Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 30

Месер П'єтро Бокко поїхав із своїм секретарем в Старе Ріальто. Він був у доброму гуморі — троє його партнерів доручили йому придбати на аукціоні за найвищу ціну — дві тисячі п'ятсот дукатів — корабель другої ескадри. П'єтро Бокко не мав сумніву, що такою сумою йому вдасться вибити з сідла усіх конкурентів. Ескадра мала вирушити в дорогу десь у середині квітня.

Взимку П'єтро Бокко не марнував часу. На складах у себе вдома, а також у найнятих на березі Великого каналу підвалах він зібрав чимало всіляких товарів: скла, дзеркал, ваг, сокир, зброї, гребінців з слонової кістки та інших речей. На сході ці товари легко було обміняти на приправи, золотий пісок, шовк, коштовні камені і килими.

Непогано йшли справи й з племінником, принаймні так гадав месер Бокко. Після останньої сварки хлопець більше не виявляв непокори і ретельно відвідував Лоренцо. Здавалось, він погодився вступити в квітні до школи при бенедиктинському монастирі в Сан-Ніколо.

Біля Понте дела монета месер П'єтро Бокко вийшов із своїм секретарем з барки і попрямував вуличкою золотарів, різьбярів по кістці та міняйл до Старого Ріальто, де вже зібралося чимало купців. Він вітався з знайомими, проходив попід арками, збудованими для захисту від дощу, то тут то там затівав розмови, корисні для майбутніх торговельних справ. Потім він наказав своєму секретарю, який невідступно ходив за ним, накупити на Ріва ді ферро [10] всілякого залізного краму, а сам подався в таверну біля церкви Сан-Джакомо випити кухоль вина.

Довго затриматися йому там не довелося. Слуги вже виносили з приміщення і розставляли під фіговим деревом біля церкви стільці й стіл для чиновників, які мали провадити аукціон. Потроху надходили й торговці. Розбившись на купки, вони жваво обговорювали перспективи аукціону. При цьому кожен обережно намагався вивідати у свого співбесідника його найвищі ставки. Аукціон за старовинною традицією розпочався з продажу кораблів першої ескадри.

Весь день панувало пожвавлення. Після обіду, коли було продано кораблі першої ескадри, надійшла черга до другої. П'єтро Бокко не мав сумніву, що йому вдасться придбати за дві тисячі найкращий корабель другої ескадри. Таким чином, він заощадив би для себе і для своїх партнерів п'ятсот дукатів. А може, йому поталанить, і він купить добру галеру навіть за півтори тисячі. Щасливий випадок на аукціоні неабищо важить.

Однак справи повернулись гірше, ніж він сподівався. Якийсь незнайомий купець перевищив усі можливі ставки і одержав кращий корабель за три тисячі дукатів. П'єтро Бокко довелося вдовольнитися меншою, хоч і непоганою галерою, яку він придбав за дві тисячі.

В наступні дні роботи було багато: вербувати матросів, вантажити товари і виконувати безліч всіляких формальностей у магістраті Ріальто.

Месер П'єтро Бокко не збирався сам вирушати в дорогу. Патроном корабля для подорожі до Бейрута, Дамаска й Кіпра став один з чотирьох його партнерів — діловий, заповзятливий чоловік років сорока.

Серед завербованих матросів був і Маріно. На корабель месера Бокко він з'явився заради Марко, котрому хотів зробити приємність. Взагалі йому було байдуже, куди плисти: у Візантію, Александрію, Марсель, Амстердам чи в будь-який інший порт.

Протягом останніх місяців Маріно не раз зустрічався з Марко. Він довідався від хлопця про його сварку з месером Бокко і тому сказав собі: «Що ж, нехай хлопчина подивиться на світ. Дурнішим від цього не стане. Чого йому скніти в монастирі, коли він цього не хоче?»

Якось перед обідом до Марко прийшов Джованні. Подолавши вагання, він переступив знайомий поріг, його зустріла служниця Марія.

— Джіаніна пішла на базар, — сказала вона, — але молодий пан вдома, і, звичайно, буде радий бачити свого друга. Заходь до кімнати.

Джованні навіть зрадів, що Джіаніни немає вдома. Краще він наодинці поговорить про все з Марко,

Постукавши в двері, хлопець рішуче зайшов до кімнати.

— Добрий день, Марко! — бадьоро мовив він. — Ось я й завітав до тебе.

Марко вражено підвів голову. Перед ним стояв Джованні. Це здалося йому таким звичайним і зрозумілим, що він, не роздумуючи, забувши ніяковість, сказав:

— Це ти, Джованні? Ну, сідай.

Він підсунув товаришеві стільця, і той сів. Хлопці намагалися не дивитися один на одного.

— Як справи, Джованні? — перший урвав мовчанку Марко. — Вигляд у тебе непоганий. Ого, які плечі стали!

— Це від роботи. Глянь на мої руки! — Гість простягнув Марко долоні. Той з діловим виглядом оглянув їх, провів двома пальцями по мозолях і багатозначно звів догори брови.

Друзі перезирнулись і з полегшенням засміялися. — Чого ж це ми стоїмо і дивимось на мої долоні! — радісно мовив Джованні.

— Як добре, що ти прийшов, — озвався Марко.

За звичайними, буденними словами вони намагалися приховати своє хвилювання і глибоке внутрішнє вдоволення.

— Я весь час хотів прийти до тебе, — почав Джованні. — Адже я спочатку нічого не знав про ту одежу, яку ти мені послав. Ти, звичайно, нічого поганого не мав на думці. Тепер я розумію, чому ти розсердився, коли Джіаніна принесла її назад. Але ж ти знаєш мого батька… Сьогодні він сказав мені: йди до Марко і поговори з ним. Ось я й прийшов… Мені теж нелегко було. Батько без ноги… Тепер він збирається рибалити…

— Тобі Джіаніна не розповіла, що я тоді наговорив від злості? — спитав Марко. — Вона тобі обов'язково розповість. Вона дуже розгнівалась…

— Джіаніна нічого мені не казала, — відповів Джованні. — Чого тільки наговориш, коли розсердишся. Це я знаю.

— Добре, що ти прийшов, Джованні, — повторив Марко. — Я тобі розповім одну річ, але поклянися, що ти нікому не скажеш жодного слова.

— Клянусь! — урочисто промовив Джованні. Марко підійшов до скрині і підняв віко.

— Ходи-но сюди! — Він відкинув убік одяг, що лежав зверху. Перед здивованим Джованні з'явилися два кинджали, маленький слон із слонової кістки, який завжди стояв на столі, широкий золотий браслет, туго набитий гаманець і два мішечки з сухарями.

— Потім вам доведеться якось самим усе влаштовувати, коли мене тут не буде, — промовив таємничим голосом Марко. — Інакше не можна…

Джованні запитливо глянув на нього.

— Я тебе не розумію, Марко, що ти надумав?

— Джіаніна теж не повинна поки що нічого знати про це. Я розповім тільки тобі. Я відпливаю на кораблі в Дамаск. Бачиш, усе вже готове. Браслет належав матері, слон — теж. Все це я беру з собою. Можливо, зустріну батька. Тоді я покажу йому ці речі… Ти ж знаєш, що мене примушують іти в монастирську школу. А тепер з цього нічого не вийде… — Марко взяв один кинджал і віддав його товаришеві. — А це для тебе, Джованні. Бери. Ти подарував свій кинджал Паоло, щоб він мене захищав. Паоло сам розповів мені… Бери цей кинджал замість того.

Марко обережно поклав одежу поверх дорогоцінних речей і закрив скриню, його серйозне обличчя проясніло. Тепер, розповівши другові свою таємницю, він відчув себе вільніше.

— Отже, ти хочеш покинути Венецію, — мовив Джованні, беручи кинджал. В його голові визрівало важке рішення. Після всього, що сталося між ними, Джованні вважав за необхідне довести товаришеві, що в цей важкий час він цілком на його боці.

— Якщо ти хочеш, Марко, я попливу з тобою.

Він сказав те, що могло мати для нього нелегкі наслідки, і все ж таки не каявся. Ні, Джованні й на думці не мав відмовлятися від своїх слів. Хіба б він покинув у біді свого товариша? От тільки батько й Джіаніна та ще робота у майстра Бенедетто… Кінець тоді його кораблебудуванню. «Ми робимо Венецію королевою, — казав майстер Бенедетто. — Що значила б Венеція без наших кораблів? То не просто кораблі, то дерев'яні перлини, зарубай це собі на носі! Інакше ніколи тобі не стати справжнім кораблебудівником!» Такі думки проносилися в голові Джованні.