Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 26

Але на початку лютого в житті Меґі та Стюарта відбулися різкі зміни. Їх відправили до школи-інтернату при монастирі в Джиленбоуні, бо ближче жодної школи не було. Педді сказав, що коли Гарольд підросте, навчатиметься заочно в католицькій чернецькій школі в Сіднеї, а оскільки Меґі та Стюарт призвичаїлися до школи та вчителів, то Мері Карсон щедро запропонувала оплачувати їхнє проживання й навчання в монастирі Святого Хреста. До того ж Фіона була надто зайнята Галом і не змогла б належним чином наглядати за заочним навчанням Меґі та Стюарта. За мовчазною згодою було вирішено, що Джек та Г’юї своє навчання не продовжать: землі Дрогеди потребували їхніх рук, і хлопці відчували потребу працювати на цій землі.

Після життя на Дрогеді атмосфера, що панувала в монастирі Святого Хреста, видалася Меґі та Стюарту якоюсь дивовижно мирною та спокійною. Особливо після школи Пресвятого Серця у Вахіне. Отець Ральф натяком дав зрозуміти черницям, що ці двоє дитинчат є його протеже, а їхня тітка — найбагатша жінка в усьому Новому Південному Уельсі. Тому сором’язливість Меґі перетворилася тут із пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своїй дивній відчуженості й звичці годинами вдивлятися в якісь далекі невидимі простори, заслужив на епітети «святий» та «праведний».

У монастирі й справді панували мир та спокій, бо пожильців тут було мало: люди, що мали достатньо грошей, щоб посилати своїх нащадків до школи-інтернату, віддавали перевагу Сіднею. У монастирі витав запах мастики та квітів, а його високі коридори повнилися тишею й атмосферою благочестя. Голоси лунали приглушено, життя йшло немовби за тонкою темною вуаллю, їх ніхто не бив палицею, ніхто на них не кричав, і з ними завжди був отець Ральф.

Він досить часто навідувався до дітей, забирав їх до себе додому і невдовзі пофарбував у вишуканий яблучно-зелений колір спальню, в якій зупинялася Меґі, купив туди нові штори на вікна та нове покривало для ліжка. А Стюарт спав у кімнаті, яка так і лишилася кремово-брунатною після двох ремонтів; просто отцю Ральфу ніколи не спадало на думку, поцікавитися, чи подобається там Стюарту: хлопець був чимось на кшталт доважки, наче його доводилося запрошувати до себе, тільки щоб не образити.

Чому йому так сподобалася Меґі, отець Ральф не знав, утім, він над цим і не замислювався. Хоча його проникливий розум підказував: усе почалося з почуття жалості, яке вразило його того дня на запиленій залізничній станції, коли він побачив нещасну малу, що стояла віддалік, відокремлена від родини, бо вона дівчинка. Однак питання, чому Френк тримався осторонь, його не цікавило взагалі, й жалості до нього священик не відчував. Бо було у цьому хлопцеві дещо, що вбивало ніжні почуття: лихе серце та душа, якій бракувало внутрішнього світла. Але ж Меґі… Вона розчулила його надзвичайно, і отець Ральф до кінця не розумів чому. Йому подобався колір її волосся, колір та форма її очей, дуже схожих на материні й тому надзвичайно гарних, але набагато ніжніших і більш чуттєвих; йому подобалася її вдача; він розумів, що це вдача суто жіноча — уступлива, але надзвичайно сильна. Ні, Меґі не бунтарка, навпаки: усе життя вона коритиметься, рухатиметься в межах своєї жіночої долі.

Однак цілісного й вичерпного пояснення з цього не складалося. Можливо, якби отець Ральф заглянув глибше собі в душу, то побачив би, що його почуття до цієї дівчинки стало дивовижним результатом поєднання часу, місця та особистості. Ніхто не вважав Меґі вартою уваги, і це означало, що в її житті був незаповнений простір, який він міг би заповнити і з упевненістю сподіватися на її любов; вона була ще дитиною, а значить, не становила загрози ані його звичному способу життя, ані його репутації священика; вона була красивою, а він цінував красу і вмів нею насолоджуватися; до того ж — і це отець Ральф усвідомлював найменш за все — Меґі заповнила порожнечу в його житті, яку не міг заповнити Бог, бо, на відміну від Нього, ця реальна людська істота мала душевне тепло. Щоб не бентежити родину дівчинки подарунками, він спілкувався з Меґі стільки, скільки міг, не шкодуючи часу на міркування стосовно переобладнання її кімнати у своєму домі — не стільки, щоб потішити Меґі, скільки для того, щоб витворити гідну оправу для своєї маленької перлини. Для Меґі — жодної фальшивої туфти.

На початку травня до Дрогеди прибули стригалі. Мері Карсон виявляла надзвичайну обізнаність стосовно справ на Дрогеді — від розміщення овець до помаху батога погонича. За кілька днів до приїзду стригалів вона викликала до себе Педді й, не встаючи зі свого крісла, розповіла йому аж до найменших подробиць, що слід робити. Призвичаєний до роботи стригаля в умовах Нової Зеландії, Педді був просто приголомшений розміром сараю на двадцять шість робочих місць, а тепер після розмови з сестрою в його голові зчинився гармидер. На Дрогеді стригли не лише своїх овець, а ще й з Бугели, Діббан-Діббана та Біл-Біла. Це означало, що кожній людині в маєтку — і чоловічої і жіночої статі — доведеться виконати запаморочливий обсяг виснажливої роботи. Спільна стрижка була місцевим звичаєм, і, цілком природно, мешканці ферм, що користувалися потужностями Дрогеди, радо допомагали у цій важкій роботі, але основний її тягар неминуче лягав на плечі працівників маєтку.

Зазвичай стригалі брали з собою власного кухаря і купували провізію в крамниці на фермі, але таку кількість харчів треба було вчасно забезпечити; а також вишкребти дочиста хирлявий барак із прибудованими до нього кухнею та простенькою ванною, вимити його, принести туди матраци та ковдри. Не всі ферми були такими щедрими до стригалів, як Дрогеда, що славилася своєю гостинністю та мала репутацію «до біса зручної стригальні». Це був єдиний вид діяльності, у якому Мері Карсон брала участь безпосередньо, тому грошей вона не скнарила. Дрогеда — не просто одна з найбільших стригалень у Новому Південному Уельсі, тут працювали найкращі стригалі, майстри калібру Джекі Гоува; тут оброблялося аж триста тисяч овець. Потім стригалі вантажили свої манатки в стару вантажівку «форд», що належала підряднику, і хутко від’їздили до наступної стригальні, де на них теж чекала робота.

Френк не був удома два тижні. Зі скотарем Пузатим Пітом, зграєю собак та одномісною бідаркою з їхніми нехитрими пожитками, запряженою лінивою шкапою, вони вирушили на двох скотарських конях до далеких західних вигонів, щоб заганяти овець; попередньо вони мали зібрати їх в отару, відбракувати негожих та розсортувати решту. Ця копітка марудна робота зовсім не була схожа на оту несамовиту гонитву перед повінню. Кожен вигін мав свій скотопригінний двір, де сортували та маркували частину овець, решту ж отари треба було тримати вкупі до того, як запустити всередину. Стригальські навіси вміщали лише десять тисяч овець, тому Френку та Піту належало добряче попотіти, поки там працюватимуть стригалі, бо їм доведеться пометушитися, міняючи отари овець — стрижених на нестрижених.

Коли Френк увійшов до кухні, щоб привітатися з матір’ю, та стояла біля раковини за нескінченною роботою — чистила картоплю.

— Мамо, я приїхав! — вигукнув він із радістю в голосі.

Коли вона обернулася, Френк своїм гострим після двотижневої відсутності поглядом побачив, як змінився її живіт.

— О, Господи, — зітхнув він.

Радість від зустрічі вмить згасла в материних очах, і її обличчя залив червоний рум’янець сорому; вона поклала руки на напнутий животом фартух, наче намагаючись приховати те, що не міг приховати її одяг.

Френка тіпало.

— Огидний старий козел!

— Френку, ти не смієш так казати. Ти вже дорослий, і ти маєш розуміти. Ти прийшов у цей світ точнісінько так само, і цей випадок заслуговує на таку саму повагу. І нічого огидного й брудного тут немає. Ображаючи татка, ти ображаєш і мене.

— Він не мав права! Він мав дати тобі спокій і не чіплятися до тебе! — просичав Френк, витерши піну, що виступила в куточку рота.

— Нічого брудного та непристойного в цьому немає, — зморено повторила вона і поглянула на нього ясними стомленими очима так, немов назавжди прагла забути свій сором. — Нічого брудного в цьому не-ма-є, як і в самому акті, що творить дітей.