Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 49

— Я не це мав на увазі, Меґі.

— Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?

— Ні, не це. Я хотів сказати, що я їду звідси.

Ось воно: зустріч із бідою віч-на-віч, ще один тягар на душу. Без лементу, без плачу, без бурхливих протестів. Тільки зіщулилася трохи, немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух.

— Коли?

— Найближчими днями.

— Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк.

— А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина.

— А у вас є Бог.

— Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала!

Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість.

— Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття?

— Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток.

— Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея.

Він обернувся і впритул поглянув на неї.

— Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж?

— Здається, знаю.

— Не все, що народжується, є добрим, Меґі.

— Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути.

— Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років?

— За місяць буде сімнадцять, отче.

— І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати?

— О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра.

— А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка?

— Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька.

Попри біль, він усміхнувся: в її голові — химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити?

— Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе?

— Я… — почала було Меґі, але замовкла.

— Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості — вони завдали мені чимало клопоту.

Вона щось хотіла сказати, але опустила повіки на блискучі від сліз очі й, хитнувши головою, вивільнила підборіддя з руки священика.

— Розумієш, Меґі, це такий період у житті, віха на шляху перетворення на дорослу жінку. Коли ти станеш такою жінкою, то зустрінеш мужчину, якому судилося стати твоїм чоловіком. Життєві турботи поглинуть тебе, і ти не матимеш часу думати про мене; ти згадуватимеш мене як старого приятеля, який допоміг пережити декотрі з важких внутрішніх конфліктів на шляху дорослішання. Чого не слід робити, то це мріяти про мене в той чи інший романтичний спосіб. Я ніколи не сприйматиму тебе так, як має сприймати чоловік. Я не думаю про тебе у такому сенсі, Меґі, ти мене розумієш? Коли я кажу, що люблю тебе, то це не означає, що я люблю тебе як чоловік. Бо я не чоловік, я священик. Тому не забивай собі голову мріями про мене. Я невдовзі поїду, і навряд чи матиму колись час приїхати сюди знову, навіть у гості.

Її плечі опустилися, немов на них ліг важкий тягар, але вона таки спромоглася підняти голову і глянути на нього впритул.

— Я не забиватиму собі голову мріями про вас, не переймайтеся. Я розумію, що ви священик.

— Я не думаю, що хибно обрав свій життєвий шлях. І моє покликання задовольняє ту мою потребу, яку не зможе задовольнити жодна жива істота, навіть ти.

— Знаю. Я переконуюся в цьому, коли ви правите службу. Ви маєте внутрішню силу. Мені здається, що ви мусите почуватися наче наш Господь.

— Я здатен відчувати кожен затамований дух у церкві, Меґі! Наприкінці кожного дня я помираю, а вранці, коли правлю службу, я воскресаю, я відроджуюсь. Але чому так буває? Через те, що я — обраний священик Бога, чи через те, що я чую всі побожно затамовані духи і відчуваю свою духовну владу над кожною з присутніх душ?

— А яке це має значення? Воно існує — і все.

— Може, для тебе і немає значення. А для мене — є. Бо я не впевнений, я сумніваюся.

Меґі змінила тему на ту, яка чимало значила особисто для неї.

— Не знаю, як я житиму без вас, отче. Спочатку Френк, тепер ви. З Галом це якось інакше: мій брат помер, і я знаю, що він ніколи не повернеться. Але і ви, і Френк — ви живі! Тому я завжди думатиму — як там ви, як почуваєтеся, чи потрібна вам моя допомога? Я навіть турбуватимуся, чи ви, бува, не загинули!

— Я відчуватиму те ж саме, Меґі, і я впевнений, що Френк думає так само.

— Ні. Френк забув нас… І ви забудете.

— Я ніколи не забуду тебе, Меґі, скільки житиму. І в покарання я житиму довго-довго.

Він підвівся і, рвучко поставивши Меґі на ноги, ніжно обійняв її.

— Що ж, час прощатися, Меґі. Ми більше не зможемо бути разом.

— А якби ви не були священиком, ви взяли б мене заміж, отче?

Священицький титул різонув його вуха.

— Не називайте мене так увесь час! Мене звуть Ральф. — Але це не було відповіддю на її запитання.

Хоча він і обійняв Меґі, він не збирався її цілувати. Обличчя, підняте до нього угору, було майже невидимим, бо місяць вже сховався і стало темно. Він відчував, як маленькі гострі груди Меґі притулилися до його грудей; то було дивовижне відчуття, бентежне. А ще більше збентежило його те, що Меґі так легко й природно, немов вона кожного дня падала в чоловічі обійми, підняла руки угору й міцно оповила йому шию.

Він іще нікого не цілував як коханець, та й тепер не хотів; йому здалося, що Меґі теж не хотіла. Легкий поцілунок у щоку, швидкі обійми — як, скажімо, вона вимагала від свого батька, коли той вирушав у дорогу. І все. Вона була чутлива й горда; мабуть, її образило те, що він виставив її потаємні мрії на безпристрасний розгляд. Безсумнівно, їй не менше за нього хотілося якомога швидше попрощатися. Чи заспокоїться вона, дізнавшись, що йому було набагато болючіше, аніж їй? Коли священик нагнувся, щоб поцілувати Меґі в щоку, вона стала навшпиньки і, скоріше навмання, аніж із точного розрахунку, доторкнулася губами до його губ. Він відсахнувся, наче скуштувавши павучої отрути, але потім швидко нахилив голову, щоб не відпустити дівчину від себе, і спробував щось сказати їй у стулені солодкі губи, а коли Меґі спробувала щось відповісти, вони розтулилися. Здавалося, її тіло враз втратило всі до одної кості, обм’якло, перетворилося на теплу розталу темряву; однією рукою він притиснув її за талію, а другою — за спину, тримаючи пальці на її потилиці, на волоссі, повертаючи і притискаючи її обличчя до свого так, наче боявся, що вона піде від нього в ту ж мить, а він так і не встигне збагнути й усвідомити невідворотну присутність жіночого тіла, тіла Меґі. То була і Меґі, й не Меґі, надто чужа і тому невідома, бо та Меґі, яку він раніше знав, не була жінкою, він не відчував її, як жінку, і ніколи не могла стати жінкою для нього. Так само й він ніколи не міг стати для неї чоловіком.