Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 27

— Заховайте мене, дідусю! Поліція шукає мене. Повірте, я не вчинив ніякого злочину. Розумієте… я встряв в одну халепу… Потім я вам усе розповім. Сховайте мене, поки не розвиднілось!

Бліде ранкове світло розлилося по воді й по землі, і в ньому виразніше проступали обриси хатин і човнів. Старий кілька секунд мовчки дивився на юнака.

— Ходімо! — сказав він нарешті і махнув рукою.

Паоло з трудом підвівся й пішов слідом за старим.

По дорозі він спробував поворухнути плечем, але відчув гострий біль. Проте Паоло був певен, що рана не важка.

Хатина Дімітро мала всього-на-всього одну кімнату, в якій так пахло рибою, що Паоло аж дух перехопило. Дімітро запалив каганець і вказав своєму гостю на очеретяну постіль, яка лежала в кутку. Паоло був дуже стомлений, тому він мовчки ліг і дозволив старому вкрити себе благенькою ковдрою. В напівсні він уловлював невиразні звуки, що долинали з сусідніх хижок: тихі голоси, стукіт дверей, кроки по піску. Потім він заснув і прокинувся аж тоді, коли сонце вже заглядало в крихітне віконце.

Він лежав з розплющеними очима і обмірковував, що робити далі. Звичайно, йому не лишається нічого іншого, як покластися на старого. Головне, щоб загоїлось плече, і тоді він знову набереться сили. От тільки одежі, крім штанів, ніякої немає. Звичайно, становище незавидне. Але добре вже те, що вдалося втекти від поліції. Треба й надалі стерегтися її, бо кому ж охота потрапити до в'язниці або навічно сісти на галери.

Він вирішив одразу ж, як тільки йому дозволить здоров'я, залишити Венеціанську республіку і податися на південь. Де-небудь він знайде роботу й притулок.

І ось коли він так лежав, заглиблений у свої роздуми, двері тихо відчинилися. Паоло повернув голову і побачив на порозі струнку дівчину років вісімнадцяти.

— Мене послав дідусь, — несміливо озвалась вона. — Ви ще спите?

Паоло посміхнувся.

— Ні, не сплю, — сказав він. — Підійдіть же ближче, я хочу поговорити з вами.

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Дідусь заборонив розмовляти з вами.

Але обличчя її аж палало від цікавості. Виглянувши надвір і переконавшись, що Дімітро подався вниз до моря, вона хутко вернулась у хатину.

— Я тільки на хвилинку, — квапливо промовила вона. — Скажіть, де ви взялись? Вчора вас тут ще не було. І чому дідусь говорить про вас з таким таємничим виглядом?

— Але ж вам заборонено розмовляти зі мною! — нагадав їй Паоло.

Дівчина сердито скривилась. І цей з нею поводиться, як з маленькою. Що ж, вона піде геть. Нехай пан незнайомець не думає, що їй дуже кортить узнати про нього.

— Залиштесь! — мовив Паоло. — Я пожартував. Якщо ви нікому не розкажете, я охоче розповім вам про усе, що сталося зі мною.

Її обличчя вмить проясніло.

— Не бійтесь, я не скажу нікому жодного слова. Тільки швидше, поки не повернувся дідусь.

Дівчина присіла біля постелі Паоло. В очах її палахкотіла цікавість.

Паоло вирішив, що краще не розповідати їй усього. Надто балакучою здалася йому ця дівчина. І він розказав їй, що вночі, під час бурі, його змило з корабля і він ледве дістався до берега, йому завдавало втіхи стежити, як на її обличчі відбивалось то співчуття, то розчарування. Співчуття, тому що його було поранено і він лежав перед нею знесилений, і розчарування, тому що дівчина чекала якоїсь таємничої історії, а зовсім не такої буденної.

— Тепер я побіжу до дідуся і скажу йому, що ви вже прокинулись, — мовила вона. Але в цю мить відчинилися двері і до хатини зайшов сам Дімітро. Дівчина схопилася. — Я хотіла йти до вас, дідусю! — вигукнула вона і майнула повз нього на вулицю.

Старий мовчки підійшов до постелі Паоло.

— Розповідай! — наказав він, і здивований Паоло вловив у його голосі владні нотки.

Поки Паоло розказував, Дімітро взявся готувати сніданок. Однак з окремих його реплік Паоло зрозумів, що старий уважно наслухається до кожного слова.

— Спочатку їж, — наказав дід, коли Паоло замовк. — А то залишишся голодний. — Він вийняв з дерев'яної скрині в кутку хліб, в'ялену рибу і поклав перед гостем. Але дивна річ: Паоло, хоч давно нічого й не їв і добре таки знесилів, чомусь зовсім не відчував голоду. Вкусивши кільки разів хліб, він відсунув його від себе.

— Вибачте, дідусю, — промовив він, — але зараз я не можу їсти.

У нього палали щоки й чоло, боліла голова…

Дімітро, який спостерігав за Паоло, велів йому перевернутись на другий бік.

— Не турбуйся, — сказав він, — сьогодні увечері я поговорю з сусідами. Залишишся тут, доки не видужаєш. Ми нікого не видаємо поліції, якщо це не злодій і не вбивця… Ану, зціп зуби!

Дімітро оглянув поранене плече Паоло і, бурмочучи собі щось незрозуміле під ніс, ворухнув його праву руку. Нестерпний біль і раптовий жар пройняли хворого.

— Лежи і не вставай! — наказав дід.

Він вийшов з хатини і невдовзі повернувся з якоюсь маззю. Знову бурмочучи щось незрозуміле, старий намазав гостеві поранене плече і міцно перев'язав його хусткою.

— Тобі не можна рухатися, хлопче, — бурмотів Дімітро. — Мабуть, довгенько погостюєш у мене.

А ввечері навколо постелі хворого стояли п'ятеро рибалок і радились, що робити далі. Дімітро розповів їм, що знав про незнайомця. Було вирішено дати притулок Паоло, доки він не видужає, а потім допомогти йому непомітно піти звідси. Піклуватись про хворого було доручено стрункій дівчині, — правнучці старого Дімітро.

Паоло не чув розмови. В нього почалася лихоманка.

Поволі верталося здоров'я в змучене тіло. Нарешті настав час, коли Паоло зміг подумати про дорогу. Він вирішив сказати Дімітро, що найближчими днями покине його домівку.

— Побудь ще з тиждень, а тоді вже можеш іти, — сказав старий. Паоло припав йому до серця, і Дімітро охоче затримав би його надовше. Але досвідчений рибалка усвідомлював, що Паоло не знатиме спокою, доки не залишить венеціанської землі.

Джулія весь час самовіддано доглядала хворого. Одного вечора він щиро розповів їй, як потрапив на контрабандистську барку, як бився з капітаном Матео і потім упав у воду. Тепер вона знала, що він піде від них і, можливо, ніколи вже не повернеться.

Одне питання мучило її, вона не могла-довше стримуватись.

Йшов дощ. Рибалки виїхали в море. Дідусь Дімітро подався в сусіднє село продавати сушену рибу. Паоло сидів біля столу і дивився крізь маленьке віконце на безлюдний берег. Джулія місила в дерев'яних ночвах тісто.

— Дідусь казав, що ви скоро підете від нас, — озвалася вона..

Паоло ствердно кивнув головою.

— А що скаже ваша наречена Джіаніна? — Дівчина випросталася і відкинула рукою з чола біляве волосся. Обличчя її розчервонілось. — Завжди падає на обличчя, — мовила вона, посміхаючись.

— Що скаже Джіаніна? — здивовано перепитав Паоло. — Моя наречена?

Джулія розмішувала тісто і, здавалось, була цілком захоплена роботою.

— Авжеж, — озвалася вона. — Коли ви марили, то весь час згадували якусь Джіаніну… Власне, мені байдуже. Я просто собі спитала.

— Так, так, — промовив Паоло. — Справді, що ж вона скаже?

— Вона дуже сумуватиме, хіба ні?.. Ох, мало не забула!

Дівчина схопила ночви і вибігла під дощ, навіть не напнувшись хусткою. Через кілька хвилин вона повернулась. З волосся в неї стікала вода.

— Ну й погода! — сказала вона і знову схилилась над ночвами. — Я бачу, ви зажурились.

— Джіаніна — не моя наречена, — озвався Паоло. — Але ваша правда, Джулія, вона дуже сумуватиме, та й Джованні теж, і Марко…

На обличчі дівчини відбивалась то журба, то радість.

— І я сумуватиму, Паоло, коли ви підете від нас, — сказала нарешті вона.

Наступного дня надвечір Паоло прощався з Венецією, з мовчазними гостинними рибалками, з столітнім Дімітро, у якого на старечому зморшкуватому, засмаглому обличчі молодо виблискували очі, з стрункою Джулією.