Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 86

Готель — дуже дорогий та розкішний — розташовувався на площі Омонія. Архієпископ ді Контіні-Верчезе сидів у кріслі біля балкону мовчки і про щось роздумував; коли до номера увійшов єпископ Ральф, він повернув голову і всміхнувся.

— Саме вчасно, Ральфе. Я хотів би помолитися.

— А я гадав, що все владналося. Виникли якісь ускладнення, ваша милість?

— Не те, про що ви подумали. Сьогодні я отримав листа від кардинала Монтеверді, в якому він виклав побажання Його Святості.

Єпископ Ральф відчув, як напружилися і заціпеніли його плечі, як химерно закололо у нього попід вухами.

— Розкажіть мені.

— Як тільки ці перемовини скінчаться — а вони, фактично, вже скінчилися — я маю вирушити до Рима. Там мене мають благословити скуфією кардинала, і я продовжу працювати у Римі під прямим керівництвом Його Святості.

— В той час, як я…

— В той час, як ви станете архієпископом де Брикасаром і повернетеся до Австралії, щоб замістити мене на посаді папського посланця.

Поколювання шкіри навколо вух змінилося раптово спалахнулим темно-червоним рум’янцем; голова гойднулася і пішла обертом. Він, не італієць, матиме честь набути статусу папського посланця! Це нечувано! Може, йому й справді судилося стати кардиналом де Брикасаром!

— Звісно, спочатку ви пройдете курс навчання та інструктаж у Римі. На це піде приблизно півроку, і впродовж цього часу я буду поруч із вами, поступово знайомлячи вас із тими, кого я вважаю своїми друзями. Я хочу, щоб вони краще узнали вас, бо прийде час, Ральфе, коли я пошлю за вами, щоб ви стали моїм помічником у Ватикані.

— Навіть не знаю, як вам віддячити, ваша милість! Ця велика можливість випала мені завдяки вам.

— Дякувати Богові, я достатньо розумний, щоб побачити людину, яка є надто здібною, щоб марнувати свої сили в провінції, Ральфе! А тепер станьмо на коліна й помолімося. Бог милостивий.

Його чотки та молитовник лежали поруч на столі; єпископ Ральф простягнув тремтячу руку за чотками і збив молитовник на підлогу. Той упав і розкрився посередині. Архієпископ, який стояв ближче, підняв молитовник і з цікавістю поглянув на брунатний, тоненький, як тканина, предмет, що колись був трояндою.

— Як дивовижно! Навіщо ви це зберігаєте? Це згадка про вашу домівку, чи, може, про вашу матір?

Очі, які бачили наскрізь кожну хитрість і кожну нещирість, поглянули на Ральфа впритул, і він не встиг приховати ані своїх почуттів, ані побоювання.

— Ні, — скорчив він гримасу. — Мені не потрібен спогад про матір.

— Але, вочевидь, цей предмет має для вас важливе значення, інакше б ви не зберігали його так любовно в найдорожчий для вас книзі. Про що він каже?

— Про любов таку ж чисту, як моя любов до Бога, Вітторіо. І він робить цій книзі лише честь.

— Я так і думав, бо я вас знаю. Але ця любов, вона ставить під загрозу вашу любов до Церкви?

— Ні. Саме заради Церкви я відмовився від неї, саме заради Церкви я завжди від неї відмовлятимуся. Але я залишив це кохання так далеко, що більше ніколи не зможу до нього повернутися.

— Нарешті я зрозумів вашу печаль! Любий Ральфе, це не так погано, як вам здається, правду кажу вам. Ця любов житиме у вас, щоб робити велике добро багатьом людям, і багато людей віддаватимуть вам свою любов. А вона, чия любов зберігається у такій тендітній та крихкій згадці, ніколи не жалкуватиме. Бо ви зберегли свою любов — разом із цією трояндою.

— Я думаю, що вона цього не розуміє.

— Е, ні, розуміє. Якщо ви її так кохали, тоді вона достатньо жіночна, щоб зрозуміти. Інакше ви забули б про неї і давно викинули б оцю реліквію.

— Бували часи, коли лише довгі години, проведені навколішки у молитвах, втримали мене від того, щоб покинути посаду й податися до неї.

Архієпископ підвівся з крісла і став навколішки біля свого друга; цього прекрасного чоловіка він любив так, як мало кого, окрім Бога та Церкви, які для нього були нероздільними.

— Ви не зробите цього, Ральфе, і ви це чудово розумієте. Ви належите Церкві, завжди належали і будете належати. Це ваше істинне покликання. А тепер помолімося, і я додам цю троянду до моїх молитов на всю решту мого життя. На нашому шляху до вічного життя наш любий Бог шле нам багато печалей і багато болю. І ми мусимо навчитися зносити його, так само, як навчилися ви.

Наприкінці серпня Меґі отримала листа від Люка, в якому він сповіщав, що перебуває в шпиталі Таунсвіля з хворобою Вейля, але небезпека минула, і він невдовзі випишеться.

«Тому, здається, нам не доведеться чекати до кінця року на нашу святкову відпустку, Меґ. Я не зможу повернутися до тростини, допоки не відновлюся на сто відсотків, а найкращий спосіб зробити це — добряче відпочити. Тому десь за тиждень я приїду і заберу тебе. Ми з’їздимо на озеро Ікем, що на Атертонському плоскогір’ї на тиждень-два, щоб я набрав там форму для подальшої роботи».

Меґі повірити в це не могла, і довго вирішувала, хоче вона бути з ним чи ні тепер, коли для цього підвернулася нагода. Хоча душевний біль вщухав значно довше, аніж біль тілесний, спогади про оті жахливі пошлюбні тортури в готелі давно вивітрилися з її пам’яті і втратили свою лячну паралізуючу силу, а з книжок, які відтоді їй випало прочитати, Меґі зрозуміла, що багато в чому та проблема спричинена її та Люковою необізнаністю. «Любий Боже, благаю, зроби так, щоб ця відпустка подарувала мені дитину!» Якби вона мала дитину, їй було б кому віддати свою любов і життя стало б для неї легшим. Енн буде не проти того, щоб у домі була дитина, навпаки — їй сподобається. І Людді теж. Вони сотні разів казали їй про це, сподіваючись, що колись Люк приїде надовго і скрасить безрадісне, позбавлене любовних утіх, життя своєї дружини.

Коли Меґі розповіла їм про лист, вони зраділи, але в розмовах поміж собою висловлювалися скептично.

— Ясно як Божий день, що той негідник неодмінно знайде привід, щоб поїхати туди без неї, — сказала Енн своєму чоловіку.

Люк десь роздобув авто і забрав Меґі рано-вранці. Він був худий, виснажений, із жовтуватим обличчям, немов його замаринували. Перелякана й прикро вражена Меґі подала чоловікові свою валізу і сіла поруч із ним в авто.

— А що таке хвороба Вейля, Люку? Ти сказав, що тобі нічого не загрожує, але, бачу, ти справді хворів.

— Та це така собі інфекційна жовтуха, на яку рано чи пізно хворіють майже всі рубачі тростини. Її переносять тростинові пацюки, і вона потрапляє до організму людини через поріз або садно. Я маю міцне здоров’я, тому переніс цю хворобу значно легше за багатьох. Ескулапи кажуть, що невдовзі я буду здоровий, як огірочок.

Дорога, що звивалася глибокою ущелиною, зарослою джунглями, вела в глиб материка, унизу гуркотіла несамовита повноводна річка, а в одному місці перед ними, мало не поперек дороги, виник прекрасний водоспад, який із гуркотом виливався у річку звідкись згори. І вони проїхали між стрімчаком та падаючою водою у мокру блискучу арку, що грала фантастичним світлом та тінями. Меґі з Люком піднімалися угору, і повітря ставало помітно прохолоднішим, витончено-свіжим; Меґі вже й забула, що в прохолодному повітрі почувається значно краще. Над ними нависали джунґлі — такі густі й непроникні, що ніхто й ніколи не наважувався туди увійти. Загалом невидимі під вагою густих повзучих рослин та лоз, що звисали від верхівки одного дерева до верхівки другого, джунґлі безперервні й безкінечні були схожі на накинуте на ліс обширне покривало зеленого оксамиту. Під кронами погляд Меґі час від часу падав на прекрасні квіти та дивовижних метеликів, велике колесоподібне павутиння з непорушно завмерлими в центрі елегантними павуками, казкові гриби, що приліпилися до вкритих мохом стовбурів, помічала вона і птахів із червоними або світлими довгастими хвостами.

Озеро Ікем розляглося на вершині плоскогір’я, ідилічний куточок неторкнутої природи. До того як впала ніч, вони вийшли на веранду свого пансіону, щоб помилуватися непорушною водою озера. Меґі хотілося побачити велетенських плодоїдних кажанів-криланів, яких іще називали летючими лисицями, що, мов передвісники біди, описували у повітрі кола і вирушали туди, де можна було знайти поживу. На вигляд вони були потворні й огидні, але насправді — винятково боязкі, миролюбні істоти. У тому, як вони великими пульсуючими зграями рухалися у червонястому вечірньому небі, було щось чарівливе; Меґі ніколи не упускала можливості поспостерігати за ним із веранди в Хіммельхосі.