Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 79

Вдруге було так само боляче, і втретє теж; роздратований, бо очікував, що її дискомфорт магічним чином зникне після першого разу, і тому не розуміючи, чому Меґі й далі пручалася та кричала, Люк розлютився, повернувся до неї спиною і заснув. Сльози текли по щоках Меґі їй на волосся; вона лежала на спині й бажала або померти, або повернутися до свого колишнього життя на Дрогеді.

Чи це мав на увазі отець Ральф, коли розповідав їй про таємний прохід, що мав стосунок до народження дітей? Нічого не скажеш — у дуже «приємний» спосіб довелось їй дізнатися про сенс його слів! Не дивно, що він так обтічно все пояснив, не вдаючись у деталі. А Люкові подобався цей процес і він повторював його три рази поспіль із невеличкими перервами. Вочевидь, йому від цього боляче не було. І Меґі зненавиділа і його, і сам цей процес.

Виснажена, Меґі відчувала біль від кожного руху, вона мало-помалу перевернулася набік, спиною до Люка, і заплакала в подушку. Сон не йшов до неї, а Люк спав так міцно, що від її боязких рухів лишень змінювалася частота його дихання. Він спав тихо та компактно — не хропів й не розвалювався на ліжку. Під ранок вона подумала, що якби вони тільки лежали поруч, то їй було б із ним навіть приємно. А світанок прийшов так само швидко й безрадісно, як і ніч; було дивно не чути співання півнів та інших вранішніх звуків, до яких вона звикла на Дрогеді з її собаками та кіньми, свинями та вівцями.

Люк прокинувся, перекотився — і Меґі відчула на плечі його поцілунок; їй так хотілося додому, вона була така втомлена, що забула про скромність і навіть не стала вкриватися.

— Ану, Меґан, давай тебе гарненько роздивимося, — сказав Люк наказним тоном, поклавши руку їй на стегно. — Будь слухняною дівчинкою, перевернися.

Цього ранку їй було байдуже; Меґі перевернулася і, поморщившись від болю, зиркнула на нього похмурим поглядом.

— Мені не подобається, коли ти звеш мене Меґан, — мовила вона, спромігшись лише на таку форму протесту. — І мені б дуже хотілося, щоб ти звав мене Меґі.

— А мені не подобається Меґі. Та коли ти так не любиш Меґан, я зватиму тебе Меґ. — Він неквапливо окинув замріяним поглядом її тіло. — Яка гарна в тебе фігура! — він торкнувся її рожевого соска — плаского і незбудженого. — Особливо ось ця її частина. — Згрібши подушки у купу, Люк ліг на них і всміхнувся. — Нумо, Меґ, поцілуй мене! Тепер твоя черга мене кохати, і, може, тобі це сподобається більше, хтозна.

«Мені до скону не захочеться тебе цілувати», — подумала вона, дивлячись на його довге мускулисте тіло, купку темного волосся на грудях, що спускалася животом тоненькою цівочкою, а потім розросталася у кущ, з якого ріс оманливо маленький та безневинний на вигляд патичок, який насправді був здатен завдавати стільки болю. А які у нього ноги волохаті! Меґі зростала з чоловіками, які в присутності жінок не сміли оголити ані шматочка свого тіла, але в спекотну погоду в них теж із-під розстебнутих комірців сорочок вибивалося волосся, що росло на грудях. Всі вони були світловолосими чоловіками і не ображали її; а цей темноволосий суб’єкт був їй чужий. Ральф теж мав темне волосся, але вона добре пам’ятала його гладенькі, безволосі засмаглі груди.

— Роби, що кажуть, Меґ! Поцілуй мене.

Нахилившись, вона поцілувала його; Люк стиснув їй груди долонями, не відпускав, змушуючи цілувати знов і знову, а потім взяв її руку і посунув її до свого паху. Меґі спантеличено відірвала губи від його рота і кинула погляд на те, що було в її руці: воно змінювало форму і збільшувалося.

— Ой, Люку, благаю, не треба! Тільки не це! Будь ласка, ну, будь ласка!

Його блакитні очі спантеличено дивилися на неї.

— Невже так боляче? Гаразд, ми зробимо дещо інше, але заради Бога, де твій ентузіазм!

Витягнувши Меґі на себе, він розсунув їй ноги, підняв їй плечі й присмоктався до грудей — так само, як і тієї ночі у «ролс-ройсі», коли вона пообіцяла вийти за нього заміж. Присутня в кімнаті лише тілесно, Меґі так-сяк перетерпіла цю процедуру; принаймні він не став проникати в неї, тому це було не болючіше, аніж просто рухатися. Які ж дивні істоти ці чоловіки: прагнуть займатися цим так, наче нічого приємнішого у світі не існує. Насправді ж це так огидно, якась пародія на кохання. Якби Меґі не сподівалася, що ця «діяльність» завершиться народженням дитини, то вже давно навідріз відмовилася б потакати забаганкам Люка.

— Я знайшов тобі роботу, — сказав Люк за сніданком у їдальні готелю.

— Як? Але ж ми ще не облаштували свою домівку, Люку! Ми взагалі ще домівки не маємо!

— Нам немає сенсу наймати будинок, Меґ. Я рубатиму тростину, вже про все домовлено. Найкраща група рубачів у Квінсленді — це група з шведів, поляків та ірландців, очолювана хлопцем на ім’я Арне Свенсон. Поки ти відсипалася після подорожі, я ходив на зустріч із ним. Йому бракує людей, і він згодився взяти мене на випробувальний термін. Це означає, що я житиму з ними в бараці.

Шість днів на тиждень ми рубатимемо тростину — від сходу до заходу сонця. І це ще не все: ми пересуватимемося узбережжям туди, де нас чекатиме наступна робота. Мій заробіток залежатиме від того, скільки тростини я нарубаю, і якщо я працюватиму настільки добре, що впишуся в групу Арне, то загрібатиму по двадцять фунтів на тиждень. Двадцять фунтів на тиждень, уявляєш?

— Ти хочеш сказати, що ми не житимемо разом?

— Але ж ми не зможемо, Меґ! Чоловіки не потерплять у бараці жінку, а який тобі сенс жити одній у найнятому будинку? Ти теж можеш працювати; і всі зароблені нами гроші підуть на придбання нашої власної ферми.

— Але ж де я житиму? І чи знайдеться мені робота в цих краях? Тут же немає отар, які треба переганяти.

— Ні, на жаль, немає. Саме тому я й знайшов тобі роботу в помешканні, де ти житимеш, Меґ. Житимеш ти там безкоштовно, і мені не доведеться за це платити. Ти працюватимеш служницею в особняку Хіммельхох, що належить Людвігу Мюллеру. Він — найбільший тростиновий бос у цьому регіоні, дружина його — інвалід і нездатна сама впоратися з будинком. Я відвезу тебе туди завтра вранці.

— Але ж, Люку, коли ми з тобою бачитимемося?

— По неділях. Людді розуміє, що ти — заміжня, і тому не буде проти, якщо в неділю ти відлучатимешся.

— Ну от! Ти все влаштував так, щоб тобі було зручно й приємно, еге ж?

— Авжеж. Слухай-но, Меґ, ми з тобою розбагатіємо! Ми тяжко працюватимемо, заощаджуватимемо кожну копійку і невдовзі зможемо придбати собі найкращу ферму в західному Квінсленді. Я маю на рахунку в джилійському банку чотирнадцять тисяч фунтів, по дві тисячі набігає на нього щороку, а ми з тобою зможемо заробити тисячу триста — тисячу чотириста на рік. Нам не доведеться довго чекати, люба, це я тобі обіцяю. Усміхайся і тримайся, добре? Навіщо ж нам знімати будинок, якщо чим старанніше ми працюватимемо, тим швидше ти матимеш власну кухню?

— Це те, чого хочеш ти. — Меґі поглянула на свій гаманець. — Люку, навіщо ти забрав мої сто фунтів?

— Я поклав їх до банку. Тобі не можна легковажно ходити з такими грошима, Меґ.

— Але ж ти забрав їх геть усі! Не залишив ані копійки! Як я зможу щось купити собі?

— А навіщо тобі щось собі купувати? Завтра вранці ти будеш у Хіммельхосі, а там тобі нічого не доведеться купувати. Готельний рахунок я оплачу. Час тобі збагнути, що ти вийшла заміж за роботягу, Меґ, що ти — не балувана донька скватера, яка бездумно тринькає гроші. Мюллер платитиме тобі на мій рахунок, де твої гроші додаватимуться до моїх. Я на себе нічого не витрачаю, ти ж знаєш, Меґ. Ніхто з нас до них не доторкнеться, бо це наше майбутнє, наша ферма.

— Так, я розумію. Ти надзвичайно завбачливий, Люку. Але ж що ми робитимемо, коли я народжу дитину?

На мить у нього з’явилася спокуса сказати їй правду: дітей не буде, допоки ферма не стане реальністю, але щось у виразі обличчя Меґі зупинило його.

— Знаєш, цю проблему будемо розв’язувати, коли вона з’явиться, гаразд? Взагалі-то мені не хотілося б мати дітей, допоки ми не придбаємо ферму, тому сподіваймося, що до того часу дітей у нас не буде.