Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 65

— Домініку, мені страшенно не хочеться тебе просити про це, але коли ці люди приїдуть, вони будуть напівмертвими від втоми. Нам доведеться провести похорон завтра, і навіть якщо гробар із Джилі встигне змайструвати домовини вчасно, ми не зможемо доставити їх сюди по такій багнюці. Може, хтось із вас спробує змайструвати дві труни? А мені потрібен лише один чоловік, щоб переплисти разом річку.

Сини О’Рурка кивнули на знак згоди; їм не хотілося бачити, що вогонь зробив із Педді, а дикий кабан — зі Стюарта.

— Ми це зробимо, татку, — сказав Ліем.

Тягнучи кіньми діжки, отець Ральф та Домінік О’Рурк під’їхали до струмка і поплили через нього.

— Тут така штука, отче! — вигукнув Домінік. — Нам не доведеться копати могили в оцій чортовій багнюці! Раніше я гадав, що стара Мері трохи перестаралася, спорудивши у дворі мармуровий склеп для Майкла, але тепер, якби вона була жива, я неодмінно розцілував би її!

— Я тільки «за»! — гукнув у відповідь отець Ральф.

Вони закріпили діжки під листом заліза, по шість із боків, міцно прив’язали брезентовий саван і пустили вплав зморених ваговозів вздовж натягнутого через струмок мотузка, яким збиралися притягнути й діжковий пліт. Домінік і Том сиділи верхи на величезних тваринах; вибравшись на вершечок протилежного берега з боку Дрогеди, вони зупинилися і озирнулися, а ті, хто лишився на тому березі, причепили до мотузка саморобну баржу і зіштовхнули її у воду. Коли пліт поплив, Том із Домініком верескливо загейкали. Конструкція затанцювала на бурхливій воді й сильно занурилася, але пробула на плаву достатньо довго, щоб Домінік із Томом встигли благополучно витягнути її на берег. Щоб не марнувати часу на знімання діжок, два форейтори-аматори пустили ваговозів дорогою, що вела до великого будинку, і на діжках лист заліза заковзав багнюкою краще і легше, аніж без них.

До стригальського сараю, де вивантажувалися тюки з вовною, був похилий з’їзд, і пліт із його страшною ношею затягнули всередину та розмістили у царстві запахів смоли, поту, ланоліну та кізяків. З великого будинку прийшли Мінні та Кет, загорнуті в цератові дощовики, щоб пильнувати мерців. Ставши навколішки по обидва боки похоронних дрог і клацаючи чотками, вони почали читати молитви, ритм та каденції яких були їм добре знайомі й тому не потребували ані найменшого напруження пам’яті.

Особняк потроху заповнювався людьми. З Іч-Візге прибув Дункан Гордон, із Нарренганга — Гарет Девіс, Горрі Гоуптон — із Біл-Біла, Іден Кармайкл із Баркули. Старий Ангус Макквін спіймав товарний потяг, що неквапливо розвозив місцеві вантажі, й проїхав у кабіні машиніста до Джилі, де орендував у Гаррі Гоу коня. Так чи інакше, але йому довелося здолати понад двісті миль суцільної багнюки.

— Моя ферма спустошена, отче, — сказав Горрі священику, коли вони згодом усімох їли запечені у тісті нирки з м’ясом в маленькій їдальні. — Пожежа пронеслася з одного кінця мого господарства до другого, майже не залишивши жодної живої вівці та жодного зеленого дерева. Я тільки й можу сказати: мені пощастило, що останні кілька років були сприятливими. Тому я можу собі дозволити закупити нове поголів’я, а якщо цей дощ триватиме достатньо довго, то свіжа трава відросте, як на дріжджах. Але, Боже, збав нас від такого лиха в наступні десять років, отче, бо я не встигну нічого відкласти на чорний день, щоб впоратися з її наслідками.

— Що ж, Горрі, ти зазнав більшого лиха, ніж я, — зауважив Гарет Девіс, із насолодою вгризаючись у спечене економкою пухке тістечко, що тануло в роті. Жодна катастрофа не могла надовго позбавити апетиту цього трударя з чорноземних рівнин; щоби впоратися з ними, йому треба було лише добряче попоїсти. — Здається, я втратив половину моїх площ і близько двох третин овець. Отче, без ваших молитов нам ніяк не впоратися.

— Еге ж, — приєднався до розмови старий Ангус. — Я постраждав менше, ніж Горрі та Герет, отче, та теж сильно. Я втратив шістдесят тисяч акрів і половину своїх овець. Отакі нещастя, як це, змушують мене пожалкувати, що я покинув острів Скай молодим парубійком.

Отець Ральф усміхнувся.

— Це скоро мине, Ангусе, і ви це чудово знаєте. Ви полишили Скай із тієї ж причини, що і я полишив Клунамару. Він для вас був замалий.

— Та отож. Та й верес не дає стільки жару, як евкаліпт, чи не так, отче?

Дивний це будуть похорон, подумав отець Ральф, озирнувшись довкола: єдині жінки на них — мешканки Дрогеди, бо всі гості були чоловічої статі. Він дав Фіоні сильну дозу настойки опію після того, як місіс Сміт роздягла її, витерла досуха і вклала у велике ліжко, в якому вона спала раніше з Педді, а коли Фіона відмовилася випити її, істерично хлипаючи, він затиснув їй носа і грубо влив настойку їй в горло. Дивно, але він не думав, що Фіона психологічно зламається. Опій вплинув швидко, бо цілу добу вона майже нічого не їла. Тепер вона міцно спатиме, з полегшенням зітхнув священик. Меґі він тримав під контролем, придивляючись за нею. Тепер вона в кухонному будиночку допомагала місіс Сміт куховарити. Усі хлопці спали; виснажені, вони ледь спромоглися роздягнутися — і відразу ж знесилено попадали спати. Коли Мінні та Кет скінчили свою зміну пильнування за мертвими, якого вимагала традиція, бо мерці лежали у порожньому неосвяченому місці, замість них на чергування заступили Гарет Девіс та його син Інок; решта розподілили між собою по годині чергування, коли стиха гомоніли за вечерею.

Ніхто з молодих хлопців не приєднався до старших у їдальні. Всі подалися до кухні начебто для того, щоб допомогти місіс Сміт, але насправді вони задивлялися на Меґі. Здогадавшись про це, отець Ральф відчув і роздратування, і полегшення. Бо саме з них має вибрати собі чоловіка Меґі, й рано чи пізно вона це неодмінно зробить. Іноку Девісу, вродливому мужчині, було двадцять дев’ять, його звали Чорний Валлієць за чорне волосся та чорні очі; Ліему О’Рурку йшов двадцять сьомий рік, це був світловолосий блакитноокий парубок, як і його двадцятип’ятилітній брат Рорі; старший за інших Коннор Кармайкл був точнісінькою копією своєї сестри, у свої тридцять два він був надзвичайно гарний, хоча й дещо зарозумілий; на думку отця Ральфа найкращим вибором був Алестер, онук старого Ангуса, милий молодик, найближчий за віком до Меґі: йому було двадцять чотири роки, і він мав блакитні шотландські очі свого батька та сиве волосся — спадкову родинну рису. Нехай Меґі закохається у кого-небудь із них, вийде за нього заміж, народить йому дітей, яких вона так хотіла… Боже, любий Боже, якщо ти зробиш це для мене, то я охоче терпітиму біль свого кохання до неї, радо терпітиму…

Ці домовини не потопали в квітах, а вази по всій каплиці були порожні. Квіти, які два дні тому пережили розпечене повітря пожежі, не встояли під натиском дощу і впали у багнюку, немов розідрані на шматки метелики. Не було жодного стебла «пляшкового йоржика», жодної ранньої троянди. І всі втомилися, дуже втомилися. Втомилися ті, хто здолав кількасот миль багнюки, щоби засвідчити повагу до Педді, втомилися ті, хто привіз загиблих на ферму, отець Ральф був такий зморений, що рухався немов уві сні, безперервно відводив очі від згорьовано зморщеного і безпорадного обличчя Фіони, від обличчя Меґі зі змішаним виразом печалі й гніву, від спільного горя спільноти братів — Боба, Джека та Г’юї…

Він не став промовляти панегірик; Мартін Кінґ стисло і зворушливо виступив від імені тих, хто зібрався, і священик негайно перейшов до заупокійної служби. Як водиться, він привіз із собою чашу для святого причастя, святі дари та столу, але належного одягу отець Ральф при собі не мав, а в домі такого не було. Старий Ангус, що був проїздом у Джилі й заскочив до будинку священика, щоб прихопити чорну траурну мантію для заупокійної служби, привіз її, загорнуту в цератовий дощовик, на сідлі. Тому священик стояв, належним чином вбраний, а дощ зі свистом барабанив по шибках та залізному даху на другому поверсі.