Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 43

Брати слухали ювеліра з байдужим виразом на обличчях. Мафіо відшукав найбільший камінь, зважив його в руці, потім підігрів трохи над жаровнею і понюхав.

— Деякі торговці, — сказав він Марко, — інколи підсовують замість бірюзи підфарбовану слонову кістку. Фальшива бірюза легша і пахне кісткою, коли її підігріти.

Ювелір сплеснув руками і, заприсягаючись, що він найчесніший торговець у світі, висипав камені назад в гаманець і натомість дістав з шафи інший.

Ніколо Поло ледь посміхнувся братові й синові. Торговець висипав на стіл камені з другого гаманця. Не звертаючи уваги на палкі запевнення хитрого торговця, Ніколо Поло уважно оглянув бірюзу. Тепер уже не було сумніву, що це справжні коштовні камені: вони горіли блакитним вогнем, не мали й сліду зеленого відблиску і добре витримали випробування над жаровнею.

Торгувались недовго — за півгодини справу було покінчено. Ювелір-сказав, що він на цьому не заробив жодного діршема, і венеціанцям довелося дати йому ще кілька дрібних монет. Брати Поло поклали камінці в невеличкий ящичок з пальмового дерева і запечатали його своєю купецькою печаткою. Через місяць, перед тим як від'їздити, Ніколо і Мафіо мали зайти до ювеліра і забрати коштовності, заплативши решту грошей.

По дорозі в караван-сарай братів наздогнав Хасан-бек. Привітавшись, він поцікавився їхніми справами. Ніколо й Мафіо Поло зустріли його стримано. Хасан-бек був сьогодні балакучіший, ніж завжди, не такий похмурий. Однак відчуваючи, що його присутність не дуже до серця венеціанцям, він попрощався з ними, сказавши, що має піти ще на кінський базар підшукати собі доброго скакуна.

Ніколо Поло, дивлячись йому вслід, задумливо промовив:

— Не подобається він мені. У мене таке передчуття, ніби він готує проти нас щось недобре. Чому це його раптом зацікавили наші справи?

— Бувають такі самітники, — сказав Мафіо. — Нелегко їм доводиться в житті.

— Вчора прийшло троє чоловіків з Ормуської рівнини, — сказав Ніколо. — Тільки їм і вдалося врятуватися. На них напали розбійники з гір, про яких кажуть, ніби вони знають магію і володіють диявольським мистецтвом. Коли вони напали на караван, враз стало темно: торговці перестали бачити один одного.

— Ну, що ж, — посміхнувся Мафіо Поло, — а ми, почепимо собі на шию Абу Ішакі.

— Краще дістанемо собі добру зброю! — мовив Ніколо.

Мафіо теж посерйознішав.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Треба бути пильним. У Хасан-бека фанатичні, похмурі очі асанінця. До того ж він ненавидить татар. Однак це ще не значить, що Хасан-бек обов'язково повинен бути спільником розбійників.

Марко уважно прислухався до розмови старших. Його співчуття до Хасан-бека поступилось місцем недовір'ю. Тепер хлопець вирішив уважно стежити за ним. Він задоволено відзначив, що їхня мандрівка ставала небезпечною. А хіба він подався в дорогу не для того, щоб зазнати пригод?

— Я не розумію, дядьку, — звернувся хлопець до Мафіо Поло, — що значать ваші слова: фанатичні, похмурі очі асанінця.

— Повернемось у караван-сарай, і я розповім тобі історію про Старого з гори. Тоді ти все зрозумієш.

— То розкажіть зараз, — попросив Марко.

— Як тобі не терпиться, — посміхнувся Ніколо.

— Поїмо й про все дізнаєшся, — пообіцяв Мафіо.

За глиняним муром стояло вкрите цвітом абрикосове дерево. Повітря було по-весняному ніжне. Теплі сонячні промені пробуджували до життя молоді паростки. На деревах та кущах несміливо розпукувалися квіти.

На подвір'ї караван-сарая було тихо. Купці сховалися в своїх вистелених килимами й шерстяними матами кімнатках і відсипали там освячену богом обідню. годину. Їхні вікна були завішені від сонця.

Марко нагадав дядькові про його обіцянку. Разом з Ніколо та капітаном Матео вони пішли в садок. Слуга приніс їм шерстяні мати, і вони посідали на них, підібгавши, за персидським звичаєм, під себе ноги.

— Я чув історію про Старого з гори від багатьох людей, — почав Мафіо Поло. — Слухайте, що вони мені розповідали. Багато років тому в Єгипті виникла магометанська секта, яка сповідувала вчення ісмаїлітів [15]. Її члени мали таємні зв'язки з багатьма країнами. Хасан бен-Алі заснував у Персії ісмаїлітську секту асанінців, яка невдовзі набула великої сили. Завдяки хитрощам, підкупам і зраді він зумів прибрати до своїх рук численні замки і фортеці на півночі Персії. Жив він постійно у неприступній гірській фортеці Аламут. Члени секти обожнювали його, як святого, і називали Старим з гори. Його веління виконували беззаперечно.

Наступники бен-Алі прагнули ще дужче піднести могутність свого ордену.

Володар асанінців Рокнеддін звелів закласти в прекрасній, оточеній горами долині розкішний сад, де б росли квіти і чудові плоди. На терасах було споруджено найрізноманітнішої форми палаци, увінчані золотими дахами, багато оздоблені картинами та блискучими шовковими тканинами. Перед палацами переливалися райдугою чисті, як кришталь, водограї. В облямованих у мармур берегах через сад протікали струмки вина, молока і меду. В палацах жили найкрасивіші дівчата. Вони грали на різноманітних інструментах і танцювали на всіяних квітами лугах. Жінки, які наглядали за ними, ховались у потаємних кімнатах.

Князь недарма заклав цей чарівний сад. Адже мусульманська релігія вчить, що віруючі, які суворо дотримуються заповідей Магомета, потрапляють у рай. І ось Рокнеддін вирішив поширити чутку про те, що він теж і пророком і що йому дано силу відкривати перед своїми прихильниками райські ворота. Він збудував біля входу в долину неприступну фортецю, в яку можна було потрапити лише таємним ходом. При дворі володаря жило чимало юнаків від дванадцяти до двадцяти років, котрі своєю мужністю і відчайдушністю виділялися серед жителів навколишніх гір. Цілими днями він розповідав їм про пророка і про свою власну могутність, яка здатна навіть відчинити ворота раю.

Потім десятьом або дванадцятьом хлопцям давали напій, від якого вони поринали в глибокий сон, і після цього їх переносили в сад, у різні кімнати палаців. Коли вони прокидались, навколишня пишнота до безтями вражала їх. Молодих асанінців звеселяли красиві дівчата, котрі співали й награвали їм, пригощали їх найсмачнішими стравами і найчудовішими винами. Потрапивши поміж молочні та медові річки, юнаки проникалися вірою в те, що вони в раю. Залишати це місце їм, звичайно, аж ніяк не хотілося.

Через чотири-п'ять днів їх знову присипляли і виносили з саду. Після цього володар закликав їх до себе і питав: «Де ви були, сміливі мої брати?»

Юнаки відповідали: «Милістю вашої високості — в раю». І потім у присутності всіх придворних, які з заздрісним подивом слухали їх, вони розповідали про свої незвичайні пригоди.

Тоді Рокнеддін говорив їм: «Пророк нас вчить, що той, хто захищає свого володаря, потрапить до раю. Така щаслива доля чекає й вас, якщо ви збережете вірність моїм заповідям і будете слухняно виконувати мої накази».

Нестримний запал проймав юнаків. Виконати наказ свого пана було тепер для них справжнім щастям. Кожен прагнув віддати своє життя, услуговуючи йому.

Терор асанінців відчули на собі народи всіх навколишніх країн. Підступна смерть чекала кожного, навіть наймогутнішого правителя, котрий би зважився викликати невдоволення Старого з гір.

Коли татари просунулись далеко на захід і захопили й землю асанінців, хан Улагу, брат великого хана Менке, дізнався про жахливі вчинки Рокнеддіна. Йому стало відомо, що асанінський князь грабував усіх, хто тільки проїжджав через його країну. 1256 року хан Улагу послав одну з своїх армій на облогу фортеці жорстокого володаря. Одначе фортеця була так укріплена, що татари не могли взяти її протягом трьох років. Нарешті голод змусив Рокнеддіна здатися в полон. Фортецю було «зруйновано і райський сад знищено.