Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 88

І подалася вона назад до Хіммельхоху, щоби там чекати і сподіватися. «Боже, благаю, зроби так, щоб у мене була дитина! Дитина вирішить усі проблеми, тому, будь ласка, зроби так, щоб вона з’явилася». І дитина зародилася. Коли Меґі повідомила Людді та Енн, що у неї буде дитина, вони були в захваті. Людді взагалі виявився справжнім скарбом. Він умів шити напрочуд елегантні дитячі одежинки і вишивати їх. Раніш Меґі не мала часу на опанування цих вмінь, тож поки Людді проштрикував тонку м’якеньку тканину малесенькою голкою, яку тримав у своїх грубих, але магічних руках, Меґі допомагала Енн обладнати дитячий куточок.

Була єдина проблема — Меґі погано переносила вагітність. Може, через спеку, а може, через смуток, який не полишав її, — вона не знала. Нудота, розпочавшись вранці, тривала цілий день. Додавала у вазі вона потроху, але дуже страждала від надмірного накопичення рідини в організмі, тож кров’яний тиск у неї підвищився настільки, що лікар Сміт занепокоївся. Спочатку він запропонував їй решту вагітності провести в пологовому будинку, але потім, зваживши на її самотнє — без чоловіка та знайомих — становище, вирішив, що їй краще залишатися у Людді та Енн, які щиро піклувалися за неї. Але на останні три тижні вагітності їй таки доведеться їхати до Кернса.

— І змусьте її чоловіка приїхати до неї на побачення! — гримнув він на Людді.

Меґі відразу ж написала Люкові про свою вагітність, сповнившись типовим для жінок переконанням, що коли небажана дитина стане доконаним і невідпорним фактом, то чоловік несказанно зрадіє. Але його лист у відповідь задушив ці ілюзії в зародку. Люк аж сказився від злості: тепер йому доведеться годувати два непрацюючих роти, а не один. То була гірка пігулка, але Меґі проковтнула її, бо не мала вибору. І очікувана дитина прив’язала її до Люка так само міцно, як і її гординя.

Але вона почувалася хворою, безпорадною та некоханою; навіть дитинча — і те її не любило, бо не хотіло ані зачинатися, ані народжуватися. Вона інтуїтивно відчувала це — слабенький протест малесенького створіння, яке не бажало виростати і з’являтися на світ. Якби вона була в змозі витримати двохтисячомильну подорож додому, вона б наважилася поїхати, але док Сміт рішуче заперечив. Тиждень у потягах, навіть із перервами — і про дитину можна забути. Хоч яка б розчарована та нещасна вона не була, Меґі свідомо не бажала завдати шкоди дитинчаті. Час ішов, і її палке бажання мати власну дитину, яка тебе любила б, помітно охололо; дитина стала для неї важким ярмом, дедалі більше обтяжувала її та робила злостивою.

Док Сміт заговорив про необхідність їхати до Кернса якомога раніше, бо не був впевнений, що Меґі зможе пережити пологи, якщо народжуватиме немовля в Данглоу, де була лише невелика місцева клініка. Її кров’яний тиск ніяк не вдавалося знизити, а кількість рідини в організмі постійно зростала. Лікар висловив побоювання стосовно токсикозу та еклампсії, і ці заумні медичні терміни так налякали Людді та Енн, що вони погодилися на переїзд Меґі до Кернса, хоча їм дуже хотілося, щоб дитинча народилося в Хіммельхосі.

На кінець травня до пологів лишалося чотири тижні, чотири тижні до того дня, коли Меґі нарешті позбудеться цього незносного тягаря, цієї невдячної дитини. Вона починала ненавидіти її, ненавидіти створіння, якого вона так прагнула, поки не з’ясувала, скільки важких проблем воно принесе з собою у цей світ. І чому ж вона вирішила, що Люк зрадіє дитині, щойно дізнається про її існування? Адже ніщо в його поведінці відтоді, як вони побралися, не наштовхувало на цю думку.

Слід визнати, що їхній шлюб став катастрофою, відкинути свою дурну гординю і спробувати врятувати те, що ще можна врятувати з-під руїн. Вони одружилися з хибних причин: він — заради її грошей, вона — щоб втекти від Ральфа де Брикасара, спробувала зберегти його для себе в особі Люка. Між ними не було навіть натяку на кохання, його видимості; лише кохання допомогло б їй та Люку здолати ті величезні труднощі через розбіжність їхніх мотивів до шлюбу та прагнень.

Дивно, але Меґі не змогла зненавидіти Люка, зате дедалі частіше вона помічала, як зростає її ненависть до Ральфа де Брикасара. Хоча Ральф був до неї добрішим та справедливішим за Люка. Він ніколи не заохочував її сприймати його якось інакше, аніж в іпостасях священика та друга, бо навіть у тих двох випадках, коли вони поцілувалися, це сталося з її ініціативи.

«Тоді навіщо на нього злитися? Навіщо ненавидіти Ральфа, а не Люка? Винувать власні страхи та неспроможність, свій величезний гнів та обурення, які ти виплекала у душі через те, що він відмовився від тебе, хоча ти його так кохала і жадала. Винувать отой дурний імпульс, який підштовхнув тебе до заміжжя з Люком. До зради самої себе і Ральфа.» І неважливо, що вона ніколи б не вийшла за нього заміж, ніколи б не спала з ним і ніколи б не народила від нього дитину. І неважливо, що він її не жадав — він і справді її не жадав. Факт залишався фактом: Ральф був тим, кого вона прагнула, і їй не варто було розмінюватися на менше.

Але помилок, навіть усвідомлених, вже не виправити. Вона була дружиною Люка О’Ніла і носила під серцем його дитину. Як вона могла радіти думці про маля, якщо цієї дитини не бажав навіть сам Люк О’Ніл? Бідолашне створіннячко. Принаймні коли воно народиться, то стане людиною, яку можна буде любити як таку, саму по собі, безвідносно до Люка. Та от тільки… Тільки вона б усе віддала за дитину від Ральфа де Брикасара! Пішла б на неможливе, на немислиме. Він служив інституції, яка наполягала на володінні ним усім, до решти, навіть тією частиною його єства, з якої вона не мала ніякого зиску — його чоловічим началом. Це начало мати-Церква затребувала від нього як пожертву своїй релігійній владі, вона виснажила його, спустошила, виложила його людську сутність, намагаючись зробити це безповоротно, щоби в нього потомства не лишилося. Та одного дня Церкві доведеться заплатити за свою пожадливість. Одного дня Ральфи де Брикасари скінчаться, бо надто дорожитимуть своїм чоловічим началом і переконаються: така відмова на догоду Церкві є жертвою безглуздою і позбавленою всілякого сенсу…

Меґі рвучко підвелася і важко почвалала до вітальні, де Енн читала підпільний примірник забороненого роману Нормана Ліндсея «Редхіп», насолоджуючись кожним забороненим словом.

— Енн, здається, ваше бажання здійснюється.

Енн підняла на неї відсутній погляд.

— Що там, люба моя?

— Зателефонуйте доку Сміту. Скажіть, що я збираюся народити оту рознещасну дитину отут і негайно.

— О, Господи! Швидше йди до спальні й лягай — та не до своєї спальні, а до нашої!

Клянучи примхи долі та рішуче бажання малюків народжуватися саме тоді, коли їм хочеться, док Сміт поспішив із Данглоу до Хіммельхоху у своєму пом’ятому старому автомобілі. На задньому сидінні сиділа місцева акушерка, а з маленької місцевої клініки лікар прихопив стільки медичного причандалля, скільки зміг. Бо не було сенсу забирати породіллю до місцевої лікарні: на місці, в Хіммельхосі, він зможе зробити не менше. Але її таки слід було відправити до Кернса.

— Ви повідомили чоловіка? — спитав док Сміт, гепаючи східцями нагору; акушерка поспішала слідком.

— Я послала телеграму. Меґі у моїй кімнаті: мені подумалося, що вам знадобиться більше місця.

Енн зашкутильгала до своєї спальні слідком за лікарем та акушеркою. Меґі лежала на ліжку, широко розкривши очі й не виказуючи ознак болю, — лише руки час від часу смикалися та тіло вигиналося й скоцюрблювалося. Вона повернула голову і всміхнулася, та Енн помітила жах у її очах.

— Я рада, що мені не довелося їхати до Кернса, — сказала вона. — Моя мати ніколи не їздила до шпиталю народжувати дітей, і, як розповідав мені батько, лише одного разу їй було непереливки — коли вона народжувала Гала, але все обійшлося, вона не померла, тож не помру і я. Ми, жінки з родини Клірі, дуже живучі.