Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 44

Закованого в кайдани Рокнеддіна мали привезти до великого хана Менке в його резиденцію Кара-Корум, але на Гіоні [16] його було вбито.

Татари жорстоко помстилися за злочини асанінців. Великий хан Менке наказав знищити усю їхню секту разом з жінками й дітьми. Врятуватися вдалося лише небагатьом.

Мафіо Поло замовк. Марко задумливо дивився на квітку, що, зігріта весняним сонцем, розправляла свої пелюстки.

— Піду погляну на Джульєту, — сказав капітан Матео. — Не можна довіряти конюхам.

Він встав і пішов садом. Марко бачив, як він відчинив вузеньку хвіртку і зник на подвір'ї.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли говорив про похмурі, фанатичні очі асанінця? — сказав Мафіо Поло.

— Так, тепер розумію. І ви думаєте, що Хасан-бек… — Юнак згадав нічну розмову і додав: — Хаджі-Мухаммед розповів мені біля водограю, що татари знищили дім Хасан-бека, пограбували його майно і вбили сім'ю.

— Можливо, що ми й несправедливі до нього, — сказав Мафіо.

— Але краще бути пильними, — мовив Ніколо.

ЗУСТРІЧ З КАРАУНАСЦЯМИ

Капітан Матео їхав у кінці каравану. На боці в нього висів великий меч. Дорога круто піднімалася вгору. З пальмових гаїв струмувала спека, що збиралася там протягом дня. Небо було схоже на величезний, розжарений сонцем бронзовий дзвін.

— Та скінчиться ж це коли-небудь! — говорив Матео. — Поглянь, Джульєта, коли ми виїдемо на оту гірку, перед нами засяє море. І одразу ж стане прохолодніше.

Він витер з чола піт. Джульєта терпляче слухала його слова. Попереду йшли п'ятнадцять верблюдів. Спокійно трюхикали непоказні віслюки.

— Ти навіть не уявляєш, яка чудова Венеція о цій порі року. З моря повіває свіжий вітерець. Ти бачила коли-небудь місто, що стоїть посеред води? Ні, цього тобі не уявити. Я вже не кажу про палаци й мости.

Матео через силу ворушив пересохлим язиком. І все ж таки він не змовкав, йому немов легше було від розмови.

— Уяви собі, з усіх боків ти оточена водою. І варто занурити в ту воду руку, як по всьому тілу розливається прохолода. Тоді почуваєш себе, як риба, котру ще не віднесли на базар.

Караван здіймав хмари куряви, яка сірим шаром лягала на траву й дерева. Серед пожовклого листя пурхали строкаті папуги. Тетеруки й фазани злітали з-під самих копит Джульєти і шугали в кущі. Капітан Матео попустив повід. Кобила не квапилась, адже попереду ще виднівся караван.

Дорога проходила через гірське селище. Обабіч неї тулились убогі хижки з фінікових пальм, вкриті лапатим листям. З-за низеньких глиняних мурів виглядали густі садки, в яких визрівали волоські горіхи, цитрини, смокви і гранати. На вулиці не видно було жодної душі. В обідню спеку села тут ніби вимирали.

Марко їхав поряд з батьком. Стрункий, жилавий, засмаглий від постійної спеки, він міцно тримався в сідлі, впевнено скеровуючи кожен рух коня. Юнак став добрим верхівцем. Як і джигіти, він не пропускав нагоди, щоб показати свою вправність у верховій їзді. Правда, сьогодні він намагався не робити зайвих рухів. Захищаючись від сонця, Марко обмотав голову вузенькою білою хустиною.

— Де Матео?

Запитання батька вивело Марко з дрімотного стану. Він оглянувся. Дядько Мафіо був сам. Позад нього їхав Хасан-бек. Дорога повужчала — вони наближалися до вершечка гори.

— Матео не видно. Я вернусь назад, — сказав Марко.

— Гаразд. Але не заїжджай далеко. Якщо не знайдеш Матео, повідом про це джигітів.

— Добре, тату.

Несподіване доручення освіжило Марко, немов прохолодний напій. Він звернув убік. Мафіо, клюючи носом, проїхав повз нього.

— Куди ви зібралися, бег Поло? — спитав його Хасан-бек, гострим оком оглядаючи навколишню місцевість.

— А вам яке діло? — нечутно пробурмотів Марко, але вголос промовив: — Я зараз повернусь.

— Не од'їжджайте далеко від каравану, — гукнув, услід йому Хасан-бек.

Марко роздратовано ляснув у повітрі канчуком. Чого цей Хасан-бек турбується про нього? Досить того, що йому надокучають своїми вказівками батько й Мафіо.

Повз нього проїжджали коні й мули, віслюки й верблюди з своїми погоничами. Джигіти розтягнулися вздовж усього каравану. Марко спитав одного з них, чи не бачив він капітана Матео. Але джигіт тільки співчутливо знизав плечима. Марко вирішив зачекати. У повітрі хмарами носились мухи й комарі. Марко відмахувався від них канчуком. Кінь неспокійно гарцював на місці.

В цю мить останні верблюди зникли за поворотом. Може, слід повернутись, так і не знайшовши Матео? Вдалині затих стукіт копит і крики погоничів, і раптом запала незвична тиша. Здавалось, рослини припинили свій ріст під убивчим промінням сонця, квіти зів'яли і втратили свої барви, дерева стали схожими на кам'яні колони. І лише всілякий непотріб продовжував жити: мухи, комарі, отруйні павуки, змії.

Де ж дівся капітан Матео?

Караван проходив через гори, в яких жили розбійницькі племена караунасців. До Ормуса звідси було три дні їзди. Батько попереджав його, щоб він був обережним.

— Матео! — гукнув Марко, але його голос потонув в задушливому повітрі. Тоді він пришпорив коня і галопом помчав назад до селища. Раптом його обличчя потемніло від гніву: він побачив біля колодязя Матео серед одягнутих у біле людей, з темнобрунатними обличчями.

Матео саме вмочив у шкіряне відро хустку, витер нею обличчя, потім провів ганчіркою по спині Джульєти. Гнів Марко швидко минув.

— Капітане Матео, — гукнув він, — їдьмо! Караван уже на горі. А то зовсім не доженете його!

— Добре, Марко, що ти тут! — Матео спустив відро в колодязь, знову витяг його вірьовкою нагору, водночас пильно стежачи за людьми, які стояли навколо нього.

— Може, хоч ти поясниш мені, що це за богом прокляті головорізи зібралися біля мене? Не злазь з коня, Марко! Тут щось не так. Ей, ти, чортова борода, а забери-но геть свої смердючі пальці! — сердито крикнув Матео. Один з тих, що в білому, спробував узяти коня Марко за повід. Але Матео схопив його за руку і підтягнув до себе.

— Ану, друже, спокійно, бо полетиш у колодязь! Не злазь із коня, Марко!

Він підштовхнув чоловіка в білій одежі до Джульєти. Той спробував звільнитися, але йому забракло сил вирватись з могутніх рук капітана Матео. Від болю на шиї і на лобі в нього надулися сині жили. Одержавши доброго стусана, він одлетів на кілька кроків. Матео тимчасом не випускав з поля зору й інших. Здавалось, ті не знають, що їм робити з таким велетнем.

Матео знову сів у сідло. В цю мить він почув чиюсь команду. З хижок вискочили озброєні люди і, щось люто вигукуючи, кинулись до колодязя. Повз саме плече Марко просвистів спис. Другий впився в стегно Джульєти. Кобила здибилася і рвонулась на розбійників. Кров цебеніла з її тіла. Раптом її передні ноги підломилися, і вона впала. Матео полетів наперед, однак у ту ж мить схопився з землі і витягнув свого меча.

«Це караунасці», подумав Марко. Він нарахував десять чи одинадцять чоловік, крім трьох беззбройних, що побігли назад у будинок. Напружений до краю мозок підказав йому про небезпеку. Він інстинктивно скорчився і щільно притиснувся до гриви коня. Над самісінькою його головою пролетів спис. Хлопець круто повернув коня і збив з ніг розбійника. Другого повалив мечем. Одежа прилипла йому до тіла, волосся змокріло, немов після купання. Кінь, неспокійно гарцюючи, почав віддалятися від місця бою.

З дому вибігло троє озброєних чоловіків і кинулися до колодязя, де вже бився з цілим гуртом капітан Матео. Тепер Марко міг тікати. Розбійники не звертали на нього уваги. Безсумнівно, вони за кілька хвилин подолають Матео, який ще шалено відбивався мечем. Чи не краще привести сюди джигітів? В голові Марко спалахували думки.

— Тікай, Марко! — почув він голос Матео.

Перед ним лежав чийсь спис. Курява стояла хмарою, брязкотіла зброя, лунали крики й стогін поранених. Четверо розбійників було вбито.