче, але дощ цілий день затримувався, тому їм вдалося зібрати овець і з другого вигону. З північного сходу на південний захід Дрогеда перетинав ледь помітний водорозділ, і саме на цьому узвишші й зосередили скотину на той випадок, якщо вода в струмку та Барвоні вийде з берегів.

Дощ почався, коли впала темрява, а Френк зі священиком швидкою риссю саме поспішали до броду через струмок, що нижче за течією неподалік будинку старшого скотаря.

— А тепер жени щодуху, не шкодуй коня! — скрикнув отець Ральф. — І тримайся міцніше, хлопче, бо потонеш у багнюці!

Вони промокли вщент за кілька секунд — і перепечена сонцем земля теж. Вкритий тонким пилом твердий ґрунт перетворився на море багнюки, і коні почали борсатися в ньому, вгрузаючи по кісточки. Там, де росла трава, вершники ще примудрялися просуватися вперед, але біля струмка земля була витоптана й гола, їм довелося спішитися. Коні, позбувшись тягаря, пішли далі легко, зате Френку ніяк не вдавалося втримати рівновагу. То було гірше за льодяну ковзанку. Навкарачки видряпалися вони на вершечок високого берега — і блискавично ковзнули вниз, немов на санчатах. Кам’янисте русло, зазвичай вкрите лінивим потоком води в фут завглибшки, тепер поглинули чотири фути стрімко біжучої піни; Френк почув, як священик розсміявся. Підбадьо-рювані криками та ляпасами промоклих капелюхів, коні примудрилися безперешкодно вибратися на протилежний берег, на відміну від отця Ральфа та Френка, які багато разів намагалися видертися, але щоразу зісковзували вниз. Щойно священик запропонував видряпатися на вербу, як з’явився Педді. Стурбований появою коней без вершників, він прийшов із мотузком і витягнув їх зі струмка.

Посміхаючись і хитаючи головою, отець Ральф відмовився від гостинної пропозиції Педді перечекати негоду в них.

— Мене чекають у великому будинку, — сказав він.

Мері Карсон зачула його вигуки раніш за прислугу, бо отець Ральф вирішив зайти з передньої частини будинку, гадаючи, що так буде легше дістатися до своєї кімнати.

— У такому вигляді я вас всередину не пущу, — заявила вона з веранди.

— Тоді, будьте ласкаві, принесіть мені кілька рушників та мою валізу.

Не відчуваючи ніяковості, вона безцеремонно спостерігала, як священик зняв сорочку, чоботи та бриджі й, прихилившись до напіввідчиненого вікна до її вітальні, стирав із себе рушниками багнюку.

— Ви — найгарніший із чоловіків, яких я коли-небудь бачила, Ральфе де Брикасар, — зауважила вона. — І чому це серед священиків так багато красенів? Через те, що вони ірландці? Так, ірландці досить красиві. Чи, може, через те, що багато вродливих та привабливих чоловіків знаходять у сані священика надійний захист від наслідків своєї привабливості? Не сумніваюся, що всі дівчата в Джилі сохнуть за вами.

— Я вже давно навчився не зважати на замріяно закоханих дівчат, — розсміявся він. — Будь-який священик віком до п’ятдесяти років є мішенню для деяких із них, а кожен священик віком до тридцяти п’яти є мішенню для них усіх. Але відверто спокушати мене наважуються лише дівчата-протестантки.

— Чому ви ніколи не відповідаєте на мої запитання напрямки? — Вона поклала долоню йому на груди і затримала її там. — Ви сибарит, Ральфе, бо засмагаєте на сонці. Ви скрізь такий засмаглий?

Посміхнувшись, він нахилив голову, а потім, торкнувшись щокою її волосся, розсміявся, розстібаючи свої бавовняні підштаники; коли ж вони упали на підлогу, священик відкинув їх ногою, поставши перед Мері Карсон як статуя роботи скульптора Праксителя; вона неквапливо походжала довкола і роздивлялася.

Події останніх двох днів розвеселили його і дали впевненість, а до цього відчуття ще й додалося несподіване усвідомлення того, що його благодійниця є, можливо, вразливішою, аніж йому здавалося. Але священик добре знав її, і тому почувався в абсолютній безпеці, коли спитав:

— Ви хочете, щоб я покохався з вами, Мері?

Вона критично оглянула його млявий пеніс і пирхнула:

— Стала б я оце завдавати вам такого клопоту! Вам хочеться жінок, отче Ральф?

Він з огидою сіпнув головою.

— Ні!

— А чоловіків?

— Вони гірші за жінок. Ні, чоловіків мені не хочеться.

— А самого себе?

— Найменш за все.

— Цікаво, цікаво… — Прочинивши другу половинку вікна, Мері Карсон увійшла до вітальні. — Ральф, кардинал де Брикасар! — саркастично мовила вона. Але тут, де її не бачили його чіпкі й розумні очі, вона важко впала у своє крісло з підголівником і міцно стиснула кулаки, таким чином висловлюючи свій гнівний протест проти несправедливості долі.

А голий отець Ральф зійшов із веранди на підстрижений газон і став, піднісши над головою руки й заплющивши очі. Дощ стікав по ньому теплими лоскотними струмочками, породжуючи на голій шкірі дивовижне відчуття. Було темно. А він і досі був спокійний та млявий.

Струмок вийшов із берегів, і вода, немов видершись палями, підібралася до будинку Педді та розлилася пасовиськом Гоум Педдок у напрямку садиби.

— Завтра вона спаде, — заявила Мері Карсон, коли стурбований Педді прийшов до неї зі звітом.

Як і зазвичай, вона мала рацію: впродовж наступного тижня вода спала і згодом повернулася до своїх звичних русел. Вийшло сонце, температура стрибонула до ста п’ятнадцяти у тіні, й трава виросла, наче на дріжджах — по стегна заввишки, чиста і така яскраво-зелена, що на неї аж боляче було дивитися. Витрушені від пилу вітром і вимиті дощем дерева виблискували, зі схованок, де вони перечекали негоду, повибиралися зграї папуг, щоб почистити серед зеленого листя свої райдужні пера, і защебетали ще веселіше.

Отець Ральф повернувся втішати своїх покинутих парафіян, безтурботно усвідомлюючи, що йому не попаде за тривалу відсутність, бо під його цнотливо-білою сорочкою, напроти серця, причаївся чек на тисячу фунтів. Єпископ шаленітиме від радості.

Овець перегнали на звичні пасовиська, а Клірі привчалися до провінційного обряду сієсти. Вставали вони о п’ятій ранку, до дванадцятої робили всю роботу, а потім падали у знемозі й спали, посмикуючись та пітніючи, до п’ятої години вечора. Так робили і жінки у домі, й чоловіки на пасовиськах.

Робота, яку не встигли переробити у першій половині дня, виконувалася після п’ятої вечора; вечеряти родина сідала на веранді після заходу сонця. Усі ліжка повиносили надвір, бо спека не спадала й уночі. Про яловичину довелося забути, харчувалися невеличкими вівцями, які не встигали завонятися до того, як їх тушу з’їдали. їхні шлунки прагнули чогось іншого, окрім нескінченного замкнутого кола з баранячих котлет, баранячого рагу та картопляної запіканки з січеною бараниною, баранини зі спеціями, смаженої баранини, вареної баранини з маринованими овочами та баранячої печені.