Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 19
З трюму перекинули трап, що з'єднав барку з кам'яною набережною.
На порозі з'явився капітан Матео і своїм широким, важким тілом заповнив весь отвір дверей.
Паоло все ще непорушно стояв на місці. Їхати в Сан-Ніколо? Ця пристань знаходилась у межах венеціанської митної зони, і ніхто не міг заборонити П'єтро Бокко перевезти до Сан-Ніколо наготовлені мішки, в яких, на думку Паоло, була сіль.
«Але чому саме вночі? І чому все робиться так таємниче?» вже котрий раз запитував себе Паоло. Він добре знав, як небезпечно брати участь у таких операціях. Ніхто потім не спитає, чи ти поїхав з власної волі чи тебе присилували.
Першою урядовою ухвалою сеньйорії під головуванням нового дожа Лоренцо Тьєполо була заборона вивозу солі в сусідні північно-італійські міста. Ця ухвала була відповіддю на відмову сусідів продавати венеціанським торговцям хліб для республіки. На півдні Італії, в Сіцілії, звідки, в основному, завозилось зерно, цього року випав неврожай, на півночі ж, навпаки, жнива були багатими, а в Ломбардії навіть найкращими за останні роки. Щоб запобігти голоду, республіка була змушена ввозити зерно з Далмації. Але далмацькі купці, користуючись скрутним становищем Венеції, правили за хліб дуже дорого.
Заборона вивозу солі так боляче вдарила по північно-італійських містах, що вони, об'єднавшись на чолі з Болоньєю, вирішили силою зброї домогтися її скасування. Тимчасом нестача солі призвела до нечуваної дорожнечі й контрабандних махінацій, які затівали нечесні люди.
Даремно намагався Паоло позбутися важких думок. Неприховане збудження П'єтро Бокко, тривожне хлюпотіння хвиль і перешіптування хазяїна й капітана аж ніяк не могли розвіяти підозри й страху в цього завжди сміливого хлопця. Він знав: беручи участь у контрабандній операції, він цілком і повністю віддається в руки свавільному П'єтро Бокко.
Щождо самого П'єтро Бокко, то для нього найризикованіше було вивантажити мішки з дому. Тому він так потерпав у ці хвилини.
— В лагуні добрий вітер, — сказав Матео.
— Такий вітер швидко домчить вас до Сан-Ніколо, — іронічно посміхнувшись, додав П'єтро Бокко.
За кілька хвилин матроси навантажили мішки з сіллю на барку. П'єтро Бокко, підкликав до себе Паоло.
— Це капітан Матео. Ти повинен слухатися його.
— Так, пане. — Паоло пильно глянув у вічі Матео, який лише на два пальці був нижчий від нього.
— Іди на борт! — наказав Матео. На його широкому, м'ясистому обличчі з'явився доброзичливий вираз. Він не приховував, що Паоло йому подобається.
Капітан Матео не боявся ні чорта, ні смерті, і, звичайно, — менш за все пихатого П'єтро Бокко.
— Давайте гроші, месер Бокко. Ви ж бачите, що все готово. Тепер успіх залежатиме від волі божої.
— Ось гроші. Лічіть. — П'єтро Бокко рушив до світильника, який стояв на кам'яних сходах.
Однак капітан Матео, не полічивши, засунув гроші в кишеню. А ще через кілька хвилин чотири веслярі погнали барку в темну ніч.
Вони завернули у Великий канал. Назустріч їм пливли човни. При світлі їхніх смолоскипів Паоло, сидячи біля керма, помітив, що суденце Матео пофарбовано в чорний колір. Він плив на чорній барці з темночервоними вітрилами. Це ще більше посилило його неспокій. Він перехопив кермове весло в ліву руку, а правою намацав кинджала, захованого під курткою, того самого кинджала, який загубив Джорджіо під час нападу на Марко.
Капітан Матео стояв над закритим трюмом і дивився кудись уперед понад зігнутими спинами веслярів. Раз по раз його погляд падав на Паоло, який без особливих зусиль орудував кермом.
— Забрати весла! — наказав капітан Матео. Повз них, мало не зачепивши їх бортом, проплив корабель.
На Великому каналі життя вирувало й увечері і лише опівночі, коли на воду падало бліде місячне світло, засинали будинки й мости, кораблі й канали, засинали й люди — багаті і бідні, одні — блаженно простягнувшись під шовковими ковдрами, другі — скоцюрбившись під лахміттям і мішками.
Матео недарма обрав для своєї поїздки саме вечірній час. Пожвавлений рух на каналі дозволяв легше проскочити повз контрольні пости. Месер П'єтро Бокко добре продумав усю операцію. Якщо барка потрапить до рук поліції, він виправдається тим, що дав наказ одвезти вантаж до Сан-Ніколо. Адже капітан Матео користується поганою репутацією, і месер Бокко скаже, що він діяв з власної ініціативи.
Береги розступилися, і барка ввійшла в канал Джудекка. Вона тримала курс на тісний прохід між островами Джудекка та Сан-Джорджіо. «Чому ж капітан не поїхав через канал Сан-Марко?» думав Паоло.
Матео обрав цей шлях недарма. На каналі Сан-Марко, напроти П'яцети, патрулювало багато поліцейських човнів. Та й не дуже хотілось йому проїжджати повз червону каторжну галеру.
Чорна барка поминула прохід між островами. Ліворуч, навколо церкви, поприпадали до землі рибацькі хижі Сан-Джорджіо, праворуч на острові Джудекка якісь три постаті подавали знак смолоскипами.
— Швидше! Вперед! — наказав капітан Матео і хутко побіг на корму. — Дай кермо, Ернесто! Піднімай вітрила!
Барка летіла над водою, немов тінь. Капітан Матео спрямовував її до берега. Скоро вони вже пропливали повз пагорб Сан-Спіріто і острів-фортецю Повельгію, де шастали поліцейські човни. Матео наладнався до зустрічі з ними. Швидким маневром він хотів провести свій корабель під самим їхнім носом.
Паоло вже не мав часу для розмірковування. В нього не лишалось сумніву, що вони пливуть не в Сан-Ніколо. П'єтро Бокко заманив його в пастку.
Глухий гнів сповнив його груди. На борту — чотири чоловіки, крім того, дужий, як ведмідь, капітан. Паоло спробував згадати обличчя й постаті екіпажу, але пам'ять відродила лише кривоногого Ернесто. Заглиблений у свої роздуми, Паоло навіть не встиг добре роздивитися на своїх супутників. Залишалось тільки одне: змінити курс барки, убити капітана Матео, а інших принести до покори кинджалом. І водночас Паоло усвідомлював, що ця спроба приречена на цілковиту невдачу.
Вітер свистів у вухах, барка скрипіла й стогнала, збурені хвилі перехоплювалися через поручні. Барка йшла, круто нахилившись на один борт. Зосереджений і напружений до краю, капітан Матео вправно вів човен крізь морок ночі.
Над головою Паоло туго напиналося вітрило, наче ось-ось мало тріснути. Гнів у серці Паоло перейшов у сліпу лють. Таку лють він відчував лише раз у своєму житті, ще в будинку для сиріт, коли його ледь не до смерті побив наглядач. Хлопець забув усю свою розсудливість.
Трьома стрибками він досяг Матео, штовхнув його, ошелешеного від несподіванки, в груди і ударом кулака вибив у нього з рук кермо. В ту ж мить барка випрямилась, злякано залопотіла вітрилами і, втративши швидкість, застрибала на хвилях.
— Ти здурів! — крикнув Матео і, розставивши свої величезні руки, кинувся на супротивника. Однак він не забув і про барку. — Бери кермо! — наказав він Ернесто, який уже стояв поряд, готовий встряти в бійку. — Всім залишатись на місцях!
Матео й Паоло схопили один одного в обійми. Жили набрякли у них на шиї і на лобі. Кривоногий знову поставив барку за вітром. Палуба нахилилася до води, і супротивники завмерли на кілька хвилин, спершись кожен на одну ногу і намагаючись зберегти рівновагу. Матео, немов кліщами, стиснув тіло Паоло, аж у того під курткою ручка кинджала боляче вперлася в ребро.
Нарешті обоє, не втримавшись, з гуркотом полетіли на палубу.
Паоло вмить зірвався на ноги. «Витягуй кинджал!» промайнуло в його голові. Але незрозуміла симпатія до супротивника паралізувала його рухи. Він не схопився, за кинджал, хоч і знав, що боротьба триватиме до кінця, доки хтось з них не загине на цій палубі.
Капітан Матео, нахиливши голову, кинувся на Паоло, який стояв, тримаючись за поручні. В останню мить йому вдалося відскочити вбік. Капітан так гепнув кулаком об поручні, що вони аж розкололися.