Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 39

Його вивів із задуми невдоволений голос брата Джіельмо.

— Досить, сину. Я бачу, що це грішне чуже життя причарувало тебе.

Марко поклав книгу на стіл.

— Так, брате Джіельмо — сказав він, — я дуже радий, що ми вирушили в подорож. Батько багато розповідав мені про двір великого хана. Тепер там зовсім не так, як пишеться в книзі. Татари живуть зараз у далекому Китаї в чудових палацах. Я ніяк не можу дочекатися, коли ми дістанемося туди.

— Ти ще молодий, сину мій. Хай благословить тебе бог! Ну, йди, я хочу трохи відпочити.

Коли Марко вийшов у коридор, капітан Антоніо саме піднімався сходами на палубу. Юнак підкрався до його каюти, припав вухом до дерев'яних дверей і став прислухатись. Він почув важкі кроки і легке покашлювання.

Марко засміявся і затарабанив кулаками в двері. В каюті одразу ж усе затихло.

Вітер змінив напрямок і тепер щосили надимав вітрила. Яскраво сяяло сонце. По небу пливли білі кучеряві хмаринки. Береги Італії залишились позаду. Мандрівники пливли Грецьким морем [13]. Всі, хто був на кораблі, веселі, зібрались на палубі. Навіть у брата Джіельмо проясніло обличчя.

Марко сидів з батьком і Мафіо на носі корабля на купі канатів. Вже п'ятий день були вони в морі, і юнак з нетерпінням чекав події, яка мала статись. Щоб підготувати старших до неї, він сказав:

— Шкода, що з нами немає Паоло. — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Правда, дядьку?

Мафіо Поло, не зводячи очей з моря, задумливо кивнув головою.

Ніколо запитливо глянув на сина.

— Чого це тобі спало таке на думку? — спитав вій.

— Мені здається, що нам би не завадив під час мандрівки ще один надійний чоловік.

— Ти тільки послухай його! — засміявся Мафіо. — Говорить, як справжнісінький караван-баша [14].

Раптом підійшов капітан Антоніо і знаком підкликав до себе Марко. Той неквапливо підвівся.

— Вибачте, зі мною хоче говорити капітан.

— Зараз ви побачите в моїй каюті людину, яку й уві сні не сподівались зустріти, — пробуркотів капітан.

Марко мовчки пішов за ним.

— Він хоче говорити тільки з вами.

Коли вони переступили поріг, Марко побачив посеред каюти капітана Матео.

— Добрий день, капітане Матео! — сказав Марко. — Буває, що люди зустрічаються через п'ять днів, буває через п'ять років, а буває, що її ніколи не зустрічаються.

Матео схопив юнака за плечі і міцно труснув його.

— Ти глянь, Антоніо, на цього харцизяку! Як він добре затямив мої слова.

Відпустивши Марко, він важко сів на лавку.

— Що ж ми будемо тепер робити, Марко?

Але в того після могутнього потиску Матео каюта йшла обертом перед очима.

— От тобі й маєш! Чого це ми стоїмо, як спіймані грішники? — напав на свого друга капітан Антоніо.

— Мовчи, Антоніо! — огризнувся Матео, підводячись з місця.

— Я тебе власними руками викину за борт! — погрозив Антоніо і люто сіпнув себе за бороду.

Матео засміявся. Той сміх передався й Антоніо.

Тимчасом Марко встиг трохи оглянути каюту. В ній усе було обладнано для житла: лавка, що мала правити вночі за ліжко, стіл з різьбленими ніжками, чотири ослони, мідяна лампа і вбудована в стіну шафа. Стіни було завішено килимами. Двері ліворуч вели до складу.

— Бачиш, — сказав Матео, — скільки я завдав клопоту своєму другові. Треба, нарешті, владнати цю справу.

Капітан Антоніо дістав з шафи пляшку, три чарки і налив вина.

Всі випили. Це було міцне червоне вино, яке одразу ж вдаряло в голову. Коли Антоніо хотів наповнити чарки вдруге, Матео застережливо підняв руку:

— Не всякий звик до вина так, як ти, — сказав він і, задумливо дивлячись поперед себе, мовив до Марко: — Послухай, юначе. — Йому важко давались слова, але це була для нього ніби сповідь перед самим собою. — Коли я довідався про вашу подорож, то зовсім утратив спокій. В мені одразу ж прокинулись давні мрії. А про що тільки не мріє людина! Венеція перестала мені подобатись. Все зробилось осоружним. Вода в каналах смерділа, лагуна здавалась калюжею — а вночі, вночі я марив про море…

Матео замовк. Ніхто не підгонив його.

Він сперся ліктями на стіл, втупивши погляд у свої кулаки. Вино в склянках колихалось від поштовхів корабля.

— Тоді я вмовив капітана Антоніо таємно взяти мене на корабель. Я просто боявся, що твій батько скаже: «Ні, Матео, ви нам не потрібні». І ось я сиджу перед тобою і говорю те, про що нікому не хотів говорити.

— Так, — озвався Антоніо, — а вітер дме добрий. Коли б тільки він не притих.

— Я допоможу вам, Матео, — сказав Марко. — Ви обов'язково залишитесь з нами. Я дуже радий. Зачекайте, я одразу ж поговорю з батьком.

Марко повернувся на палубу і знову сів на своє колишнє місце.

— Що це за таємниці ти завів з капітаном? — спитав його Мафіо.

— Тату, я хотів вам щось сказати…

— Що трапилось?

— А мені не можна знати про це? — запитав Мафіо.

— Та ні, я хочу поговорити з вами обома.

І Марко розповів про те, що йому тільки-но довелося пережити в каюті капітана. Він палко просив задовольнити прохання Матео.

Ніколо й Мафіо знали Матео, знали про його відчайдушні контрабандистські операції. Вся Венеція говорила про них. Брати порозумілись одним поглядом. Марко, стримуючи легке занепокоєння, дивився на них.

— Ми ще подивимось на твого капітана Матео, — сказав Мафіо Поло, встаючи з свого місця. — Як ти гадаєш, Ніколо, візьмемо його з собою, коли він сподобається нам, чи ні?

— Ходімо до нього, Мафіо!

— Він вам обов'язково сподобається, дядьку, — переконував Марко. — Він майже такий самісінький, як ви.

— Он як! Ну, подивимось!

Корабель плив неподалік від берега. Вдалині бовваніли темні силуети гір. Море билося об круті скелі.

Марко нетерпляче чекав батька й Мафіо. Вже минуло стільки часу, а вони ще й досі не повернулися. Берег поволі розтанув удалині. Знову перед очима розкинулась одноманітна картина: море і небо.

Нарешті брати повернулись. Їх супроводжував капітан Антоніо.

— Ну, то як, тату? — спитав Марко. — Чом ви не привели з собою Матео?

— Е ні, так просто це не робиться, — відповів Мафіо. — Після добровільного ув'язнення у нього такий дикий вигляд, що він перелякає наших ченців. Завтра вранці капітан Антоніо познайомить його з усіма.

— Значить, він залишиться з нами? — радісно вигукнув Марко.

Ніколо Поло ствердно кивнув головою.

— Мені здається, він путяща людина, — сказав Мафіо.

Капітан Антоніо побіг по палубі, з надмірним запалом роздаючи накази. Матроси ще старанніше взялися до своїх справ. Погожий вітер підганяв корабель.

Минали дні і ночі. Море вже було не таким пустельним. Назустріч пливли кораблі й галери. Але берега все ще не було видно. Матео аж сяяв од щастя, коли ставав на зміну штурманові. Марко не відходив від нього. Одного ранку вони побачили на горизонті землю. Біля підніжжя гірського пасма розкинулось невеличке місто. Білі й жовті будиночки з плескатими дахами облямували бухту. Це було узбережжя Вірменії.

— Ось ми й приїхали! — сказав Матео. — А шкода! Море було таке чудесне!

ВІЙНА У ВІРМЕНІЇ

Люди говорили приглушено і злякано озиралися навкруги, немов чекали на свою голову нового лиха. Містом пронеслась війна, руйнуючи будинки, топлячи кораблі, списами й стрілами шматуючи закривавлені тіла.

Осяяна осіннім сонцем, гавань Лайї здавалась мертвою. Понад берегом росли пальми. Темні гори оточували блакитну мерехтливу бухту.

Ніколо й Мафіо Поло пішли до селища венеціанських купців. Два роки тому вони виїхали звідси на батьківщину. Тоді Лайя була квітучим торговельним містом; на її вулицях можна було зустріти купців з Венеції і Генуї, з Багдада й Ормуса, людей з усіх країн світу. Тепер усе лежало в руїнах. Матері полохливо забирали своїх дітей, коли вулицями проходили чужоземці.