Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 79

— Я не хочу забирати у вас часу, пане міністр, — сказав він, спершись рукою на темне бильце крісла.

— Ні, я бачу, ви ще не зовсім заспокоїлися, — заперечив, посміхаючись, Ахмед. Але за мить посмішка вже згасла на його обличчі. — Я буду говорити з вами відверто, бег Поло. Не вперше до мене з'являються люди і говорять, начебто їх викликав якийсь посланець від мого імені. Ви знаєте, що в мене є немало ворогів, які не схвалюють моєї фінансової політики в інтересах його імператорської величності. Повірте мені, що я не посилав до вас ніякого посланця. Я сам стурбований, бо не можу уявити, що це все має значити. Якщо хочете, я покличу секретаря. Він підтвердить мої слова.

Марко Поло заперечливо махнув рукою.

— Я вам вірю, пане міністр. Пробачте, я погарячкував.

Міністр провів Марко до дверей і люб'язно попрощався з ним. Вельможі, які чекали у передпокої, поштиво дали йому дорогу. Марко вийшов з палацу з якимось почуттям неспокою і невдоволення. На вулиці повз нього пронесли жовтий паланкін. Але він не звернув на нього уваги. Сяяло сонце. Життя в місті вирувало, як і завжди.

Марко відіслав своїх носильників і подався додому пішки. Відтоді, як Матео залишив його, а батько й Мафіо вирушили в далеку подорож у торговельних справах, він почував себе самотнім при дворі. Крім того, Марко вважав себе винним перед Ашімою, бо й досі не розповів їй про невдачу походу на Ціпангу. Сьогодні він мав намір поговорити з нею. Йому стало відомо, що з двох тисяч китайських джонок до рідного берега повернулося тільки двадцять п'ять, і все ж таки він вірив, що Матео врятувався.

Слуга явно збентежився, побачивши Марко. Перлинка сказала йому, що пан повернеться нескоро, і подалася в місто.

— Що трапилося? — Роздратовано спитав Марко. — Ти дивишся на мене, як на привид.

— Пробачте, милостивий пане, — пробурмотів той.

Марко заглянув до альтанки, сподіваючись побачити там Ашіму. Сонце пробивалося крізь зелене шатро. Ашіми не було. «Напевне, вона у себе в кімнаті», вирішив Марко.

Раптом з'явився слуга і схвильовано повідомив про щось неймовірне:

— Хіу Хенг, пане… До вас прийшов милостивий пан Хіу Хенг. Він хоче говорити з вами.

Вчений Хіу Хенг був для слуги, як і для всіх простих китайців, якоюсь вищою істотою. Тисячами невидимих шляхів доходили до ремісницьких майстерень і до мулярів, до носильників і селян чутки про все, що він говорив і що робив при імператорському дворі.

«Хіу Хенг — безсмертний, — переказували один одному китайці. — Ви знаєте, що він сказав імператорові? «Якщо ти накажеш китайцям носити в свято біле вбрання, нещастя впаде на твою голову. У мого народу колір щастя — червоний». І король дозволив, щоб китайці носили червоний одяг, бо він знає, що Хіу Хенг безсмертний».

І ось канцлер Хіу Хенг прийшов до Марко Поло. Він стояв біля басейну і дивився на священних золотих рибок, його обличчя з ріденькою борідкою і густими білими бровами було зовсім спокійне. Сонце виблискувало на його шовковому халаті.

— Гостинно прошу вас, милостивий пане, у свій недостойний дім, — сказав Марко Поло.

Хіу Хенг вклонився, подякував і зайшов до кімнати. Слуга приніс чай. Хіу Хенг сказав:

— Я прийшов до вас, бо не забув ваших слів. Настав час діяти, пане Марко Поло. Міністр Ахмед не розуміє, коли йому кажуть: відмовся від пихи і поганих бажань, від зовнішнього блиску і далекосяжних планів.

Марко Поло, мов зачарований, слухав ученого, який одразу, без манівців, заговорив про головне. Він відчував, що настав час рішучих дій.

— Ви сказали імператору, що не можна обтяжувати народ новими податками, — продовжував Хіу Хенг. — Але Ахмед забирає у простих людей останнє. Він жорстокий і ставить суворі вимоги. Якщо ви подивитесь на народ, то побачите, як він змарнів і виснажився. Імперія бідніє і дичавіє. За минулий рік Ахмед прибрав до своїх рук 29000 тінгів паперовими грішми, 25 тінгів золотом, 180 тінгів сріблом, 12000 паків чаю, 110 коней, 20 мисливських наборів і багато інших речей. Ахмед наказав стратити Чжоу Іна, хоч той не зробив ніякого злочину. Він убивця. Я прийшов до вас, пане Марко Поло, щоб сказати вам це. Якщо вам потрібні докази, то спитайте полковника Ван Ку. Ахмед відрубав голову його другові. Або поцікавтесь історією генерала Чена. Ахмед викрав у нього жінку й доньку, а на самого генерала звів наклеп перед імператором. — Хіу Хенг підвищив голос і суворо сказав — Ахмед повинен умерти!

Він одкинувся на спинку крісла.

Його обличчя знову набуло байдужого, холодного виразу. Тільки біля рота залягли зморшки давньої скорботи.

— Вирішити вам буде нелегко, — сказав він. — Я піду в сад… Сюди я прибув у закритому паланкіні, з надійними носильниками, і про мої відвідини не знатиме жодна душа.

Марко Поло схопився і благально звів руки.

— Стривайте, милостивий пане!

Він не хотів лишатись зараз на самоті. Звичайно, він міг би відговоритись кількома незначущими фразами і залишити іншим судити Ахмеда. Імператор перебував у Шаньту. Кронпринц Чінкім полював десь на півночі країни. Особисту ж охорону Ахмеда останнім часом було посилено. Скинути цю могутню людину — небезпечно. Як поставиться хан Кублай до свавільних дій у Камбалі? Хіу Хєнг сказав правду: вирішити нелегко. Але Марко не хотів уникати вирішення. Він навіть відчув легкий сором, коли подумав про своє негідне намагання лишитися між добром і злом.

— Чому ви служите імператорові? — спитав він ученого.

— Бо я хочу допомогти своєму народові, — коротко відповів Хіу Хенг.

Марко Поло розумів ученого. Настав час зробити найвирішальніший крок, йому здалося, ніби він бачить перед собою суворе обличчя свого батька, ніби чує його голос: «Купці — не благодійники. Коли ти, нарешті, зрозумієш це? Не втручайся в такі справи». Але в ту ж мить перед ним постало мужнє, добре обличчя Матео. «Ми повинні взяти її, Марко. Цей диявол заб'є її до смерті… Вони думають тільки про свої жовті дукати».

«Треба поговорити з Ашімою», подумав Марко. Його обличчя було бліде, ніби висічене з каменю, коли він сказав:

— Я піду з вами, Хіу Хенг.

На карту було поставлено життя. Марко Поло повторив:

— Я піду з вами, Хіу Хенг. — На його щоках проступив легкий рум'янець.

Обоє підвелися. Хіу Хенг став прощатися. Чай у чашках на столі лишився невипитим.

Носильник Янг не міг забути обличчя Ашіми і її переляканого крику: «Куди ви принесли мене?»

Жовтий паланкін стояв поряд з іншими у великому просторому приміщенні. Був обідній час. Янг вийшов на подвір'я. Він згадував перелякані очі незнайомки і думав про своїх сестер, яких забрали за податки. Вони з товаришем пішли геть, залишивши незнайомку в саду. З яким німим відчаєм дивилася дівчина їм услід.

«Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче».

Це був голос Саїда.

Янг вийшов за ворота.

— Куди ти йдеш, Янг? — гукнув йому, посміхаючись, вартовий. — Може, хочеш відвідати в обід свою наречену?

Дівчина кричала, благаючи допомоги, а вони пішли геть з своїм жовтим паланкіном, бо Саїд звелів: «Щоб не казали нікому жодного слова, бо заплатите головою!»

Важко стало жити в Китаї. Янг розлюбив своє життя. З ранку до ночі носив він на своїх плечах багатих панів і одержував за це чашку рису. А інші й того не мали. Раніше, коли в кузні Ванга збиралися його друзі і жевріла надія, що однієї ночі в горах спалахнуть сигнальні вогні, хоч було на що сподіватися. А тепер у Камбалі все затихло, немов у могилі.

Двоє чоловіків випередили Янга. Один голосно сміявся.

«Смійся, смійся!» подумав він. Он там маленька вулиця звертає вбік. Ще кілька кроків, і він підійде до будинку венеціанців.

Нащо отой диявол викрав дівчину? Вона зовсім не схожа на пихатих сановниць, які навіть не дивляться на носильників.

Янг підійшов до воріт. Може, зайти й сказати: «Міністр Ахмед тримає вашу пані у віллі над річкою». Він сперся на кам'яного лева. Такі кам'яні охоронці стояли перед усіма будинками, відганяючи злих духів. Поки Янг думав, що йому робити, ворота відчинилися. Він відступив убік, носильники швидко пронесли повз нього закритий паланкін.