Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 95

Тепер венеціанці тільки й думали про повернення на батьківщину. Вони жили, немов у лихоманці. Ніколо й Мафіо мріяли, як останні роки свого життя вони проведуть в рідному місті, оточені загальною пошаною горожан. Марко ж хотілось розповісти землякам про свої дивовижні мандрівки й пригоди, щоб збагатити їхні знання про великий і безмежний світ.

Якось пообідньої пори в будинок венеціанців з'явився кур'єр від посланців короля Аргона і попросив у них аудієнції для своїх панів. Марко Поло велів переказати, що вони вважатимуть за честь для себе прийняти в своєму недостойному домі вельможних панів. Фан Кунг-до було доручено приготувати все для вшанування гостей.

Улатай, Апуска і Гоза щиро привітались з венеціанцями і після звичайних виявів взаємної пошани сіли до столу. Найстарший серед них, Гоза, одразу ж почав розмову про індійську подорож венеціанців і попросив Марко розповісти їм, як вони пливли через Великий океан. Розмова велась татарською мовою і тому служниця, котра безперестанку сновигала по кімнаті, на превеликий свій жаль, не зрозуміла жодного слова.

— І ви гадаєте, що морським шляхом можна безпечно дістатися з Китаю в Ормус? — спитав Гоза.

Венеціанці насторожилися. Вони, правда, вже бачили при дворі послів, але й досі не знали, що ті роблять у Камбалі. Марко обмінявся з батьком швидким поглядом.

— Безпечно? — перепитав він. — Навпаки, це небезпечна подорож, але, виходячи з власного досвіду, ми можемо сказати, що вона краща, ніж мандрівка суходолом.

— Пробачте, благородні панове, — втрутився Ніколо Поло. — Ви прийшли до нас для відвертої розмови?

Тоді Гоза зважився розкрити перед венеціанцями свої таємні плани.

— Його величність ще не знає про наші відвідини, — сказав він. — Нас послала Бурте, майбутня королева Персії і Хорасану. Вона дуже засмучена, бо ми ніяк не можемо вирушити до Персії. Ви знаєте, що на заході йде війна, яка перегородила нам дорогу… Тому ми так цікавимося морським шляхом. Пробачте, що ми одразу не сказали вам усього відверто.

Гоза очікувально дивився на венеціанців.

— Ви хочете, щоб ми супроводжували вас до Ормуса? — спитав Мафіо Поло.

— Це палке бажання нашої королеви, — сказав Гоза.

— І наше також, — швидко докинув Улатай. — Уже три роки ми чекаємо повернення.

«Три роки», подумав Марко Поло. Він глянув на батька й Мафіо і побачив, що вони ледве стримують хвилювання.

Гості нічого не помічали — вони нетерпляче чекали відповіді.

— А ми не були на батьківщині вже двадцять років, — сказав Марко Поло. — Його величність гнівається, коли ми починаємо розмову про повернення додому.

— То ви згодні? — спитав Гоза.

— Поговоріть з його величністю. Ми були б раді…

Коли гості пішли, Мафіо Поло опустився на стілець і, схилившись на руки, пробурмотів:

— Я не вірю… Не вірю…

— Не будемо більше про це говорити, — попросив Ніколо Поло.

Марко вперше бачив своїх старих такими сумними. Він наказав Фан Кунг-до осідлати свого найпрудкішого коня.

— Ввечері я повернуся, тату, — сказав він.

Марко сам, без жодного охоронця, рушив до північних міських воріт. Поминувши передмістя, він пришпорив коня. Благородний скакун закинув голову, радісно заіржав і стрілою помчав по дорозі. Марко прямував на захід, туди, де темними силуетами здіймалися горби Тай-Хінга. Він летів, припавши до гриви, охоплений непереборною радістю.

Повернувся Марко аж увечері. Він передав слузі змиленого коня, заспокійливо поляскавши його по шиї.

Наступного дня всі були зовні спокійні, обмінювалися незначними словами, але в очах один у одного читали нестерпне напруження. Мафіо Поло втратив свою бадьорість, Ніколо став ще суворішим, ніж завжди. Два тижні минуло без жодних змін. Фан Кунг-до і служниця притихли, відчуваючи, якими вразливими стали їхні господарі. Їх страшенно засмучувало те, що вони не знають причини такого настрою.

На п'ятнадцятий день прибув, нарешті, посланець від Гози і попередив, що його пан має з'явитись до венеціанців. Знову спалахнула майже згасла надія.

Гоза повідомив їх про те, що вони разом з молодою королевою відвідали могутнього володаря і покірно просили задовольнити їхнє бажання. Спочатку він не дуже схильно поставився до таких планів, але зрештою вислухав їхні докази і згодився прийняти венеціанців, якщо вони попросять у нього аудієнції.

Наступного ранку Ніколо, Мафіо й Марко Поло пішли в палац і передали імператорові прохання прийняти їх для розмови.

Володар примусив їх чекати дуже довго. Прийняв він їх аж після обіду у своїх покоях, розташованих у парку, за палацом. З ним був Юсю Темюр, який після смерті Хіу Хенга став першим радником імператора.

Хан Кублай поговорив з венеціанцями про їхню подорож в Індію, поцікавився окремими подробицями. Час від часу він кидав на венеціанців швидкий погляд, але одразу ж знову сонно опускав важкі повіки. Він сидів перед ними маленький і древній — хитрий дідуган з практичним розумом, якому влада не затуманила голови. Юсю Темюр не брав участі в розмові.

Ледве стримуючи нетерпіння, венеціанці докладно відповідали імператорові на всі його запитання. Вони знали, що наближається вирішальна хвилина.

Нарешті його величність сказав:

— До мене приходили Улатай, Апуска і Гоза з Бурте… Значить, ви хочете супроводжувати їх до країни Аргона… Маленька Бурте аж заслабла від туги… Я не хотів би відпускати вас, але Юсю Темюр сказав: «Нащо ти їх тримаєш? Хіба ти не бачиш, що вони прагнуть додому. Відішли їх». Ви добре послужили мені. І тому я вирішив задовольнити ваше прохання. Одвезіть Бурте до двору короля Аргона і їдьте на батьківщину. Кораблі я вам дам.

Імператор говорив привітно, поблажливо. Венеціанці впали перед ним на підлогу і подякували йому за велику милість.

Перлинка і Фан Кунг-до одразу ж помітили, що трапилась якась радісна подія. Їхніх господарів немов хто підмінив. Вони безперестанку сміялися і сипали жартами. Весь дім виповнився їхнім радісним гамором. Перлинка дізналася від Ашіми, в чому річ, і одразу ж розповіла про все Фану. Хазяї виїжджають до себе на батьківщину. Але що ж буде з ними?

— Ох, Перлинко, — важко зітхнув він. — Не хочеться мені їхати в гарячі краї… Краще б купити будиночок і клаптик землі. На свиню і на буйвола теж вистачило б… Якщо хочеш, Перлинко, я поговорю з хазяями… Але ти, мабуть, краще хотіла б, щоб я помер.

Служниця сердито глянула на нього.

— Ось якої ти думки про мене, — сказала вона. — То будь щасливий з своїм буйволом. А я тобі не потрібна.

Вона хотіла вибігти з кімнати, але Фан затримав її.

— Та це я тільки так сказав, Перлинко, — мовив він. — А ти залишишся зі мною, якщо хазяї дозволять?

Служниця з сльозами на очах кивнула головою. Вона сумувала, бо наближався день розлуки з Ашімою, і водночас раділа, що цей дурний Фан нарешті сказав те, чого вона давно вже чекала.

Венеціанці одержали від хана Кублая золоту дощечку, на якій було висічено наказ надавати їм і їхнім супутникам вільний проїзд і всіляку допомогу в підвладних ханові країнах. Імператор уповноважив їх також від свого імені вести переговори з папою та французьким і іспанським королями.

За його велінням в порту Цайтум було підготовлено для далекої мандрівки чотирнадцять кораблів. Це були однощоглові дев'ятивітрильні судна, п'ятеро з яких мали по двісті п'ятдесят чоловік екіпажу. Кораблі брали з собою запас харчів на два роки.

На честь венеціанців, персидських посланців і прекрасної Бурте було дано розкішний бенкет. Обдарувавши Марко, Ніколо й Мафіо Поло рубінами та іншими коштовними каменями незвичайної краси, імператор милостиво попрощався з ними. Від'їжджаючи, вони пообіцяли йому, поживши трохи в Європі, знову повернутись до його двору.

Сім днів вони їхали до моря в супроводі почесної варти, яка складалася з тисячі воїнів. Дорога вела на південь, через велику Жовту ріку. Поки варта переправлялася на джонках на протилежний берег, венеціанці, Ашіма і Фан піднялись на скелю, де було поховано Матео, і попрощалися з своїм другом. Вони мовчки стали навколішки перед кам'яним горбиком. Внизу серед скелястих берегів вирувала річка, десь високо в небі кружляли орли і вітер ніс над землею жовту куряву. Між камінням пробивались крихітні жовті квітки.