Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 96

Матео спав тут вічним сном. Але в їхніх серцях він лишився живим — із гучним, розкотистим сміхом, із запалими, розумними очима і велетенською, могутньою постаттю. Їм пригадувались радощі й жалі, які вони ділили з Матео. Друзі ніби вели з мертвим другом мовчазну розмову. Але ось Марко підвівся з землі і сказав:

— Він був великою людиною, хорошою людиною… Ми передамо від тебе, Матео, привіт Венеції.

Ашіма закрила руками лице. Вона плакала.

Ясним вересневим ранком чотирнадцять кораблів у бухті Цайтум знялися з якорів. Повівав легкий бриз. Фан Кунг-до і Перлинка, загубившись у великому натовпі на березі, проводжали поглядом красиві кораблі, які під білими вітрилами тихо зникали вдалині. Перед розлукою Марко Поло й Ашіма щедро обдарували своїх вірних слуг.

— Хороші вони, — зворушено мовив Фан Кунг-до. — Тепер ми зможемо купити собі двох буйволів, Перлинко… Ось і покинули вони нас…

Служниця махала шовковою хустинкою. Сльози заслали їй очі.

— Два буйволи! — бурмотів Фан.

— Ти! — гримнула раптом на нього дівчина. — Тільки й думаєш про своїх буйволів!

— Ну чого ти! — заспокійливо мовив Фан.

Шовкова хустинка тріпотіла на вітрі.

— Дивись, Ашіма, їх майже не видно, — сказав Марко Поло. — Онде вони стоять у натовпі. Занадто цікава Перлинка і чесний Фан.

Перед ними велично розкинулось море. Будинки, садки, ліси зменшувались, обриси їхні стирались, аж поки, нарешті, від узбережжя залишилась тільки темна смуга.

Ашіма не могла відірвати очей од морської блакиті. Марко Поло обняв її. Йому хотілось, щоб Ашіма відчула, що він поруч з нею.

— Мені здається, наче я повертаюся додому, — сказала Ашіма.

Ніколо й Мафіо Поло стояли на носі корабля. Вітер розвівав їхнє волосся. Тільки тепер у морі, яке безмежно розкинулось на всі боки, вони по-справжньому відчули себе вільними. «Я зараз здатен говорити ласкаві слова вітрові, пестити вітрила і кожну дощечку корабля», думав сивий шістдесятирічний Мафіо Поло. Він поклав руку братові на плече.

— Їдемо додому, Ніколо.

— Так… Дай боже нам тільки щасливо доїхати!

А мандрівка була нелегка. В Хайнанській затоці лютували шторми, грізні хвилі налітали на кораблі. Потім море знову вгамувалося, і кілька тижнів тривав сонний, підступний штиль. Небо дихало нестерпною спекою. Тропічна лихоманка сіяла смерть серед екіпажу. Як не дивно, але й цього разу хворіли тільки чоловіки. В один день померли Улатай і Апуска, посланці персидського короля Аргона. Старий Гоза і красуня Бурте стояли біля їхніх трун, охоплені невимовним горем.

Венеціанці виходили на палубу тільки озброєні і в супроводі своїх охоронців. Коли наставала ніч, вони навпереміну вартували у своїх каютах. Матроси поглядали на них недобрим оком. Все частіше чулися голоси: «Розгнівалися на нас духи. Викиньмо невірних за борт, і тоді все буде гаразд».

Через три місяці кораблі досягли Малої Яви, острова восьми королівств, і стали на якір біля північного узбережжя. Протягом місяця мандрівники відпочивали після пережитих труднощів. І матроси й мандрівники повеселіли. Але друга частина путі була ще важчою, ніж перша. Вісімнадцять місяців пливли кораблі індійським океаном, доки дісталися до Ормуської гавані. В дорозі померло шістсот чоловік і серед них — лише одна жінка.

Обличчя красуні Бурте висохло й загострилося. Гоза й венеціанці мали теж не кращий вигляд. Всіх виснажила тяжка дорога й нестерпна спека. Тільки Ашіма не змінилася.

Всі страшенно зраділи, коли нарешті ступили на скелястий берег одного з островів Персидської затоки. Правитель Ормуса гостинно прийняв їх і відвів їм п'ять будинків на морському узбережжі.

Сумна звістка чекала мандрівників. Незадовго до їхнього прибуття помер король Аргон. Країною правив тепер намісник Кайкату, опікун неповнолітнього королевича.

Бурте гірко побивалася в сльозах. Ніхто не міг погамувати її горя, втішити її сердечного болю. Вечорами вона сиділа в саду, непорушно дивилася на лінивий перелиск морських хвиль. Придворні дами пробували розважати її, але вона закривала обличчя і проганяла їх. Дівчині пригадувалось безтурботне життя при дворі великого хана, дитинство в наметі батька, пісні пастухів і табуни коней, що паслися на схилах пагорбів. Але молодість взяла своє. Одного дня вона глянула в люстерко і причесала волосся. І коли Гоза сказав їй, що вже час вирушати до двору Кайкату, вона погодилася.

Резиденцією намісника було місто Тавріз. Гоза попрохав венеціанців супроводжувати його. Оскільки Тавріз був по дорозі до Венеції, вони охоче пристали на його пропозицію. Всі добре відпочили після важкої мандрівки і з радісним настроєм покинули Ормус. Великий, пишний караван рушив персидською землею. Між кожною парою прикрашених мулів погойдувались паланкіни, за ними йшли верблюди з вантажами і їхали гордовиті вершники. Золота дощечка великого хана скрізь давала підтримку й надійну охорону. На п'яти верблюдах було навантажено цінні речі венеціанців. Для більшої безпеки найкоштовніші камені вони зашили в свою непоказну дорожну одежу.

Без будь-яких пригод вони прибули в Тавріз. Кайкату зустрів їх з великою пошаною. Дізнавшись, що вони хочуть найкоротшим шляхом дістатися до Венеції, намісник дав їм три золотих дощечки, які зобов'язували всіх у країні зустрічати трьох посланців з належною повагою, як особистих його заступників, і всюди забезпечувати їх надійною охороною.

А красуню Бурте з її почтом було послано до сина короля Аргона, який з шістдесятитисячним військом охороняв од ворожих нападів північні кордони Персії.

Після короткого відпочинку венеціанці й Ашіма вирушили далі. Чотири тижні забрала дорога до Трапезунта, міста на узбережжі Чорного моря. Тут, у гавані, венеціанці побачили корабель сміливої конструкції, схожий на величезну акулу. Таких суден вони ще не бачили ніколи. В порівнянні з ним інші купецькі кораблі й галери здавались незграбними. На щоглі в нього гордо розвівався білий прапор з левом — гербом республіки Сан-Марко.

На одній з портових вулиць венеціанці зустріли двох матросів, що голосно розмовляли, жваво жестикулюючи. Мафіо Поло раптом спинився.

— Послухайте! — сказав він.

Матроси говорили по-італійськи — мелодійною венеціанською говіркою. Затамувавши подих, купці наслухалися до кожного їхнього слова. В гавані стояв корабель республіки Сан-Марко, а по вулиці гуляли венеціанські матроси.

— Ходіть-но сюди, панове матроси! — гукнув Мафіо Поло. — Ми чуємо, що ви з Венеції.

Матроси зміряли поганенько зодягнених незнайомців оцінюючими поглядами і неквапом підійшли ближче.

— Чого вам треба? — спитав один з них.

— Ми бачили в гавані венеціанський корабель, — відповів Марко Поло. — І просто в захваті від нього.

— Ви говорите, як венеціанець, — задумливо сказав матрос. — Але ваша вимова якась дуже дивна… Цей корабель побудував Джованні з Мурано.

Ви не чули про нього? його верф славиться на весь світ.

— Джованні з Мурано, — пробурмотів Марко Поло.

Матроси, похитуючи головами, пішли собі далі.

— Я дивився на них, як на якісь чудовиська, — посміхнувся Мафіо Поло. — Я б їх слухав без кінця.

Був похмурий, дощовий день. Море втратило весь свій блиск. Купці з усіх країн світу сходились у гавань з своїми писарями. Носильники вантажили кораблі. Сіра мжичка оповила все до обрію.

Марко Поло мовчки йшов поруч з батьком і Мафіо. Він відчував таку саму радість і таке саме нетерпіння, як і вони. Ім'я друга викликало спогади про дитинство. Джованні з Мурано… Китай відходив у далеке море спогадів.

Батьківщина була зовсім близько.

Одного ясного дня в кінці літа 1295 року в гавань Сан-Ніколо входив корабель. На палубі його стояли три чоловіки в поношеному дорожньому вбранні і жінка в дивовижному шовковому халаті, гаптованому жовтими й червоними квітами. Вони дивилися на берег острова Лідо, який виростав у них перед очима. Сонце палало на безхмарному небі. Море ліниво котилося на піщаний берег. Якийсь чернець зійшов кам'яними сходами до води і спинився, чекаючи, доки корабель причалить до берега.