Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 98

— Занось свою валізу. Хочеш гарячого чаю? — І вона, не озирнувшись, пройшла до вітальні.

— Та не відмовився б, — відповів Ральф так само неприродним заціпенілим тоном, як і вона.

Пройшовши за нею в кухню, він дивився, як Меґі увімкнула електричний чайник, налила у напарник гарячої води з-під крана над раковиною і заходилася виймати з буфета чашки та тарілочки. Вона подала йому велику п’ятифунтову бляшанку з печивом, він взяв звідти дві жмені смакоти і поклав на тарілку. Чайник закипів, Меґі вилила гарячу воду з запарника, поклала розсипного чаю і залила окропом. Потім вона взяла тарілку з печивом та чайник і пішла до вітальні, а Ральф рушив слідком із чашками та тарілочками.

Усі кімнати в котеджі були спарені — вітальня з одного боку сполучалася зі спальнею, а з протилежного — із кухнею, за якою була ванна. Таким чином, будиночок мав дві веранди, одна з яких виходила на дорогу, а друга — на пляж. Це означало, що і Меґі, й Ральф мали можливість кудись дивитися, не маючи необхідності поглядати одне на одного. Непроглядна темрява впала з типово тропічною раптовістю, але повітря, що надходило у розчинені настіж ковзні двері, повнилося плескотом води, далеким шумом прибою на Рифі й легеньким подихом ніжного й теплого вітерця.

Вони пили чай у повній тиші, навіть не доторкнувшись до печива; а після чаю тиша тривала — він несміливо поглядав на неї, а вона відвертала погляд, вдаючи, що уважно розглядає невеличку пальму, яка колихалася під вітром біля веранди з боку дороги.

— Що сталося, Меґі? — спитав він так ніжно, що її серце несамовито тьохнуло і ніби померло від власного болю, знову почувши те саме запитання дорослого чоловіка до маленької дівчинки. Він приїхав на острів аж ніяк не для того, щоб побачитися з жінкою, ні. Він приїхав побачитися з дівчинкою. Він любив у ній дівчинку, а не жінку. Бо жінку він зненавидів, як тільки вона з’явилася на світ.

Вона поволі обернулася й поглянула на нього поглядом — ошелешеним, обуреним, шаленим: та як він сміє, навіть тепер, навіть після всього, що сталося! Час немов заціпенів на місці, а вона все дивилася й дивилася на нього, і Ральф нарешті побачив, ошелешено затамувавши дух, в оцих чистих і прозорих очах, очах Меґі, не дівчинку, а дорослу жінку. В очах Меґі!

Він не покривив душею, сказавши Енн, що хотів побачитися з нею, і не більше. Так, він кохав Меґі, але приїхав до неї не для того, щоб стати коханцем, а щоб побачитися, поговорити, залишитися їй другом, спати самому на кушетці у вітальні, вкотре намагаючись докопатися до першопричини свого одержимого захоплення нею, сподіваючись, що коли він таки добереться до кореня тієї проблеми і витягне його на світ Божий, то тоді, можливо, знайде в собі духовні засоби для його викорінення.

Йому було непросто звикнути до Меґі з грудьми, талією та стегнами, але він змусив себе призвичаїтися до цих реалій, бо коли поглянув у ці очі, то побачив, що там, немов кружальце світла у вівтарному світильнику, сяяла його колишня Меґі. Розум та душа, від притягальної сили яких він так і не зміг звільнитися відтоді, як зустрів її, розум і душа, що і досі не змінилися у цьому тілі, що зазнало таких неприємних змін. І поки Ральф бачив у очах підтвердження існування отієї колишньої Меґі, він мирився з її тілом, що так змінилося, і намагався вгамовувати свій потяг до нього.

І він, приписуючи їй власні бажання та мрії, ніколи не сумнівався в тому, що вона відчувала до нього те саме, хотіла того самого, аж поки Меґі не накинулася на нього, немов скажена кішка того дня, коли народилася Джастина. Та навіть тоді, коли обурення й біль уляглися в його душі, він пояснив собі ту поведінку болем, який їй довелося пережити, болем більше душевним, аніж фізичним. А тепер, побачивши її нарешті такою, якою вона стала, він до секунди пригадав мить, коли Меґі скинула оболонку дитини і вдягнула оболонку жінки, — на кладовищі Дрогеди після іменин Мері Карсон. Тоді він пояснив їй, що не зможе виявляти до неї особливої уваги, бо люди подумають, що вона цікавить його як жінка. Меґі поглянула на нього якось дивно, він не зрозумів того виразу; вона відвернулася, а коли повернулася до нього знову, то той вираз зник. Тепер Ральф розумів, що відтоді Меґі бачила його в іншому світлі; вона поцілувала його не через скороминущу слабкість, щоб потім уявляти його таким, яким уявляла раніше. А саме це він і зробив — уявляв її маленькою дівчинкою. Він підтримував свої ілюзії, плекав їх, пристосовував якомога зручніше до свого незмінного способу життя, носив їх, наче волосяницю. А вона живила свою любов до нього цілком дорослими жіночими мріями.

Він мусив визнати, що фізично бажав її відтоді, як вони вперше поцілувалися, але це бажання не обтяжувало його так, як кохання до неї; він бачив і перше, і друге як окремі речі, а не грані одного явища. А вона, бідолашна, навіть не думала відділяти кохання від фізичного бажання.

Якби був хоч якийсь спосіб дременути з острова Метлок, він утік би, як той Орест, що накивав п’ятами від Евменід. Але він не міг покинути острів, і мав хоробрість залишатися біля неї, а не блукати у нічній темряві. «Що ж я можу вдіяти, як виправити ситуацію? Я й справді кохаю її! А якщо я кохаю її, то це через те, якою вона є тепер, а не якою була в дитинстві. Я завжди любив у ній саме прояви жіночності, а також те, як вона мужньо несе свій хрест. Тому, Ральфе де Брикасар, зніміть ваші шори і бачте її такою, якою вона є насправді, а не такою, якою вона була колись давно. Шістнадцять років тому, шістнадцять неймовірно довгих років… Мені сорок чотири, а їй — двадцять шість; ми вже не діти, але вона значно доросліша за мене. Ти не сумнівалася ані хвилини відтоді, як я вийшов з авто Роба, правда ж, Меґі? Припустила, що я нарешті здався. І перш ніж ти встигла перевести дух, я продемонстрував тобі, як глибоко ти помиляєшся. Я розідрав тканину твоїх ілюзій, наче стару брудну ганчірку. О, Меґі! Що ж я з тобою скоїв? Як же я міг бути таким засліпленим, таким безпросвітно егоїстичним? Ну й чого я досяг, приїхавши до тебе? Нічого. Хіба що розбив твоє серце на маленькі друзки. Всі ці роки ми кохали одне одного, не розуміючи, чого одне від одного хочемо».

А вона й досі дивилася йому в очі, і її очі наповнювалися соромом і приниженням, та коли мінливий калейдоскоп виразів на обличчі Ральфа змінився виразом розпачу й жалю, Меґі, здавалося, збагнула глибину своєї помилки, увесь її жах. Ба більше: вона збагнула, що він усвідомлює її помилку.

Тікай, Меґі! Тікай звідси, поки маєш ту дещицю власної гордості, яку він тобі залишив! Щойно з’явившись, ця думка підштовхнула її до дії, і Меґі скочила з крісла і кинулася навтьоки.

Та не встигла вона добігти до веранди, як він спіймав її, й інерція пориву крутнула Меґі до нього так сильно, що Ральф аж заточився. Вмить усе втратило значення — і жорстока битва за власну душевну цілісність, і тривале придушення бажання силою волі… За якусь мить він немов прожив кілька життів. Вся та приспана і загнана всередину сила тільки й чекала на детонацію від тілесного дотику, щоб вибухнути хаосом, у якому інтелект ставав рабом пристрасті, а воля розуму повністю підкорялася волі тіла.

Ковзнули догори її руки, оповиваючи йому шию, він обхопив її за спину і судомно притиснув до себе; потім нагнув голову і намацав ротом її губи, припав до них. Її рот більше не був небажаним і непотрібним спогадом, він став цілком реальним; Меґі ж вхопилася за нього так, немов боялася відпускати, вхопилася так міцно, що аж руки заніміли; вона здавалася Ральфу темною, мов ніч, у його свідомості переплуталися спогади й пристрасть, небажані спогади і небажана пристрасть. Роками він прагнув цього, прагнув її — і заперечував її владу над собою, відлякував від себе навіть думку про те, що вона — жінка!

Він поніс її до ліжка, чи вони до нього підійшли? Йому здавалося, що таки поніс, але він не був певен; пам’яталося лише, що вона лягла і він ліг, він торкається руками її шкіри, вона торкається руками його шкіри… О, Боже! Меґі, моя Меґі! Як же могли вони від самого дитинства виховувати мене у думці що це осквернення?