Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 47

Сім років Педді та його родина мешкали в будинку старшого скотаря і гнули спину на Мері Карсон. Заради чого? За ті жалюгідні копійки, які вона їм платила? Отець Ральф знав, жодного разу Педді не поскаржився на несправедливе ставлення до себе, гадаючи, без сумніву, що коли його сестра помре, він отримає щедру винагороду за те, що керував фермою за зарплатню скотаря, а його сини виконували роботу скотаря за зарплатню чорнороба. І Педді навчився обходитися мінімумом, а ферму Дрогеда полюбив як свою власну, справедливо вважаючи, що з часом вона такою і стане.

— Браво, Мері! — знову сказав отець Ральф, роняючи свої перші після дитинства сльози на тильний бік долонь — але не на папір.

Тринадцять мільйонів фунтів — іще один шанс стати кардиналом де Брикасаром. А з протилежного боку — Педді Клірі, його дружина, його сини… і Меґі. Вона з диявольською проникливістю вивчила його душу! Якби вона не заповіла Педді нічого, залишивши його біля розбитого корита, то його вибір був би простим і однозначним: він відніс би цей заповіт у кухню до плити і без вагань та докорів сумління кинув би його в грубку. Але вона інакше: Педді не буде скніти у скруті, після її смерті йому житиметься на Дрогеді набагато краще, аніж за її життя, і з Дрогеди вигнати його буде неможливо. Так, прибутків та титулу він не отримав, зате отримав саму землю. Ні, Педді не стане власником отих тринадцяти мільйонів фунтів, але він стане шанованою людиною з пристойними статками. Меґі не ходитиме голодною, і її не виштовхнуть у світ без гроша в кишені. Але й міс Клірі вона не стане, не опиниться на одному щаблі з міс Кармайкл та компанією їй подібних. Так, вона теж буде доволі респектабельною дівчиною, вхожою у пристойну громаду, але ніколи не увійде до найвищого шару світського суспільства. Ніколи не увійде.

Тринадцять мільйонів фунтів. Шанс вирватися з Джилленбоуна та безпросвітної безвісти, шанс зайняти гідне місце в ієрархії церковної адміністрації, гарантія доброзичливого ставлення колег та начальства. До того ж він іще досить молодий, ще має час надолужити втрачене. Мері Карсон із лишком перетворила Джилленбоун на центр мапи папського посланця, підземні поштовхи такого повороту подій сягнуть аж Ватикану. Хоч якою багатою Церква не була б, тринадцять мільйонів фунтів — це тринадцять мільйонів фунтів. Не та сума, від якої можна легковажно відмахнутися, навіть Церкві. І саме його рука скерувала ці гроші до лона Церкви, про що засвідчила Мері Карсон синім чорнилом у своєму заповіті. Отець Ральф знав, що Педді ніколи не опротестовуватиме цей останній заповіт, бо так забажалося Мері Карсон, спопели її, Господи. Звісно, Педді сказиться од люті, не захоче ані бачити його, ані чути, але у своєму гніві він ніколи не дійде до того, щоб розпочати судову тяганину.

Тож яке рішення слід йому прийняти? А хіба ж він уже не знав? Хіба ж у той момент, коли він дочитав заповіт, йому не було ясно, яким буде його вибір? Сльози висохли. З притаманною граціозністю отець Ральф підвівся, перевірив, чи добре заправлена в бриджі сорочка, і рушив до дверей. Він має з’їздити до Джилі по сутану й ритуальний одяг. Але спершу йому хотілося знову поглянути на Мері Карсон.

Попри розчинені вікна сморід перетворився на зловонну задуху; обвислі штори не ворушив ані найменший вітерець.

Впевненою ходою священик перетнув кімнату, підійшов до ліжка і зупинився, дивлячись униз. На обличчі Мері Карсон із мушиних яєць почали вилуплюватися личинки, трупні гази роздули її передпліччя та руки, перетворивши їх на зеленуваті бруски, а шкіра вже потріскалася.

«О, Боже! Ах ти ж стара огидна павучиха! Ти перемогла, але це піррова перемога. Тріумф однієї гниючої карикатури на людину над другою. Але ти не зможеш перемогти мою Меґі, не зможеш забрати у неї те, що ніколи не було твоїм. Може, я й горітиму в пеклі поруч із тобою, але я знаю, яке пекло уготоване тобі: бачити мою незмінну байдужість до тебе, коли ми удвох із тобою зогниватимемо, поринаючи у вічність…»

У залі внизу на нього чекав Педді, вигляд він мав спантеличений і хворий.

— Ой, отче! — гукнув він, підходячи до священика. — Який жах, правда ж? Яке страшне потрясіння! Ніколи не думав, що вона отак перекинеться, вона ж бо мала вчора такий гарний вигляд! Господи милосердний, що ж мені тепер робити?

— Ви її бачили?

— Боже, поможи — так!

— Тоді ви знаєте, що слід зробити. Я ще ніколи не бачив, щоб труп так швидко розкладався. Якщо впродовж кількох наступних годин ви не зможете пристойно помістити її до якого-небудь ящика, вам доведеться виливати її у бочку з-під бензину. Її треба поховати завтра вранці, як тільки розвидніється. Не марнуйте часу на прикрашання домовини, вкрийте її трояндами з саду або чимось іншим. Але не баріться, чоловіче! Я ж подамся до Джилі за своїм церковним вбранням.

— Повертайтеся скоріше, отче! — благально вигукнув Педді.

Але отець Ральф провів у Джилі трохи більше часу, аніж було потрібно для того, щоби заїхати додому. Перш ніж спрямувати автомобіль до свого будинку, він рушив однією з бокових вулиць, де жили заможні люди, і зупинився біля доволі претензійного помешкання, оточеного добре спланованим парком.

Гаррі Гоу саме сідав за стіл вечеряти, але вийшов до вітальні, коли служниця повідомила йому, хто прийшов.

— Отче, може, з нами пообідаєте? Яловича солонина з капустою і вареною картоплею з петрушковим соусом, до того ж цього разу яловичина, на диво, не пересолена.

— Ні, Гаррі, я не можу залишитися. Я заїхав повідомити вам, що Мері Карсон померла сьогодні вранці.

— Господи, спаси й помилуй! Та я ж був на вчорашньому прийомі! Вона мала гарний вигляд, отче!

— Знаю. Вона почувалася прекрасно, коли я десь о третій відвів її нагору, але, напевне, померла відразу ж, як лягла спати. Місіс Сміт знайшла її мертвою сьогодні о шостій вечора. Але на той час вона була мертвою так довго, що мала жахливий та огидний вигляд: кімната була закупорена, наче інкубатор впродовж усього спекотного дня. Господи милосердний, я молитимуся, щоб забути її вигляд. Це жахливо. Гаррі, невимовно жахливо.

— Її поховають завтра?

— Так, доведеться.

— А котра година? Десята? У такій спеці ми вечеряємо дуже пізно, як іспанці, але не турбуйтеся, іще не пізно обдзвонити людей. Хочете, я зроблю це від вашого імені, отче?

— Дякую, це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку. Я ж заїхав до Джилі лише за своїм церковним вбранням. Бо коли їхав на прийом, я й припустити не міг, що мені доведеться відправляти заупокійну службу. Мушу повернутися до Дрогеди якомога швидше, бо я там потрібен. Служба має розпочатися о дев’ятій ранку.

— Передайте Педді, що заповіт Мері Карсон я привезу з собою, і займуся ним відразу ж після поховання. Згідно з цим заповітом ви — теж бенефіціар, отче, тому мені хотілося б, щоб і ви були присутніми під час його оголошення.

— Боюся, в нас виникла невелика проблемка, Гаррі. Розумієте, Мері склала ще один заповіт. Минулої ночі, пішовши з гулянки, вона дала мені запечатаний конверт, і я пообіцяв їй відкрити його після того, як побачу її труп на власні очі. І коли я це зробив, то виявив у тому конверті новий заповіт.

— Мері склала новий заповіт? Без мене?

— Виявляється, що так. Мені здається, що вона певний час над цим міркувала, але чому вона зробила це крадькома — я не розумію.

— Він у вас, отче?

— Так. — Священик засунув руку до кишені своєї сорочки і видобув звідти в кілька разів складені аркуші паперу.

Без докорів сумління юрист відразу ж взявся його читати. Скінчивши, він підняв на священика погляд, і з’явилося в його очах таке, чого отець Ральф волів би не бачити. Захват, гнів і легке презирство.

— Що ж, отче, мої вітання вам! Ви таки зірвали куш. — Юрист міг дозволити собі таке сказати, бо не був католиком.

— Повірте, Гаррі, для мене це стало несподіванкою, як і для вас.

— Це єдиний примірник?

— Наскільки мені відомо — так.

— І вона віддала його вам тільки минулої ночі?