Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 62

Фіона тремтіла, у її гарячково-збуджених очах стрибали якісь дикі вогники.

— Піду вдягну штани, — сказала вона. — Я не можу сидіти тут і чекати.

— Мамо, залишайся вдома! — благально заперечив Боб.

— Якщо Педді поранений, Бобе, то він може бути де завгодно і у якому завгодно стані. Ти послав скотарів на підмогу до Нарренганга, нам бракуватиме людей для пошуку. Якщо ми підемо на пошуки з Меґі, удвох матимемо вдосталь сил, щоб впоратися з будь-якою знахідкою, але якщо Меґі вирушить без мене з кимось із вас, то це її спустошить і виснажить, не кажучи вже про мене.

Боб здався.

— Що ж, гаразд. Можеш взяти мерина Меґі; ти їздила на ньому дивитися пожежу. Візьміть по гвинтівці й набоїв побільше.

Вони перебралися верхи через струмок і в’їхали в самісіньке серце спустошеного ландшафту. Ніде не лишилося ані дещиці зеленого чи бурого, лише величезна широчінь із просяклими водою чорними вуглинами, які — неймовірно! — і досі парували після кількох годин дощу. Кожен листок на кожному дереві підсмажився і перетворився на обвислу чорну сережку; там, де була трава, виднілися чорні купки, подекуди траплялися обгорілі вівці, інколи — більший пагорбок, який колись був биком чи диким кабаном. Сльози на обличчях пошуковців змішалися з дощем.

Невеличку процесію очолювали Боб та Меґі, посередині їхали Джек та Г’юї, а Фіона зі Стюартом позаду. Для Фіони та Стюарта це була спокійна подорож: вони їхали мовчки, і кожному було приємно і комфортно в компанії одне одного. Інколи коні інстинктивно зближалися або шарахалися убік, забачивши якесь нове жахіття, але, здавалося, останньої пари вершників це не стосувалося. Через грязюку їзда уповільнилася, однак обвуглена сплутана трава лежала на землі, немов сплетений із мотузок килим, і це давало коням добру опору. Вони сподівалися, що от-от на обрії замаячить Педді, але час ішов, а він так і не з’явився.

Зі щемом у серці Клірі бачили, що пожежа почалася далі, аніж вони гадали — аж на вигоні Вільга. Мабуть, через штормові хмари вони не бачили диму, і за цей час вогонь пройшов досить велику відстань. Межа, прокладена пожежею, вражала. По один бік чітко прокресленої лінії виднілося лише чорне згарище, а з протилежного боку була звична оку земля: рудувато-жовта і похмура під дощем, та все ж жива. Боб зупинився і подався назад, щоб його всі почули.

— Отут ми й почнемо. Звідси я піду на захід; це найімовірніший напрямок, і я — найсильніший. У всіх достатньо патронів? От і добре. Коли щось знайдете — три постріли у повітря, а ті, хто почують, мають зробити по одному пострілу. І чекати. Той, хто зробить три постріли, через п’ять хвилин зробить іще три, і буде робити по три постріли кожні п’ять хвилин. Ті, хто чутимуть, — один постріл у відповідь.

— Джеку, ти поїдеш на південь вздовж лінії вогню. Г’юї, ти — на південний захід. Я поїду на захід. Мамо та Меґі, ваш напрямок — північний захід. Стю, ти поїдеш лінією вогню на північ. І, будь ласка, всі їдьте повільно. Дощ погіршує видимість, скрізь багато горілої деревини. Гукайте: Педді може вас не помітити, зате почує. Але пам’ятайте, жодного пострілу, допоки ви щось не знайдете, бо у Педді при собі не було гвинтівки, і якщо він почує постріл, але не зможе до нас докричатися, то для нього це буде важким ударом.

— Що ж, всім удачі й Божого благословення.

Немов паломники на роздоріжжі, вони розбрелися під сірим обложним дощем. Вони віддалялися і віддалялися одне від одного, зменшуючись і зменшуючись, аж поки не пощезали кожен у призначеному напрямі.

Проїхавши півмилі, Стюарт помітив купку згорілих дерев близько до лінії розподілу. Там була невеличка вільга, чорна й скручена, наче чуприна негреняти, і рештки великого пенька, що стирчав поблизу лінії вогню. Там він побачив коня Педді, незграбно і моторошно прилиплого до стовбура великого евкаліпта, двох псів Педді, які заклякли чорними цурпалками, вистромивши догори обгорілі, схожі на палиці, кінцівки. Він спішився, і, вгрузаючи по кісточки в багнюці, витягнув із сідельних піхв гвинтівку. Його губи заворушилися — стиха молячись, він обережно, щоб не посковзнутися, рушив через липкі вуглини. Якби не кінь та собаки, він міг би сподіватися, що то загинув якийсь неборака-мандрівник, потрапивши до вогненної пастки. Але Педді був на коні й мав із собою п’ятеро псів, а мандрівні робітники ніколи не їздили кіньми і не мали більше за одного пса. Було це вглибині території Дрогеди, тому припущення про погоничів чи скотарів із Бугели, розташованої західніше, відпало. Трохи далі Стюарт знайшов іще трьох обгорілих псів; загалом виходило п’ять. Він знав, що шостого не знайде — і не знайшов.

А недалеко від коня, спочатку невидимий за колодою, лежав чоловік, точніше те, що від нього лишилося. Поблискуючи під дощем, ця мокра істота лежала горілиць із вигнутою дугою спиною так, що землі вона торкалася лише своїми сідницями та плечима. Руки були розкинуті в сторони і зігнуті у ліктях, немов у благальному зверненні до небес, а пальці з розтрісканою плоттю, крізь яку виднілися обгорілі кістки, немов хапалися невідомо за що. Ноги теж були розкинуті в боки, але зігнуті в колінах, а невеличка кулька голови сліпо і безоко витріщалася в небо.

На мить Стюарт зупинив на батькові чистий всевидячий погляд і побачив не зруйновану тілесну оболонку, а чоловіка, яким той був у житті. Він підняв догори гвинтівку і вистрелив, перезарядив, і знову зробив другий постріл, а потім, знову перезарядивши, — третій. Вдалині почувся один слабкий постріл у відповідь, а згодом, ще далі, — ще один ледь чутний постріл. Саме в цю мить він збагнув, що ближчий постріл мали зробити його мати й сестра. Бо вони пішли на північний захід, а він — на північ. Не чекаючи оговорених п’яти хвилин, Стюарт вклав іще один патрон у патронник гвинтівки, наставив її на південь і вистрелив. Зробивши паузу, він перезарядився і вистрелив удруге, а потім — утретє. Поклавши гвинтівку на землю, він повернувся на південь і завмер, нахиливши голову і прислухаючись. Цього разу перша відповідь пролунала з заходу, від Боба, друга — від Джека та Г’юї, а третя — від матері. Він полегшено зітхнув — йому не хотілося, щоб першими до нього дісталися жінки.

Тому, коли з-за дерев, які виднілися у північному напрямку, вигулькнув гігантський дикий кабан, Стюарт спочатку не помітив його, — він його нюхом відчув. Великий, як корова, з масивним тулубом, що тремтів і погойдувався на коротких могутніх ногах, він нагнув голову і гребонув копитами мокру горілу землю. Постріли розізлили його, йому було боляче. Рідка чорна шерсть з одного боку кабанячого тулуба обсмалилася, а шкіра була обідрана. Оце Стюарт і учув своїм нюхом — приємний аромат свинини, щойно витягнутої з духовки, з хрусткою кіркою. Здивований і виведений зі своєї навдивовижу тихої й мирної печалі, яка, здавалася, завжди була його нормальним станом, він повернув голову, і йому чомусь здалося, що, напевне, він тут бував, на оцьому чорному промоклому згарищі, яке закарбувалося десь у закутку його свідомості того дня, коли він з’явився на світ.

Нагнувшись, Стюарт намацав рукою гвинтівку і пригадав, що вона незаряджена. А кабан закляк непорушно, поблискуючи червоними, оскаженілими від болю очицями і трохи опустивши рило з великими гострими жовтими іклами, вигнутими півколом. Кінь Стюарта зачув тварюку і верескливо заіржав, кабан повернув свою масивну голову, побачив перелякану тварину і нагнувся, готуючись напасти. Поки увага вепра була зосереджена на коневі, Стюарт скористався шансом — швидко підхопив гвинтівку, клацнув, розкриваючи патронник і поліз у кишеню куртки за набоєм. А навкруги падав дощ і його невпинне й одноманітне капання заглушувало всі інші звуки. Але кабан, зачувши, як ковзнув і ляснув, закриваючись, затвор, змінив напрям своєї атаки з коня на хлопця. І майже встиг добігти; Стюарт вистрелив впритул, всадивши кулю в груди оскаженілій тварюці, але це її не зупинило. Крутнувши іклами угору і вбік, кабан вдарив його в пах. Стюарт упав, кров хлинула із рани, наче з відкрученого крана, залила одяг і бризнула на землю.