Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 52

Дівчина кивнула головою.

— Матео зник, — тихо сказала вона. На її слова ніхто не звернув уваги. Тоді вона сіпнула за рукав Мафіо Поло.

— Що ти хочеш, Ашіма?

— Матео зник, пане, з учорашнього вечора!

Мафіо відмахнувся.

— Повернеться! Ти доглядай молодого пана!

Ашіма сіла біля Марко на м'який килим. Стогін хворого не зачіпав її серця. На її обличчі знову застиг вираз страждання. Якимось чужим, відсутнім поглядом вона дивилася повз хворого. Зник великий чужинець, котрий захищав її, як батько. Той, хто врятував її із біди. І саме тоді, коли її душа почала прокидатися, він пішов геть. Пішов у ніч, взявши з собою меча.

Ніколо й Мафіо Поло повернулися з лікарем та його служником. Лікар був високий, пихатий старик, його темне обличчя облямовувала біла, як сніг, борода. Помахом руки він одігнав цікавих, що зібралися біля дверей.

— Залиште мене з хворим наодинці, — суворо сказав він.

Брати нерішуче перезирнулись, але потім пішли-таки за двері з тривожними, похмурими обличчями. За ними рушила й Ашіма.

— Найкраще буде — виконати всі його бажання, — мовив Мафіо Поло.

Вони стали чекати. Ніколо Поло неспокійно ходив по двору. Бадахшанський купець, що їхав з ними в каравані, спробував його заспокоїти.

— Довіртесь йому. Він уже вилікував не одного хворого. Кажуть, що він був у Індії і вивчав там таємниці магії.

Однак ці слова не могли заспокоїти Ніколо Поло.

Через деякий час двері відчинилися, і лікарів служник закликав братів досередини.

Хворий заспокоївся. Здавалося, що жар у нього трохи спав. Лікар бурмотів собі під ніс якісь незрозумілі слова і робив рукою таємничі знаки. Потім він тричі вклонився і, задкуючи, залишив кімнату.

— Нехай двері будуть відчинені! — наказав він.

Служник приніс великий ящик і відкрив кришку. Присутні побожно мовчали, спостерігаючи, як старий запалював тріски, як він довго сидів, підібгавши під себе ноги, на килимі і непорушно дивився на цівку диму. Крізь відчинені двері дим затягало до кімнати. Потім служник подав старому віяло з барвистих пір'їн. Той з нестямним криком вбіг у кімнату і віялом почав розганяти дим.

Коли старий відпочив після свого напруженого лікарювання і отримав десять дукатів, він дістав з ящика якийсь синій порошок і наказав давати його хворому невеличкими дозами через кожну годину разом з чашкою козячого молока.

— Він видужає? — спитав Ніколо Поло.

— Ангел смерті забирає до себе душі мандрівників, — пробурмотів старий. Раптом він пожвавішав і сказав: — Ви перебуваєте в долині ангела смерті. У вашого сина чорна пропасниця. Якщо аллах захоче, він видужає. Коли він оклигає, нехай його винесуть на гору. Чисте небесне повітря проганяє духів хвороби.

Він витягнув поперед себе руку, наче бажаючи прочитати по її лініях долю хворого. То була маленька, пухнаста рука, яка швидко схопила п'ять дукатів, які йому ще на додачу поклав Ніколо Поло.

Марко лежав з заплющеними очима і спокійно дихав.

— Він спить, — сказав Ніколо і обернувся до дівчини: — Залишайся біля нього, Ашіма. Доглядай його, щоб видужав! — його обличчя втратило суворість, а руки стали якісь безпомічні.

Коли Матео залишив караван-сарай, він уже вирішив про себе, що вчинив неймовірну дурницю. В першу мить він хотів було повернути коня і їхати назад, але одразу ж згадав, скільки ще необхідних речей бракує Ашімі для мандрівки, і переборов нерішучість. Скільки разів ішов він за покликом свого почуття і завжди виходив сухим із води. Безлюдною вулицею він під'їхав до міських воріт і довго сперечався з вартовими, мішаючи італійські й персидські слова, поки солдати, лаючись, не відчинили йому ворота.

Десь надвечір він досяг підніжжя гори Сікінан. Назустріч йому виїхав загін вершників: це були солдати бадахшанського короля, які охороняли королівські копальні. Тепер Матео зрозумів, як непродумано вчинив. Він, звичайно, не думав, що досить тільки під'їхати до Сікінану і можна набрати скільки хочеш коштовних рубінів. Ні, він був свідомий труднощів, які чекали на нього. Однак його не покидала віра в щасливий випадок, котрий врешті мав повернути все на краще.

Верхівці були в срібних кольчугах і чорних шоломах. Вийнявши шаблі, вони з загрозливими обличчями оточили Матео. Командир наказав йому негайно злізти з коня. Матео продовжував спокійно сидіти в сідлі. Він вичікував, сторожко позираючи на вояків.

— Злазь, нікчемна собако! — закричав командир.

Матео зрозумів лайку. Його брови грізно зійшлися на переніссі. Він підняв руку.

— Не кричи, пуцьверінок! — спокійно сказав він.

Почувши чужі слова, командир оторопів. Матео поклав руку на держак свого меча. Після короткої суперечки було домовлено, що Матео поїде разом з вершниками. Так він вирушив назад, уже як полонений, оточений з усіх боків вояками короля, напружено чекаючи, що ж буде далі.

Йому було майже весело. Очима знавця він оглядав породистих коней і багато оздоблену зброю. Це були не звичайні солдати. Вони їхали так швидко, що Матео ледве встигав за ними. Їхні кольчуги виблискували в промінні вечірнього сонця.

На горі, що бовваніла над рівниною, немов велетенський пиріг, височів мисливський замок. По дорозі їм траплялися кіннотники й піхотинці. Гурт людей з палицями, барабанами й ріжками запопадливо дав дорогу, коли повз них промчали королівські кіннотники. Матео здогадався, що ці люди повертаються з полювання.

Ворота замка відчинилися. Загін в'їхав на подвір'я і там спішився. Не встиг Матео й отямитись, як двоє озброєних охоронців ввели його в якусь жалюгідну комірчину і замкнули за ним важкі двері. Тепер він мав доволі часу, щоб подумати про своє становище. Було темно, хоч око виколи, — кімната не мала жодного вікна. Матео став навпомацки шукати, де б сісти, і зрештою наткнувся на дерев'яний оцупок.

Він втомлено опустився на нього і задумався. «Не так уже й погано складаються справи, — спробував він утішити себе. — Зброї ж вони не забрали. Значить, я потрапив не в руки розбійників».

Почулися кроки й голоси, двері відімкнули. Четверо озброєних вояків вивели Матео з кімнати і звеліли йому віддати меч. Він, вагаючись, виконав їхній наказ.

Його привели у велику, розкішно оздоблену залу. Він спинився, немов заворожений. До його вух долинуло перешіптування багатьох людей. Крізь натовп вельмож він пройшов до золотого трону і вклонився. Хто мешкає в цьому палаці? Якийсь король?

Матео опустився на одне коліно. Незвичайне оточення в першу мить збило його з пантелику. Перед ним сидів на троні молодий черевань. Він щось сказав гучним голосом, звертаючись до Матео.

— Благородний пане, я не розумію вас! — мовив Матео і підвівся з підлоги. Тепер він був вищий за всіх на цілу голову. Володар суворо дивився на нього. Потім щось наказав, і двоє вельмож негайно вийшли з зали.

Матео почував себе ніяково. Не дуже-то приємно, коли на тебе витріщають очі, немов на якогось чудернацького звіра. Володар тимчасом розмовляв з трьома сановниками, які стояли біля нього і з глибокою повагою ловили кожне його слово. Невдовзі до залу ввели літнього чоловіка, який одразу упав перед володарем на підлогу, потім підвівся і на різних мовах заговорив до Матео. Почувши італійські слова, Матео полегшено зітхнув.

— Так, так, — радісно вигукнув він. — Тепер я вас розумію!

Його громовий голос було чутно навіть у найдальших закутках.

Перекладач застережливо підняв руку.

— Не так голосно, пане! Ви стоїте перед його величністю найсвітлішим королем Бадахшана. Відповідайте на його запитання!

Матео на знак згоди кивнув головою. Він більше не почував ніяковості. Принаймні тепер його зрозуміють. В голові в нього проясніло.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, хто ви такий і звідки прибули? — спитав перекладач.

— Я славнозвісний капітан Матео і прибув з Венеції, перлини Адріатичного моря.