Сліпота - Сарамаго Жозе. Страница 39

Отже, четверо добровольців поповзли вперед, двоє жінок посередині, по чоловікові обабіч, так сталося суто випадково, а не з лицарської чемності чи джентльменського інстинкту, який вимагає затулити собою даму, зрештою, було невідомо, під яким кутом прилетить куля, якщо сліпий рахівник вистрелить іще. А може, й нічого не станеться, перед тим як іти старому з чорною пов'язкою на оці прийшла в голову думка, можливо, найбільш вдала з усіх тих, які спадали йому досі, а полягала вона в тому, що їхні товариші, які розмовляли дуже гучно, можна сказати кричали, мають кричати ще гучніше, бо причин для цього їм вистачає, і в такий спосіб вони заглушать неминучий шум, який супроводжуватиме їхню вилазку, коли вони повзтимуть туди й повертатимуться, й один лише Бог знає, що може статися після того, як вони туди приповзуть, і перед тим, як звідти повертатимуться. Через кілька хвилин рятівники вже дісталися до своєї мети, про що вони довідалися, ще й не доторкнувшись до тіл, бо калюжа крові, через яку їм довелося перелазити, ніби повідомила, Я була життям, але тепер ніякого життя за мною більше нема, Господи, подумала дружина лікаря, скільки тут крові, і справді, крові було багато, долоні й одяг приліплювалися до підлоги, наче плити були вимазані клеєм. Дружина лікаря підвелася на ліктях і поповзла далі, інші зробили те саме. Простягши перед собою руки, вони нарешті доторкнулися до тіл. їхні товариші горлали в них за спиною на повну гучність, нагадуючи тепер голосільниць, що довели себе до нестями. Руки дружини лікаря та старого з чорною пов'язкою на оці вхопилися за щиколотки одного з тих, що лежали, у свою чергу лікар та інша жінка вхопилися за лікоть і за ногу другого, й тепер треба було відтягти їх із лінії вогню. Це було нелегко, для цього вони мали трохи підвестися й стати навкарачки, бо тільки так могли задіяти ту крихітну решту сил, які в них іще залишилися. Знову пролунав постріл, але тепер куля нікого не зачепила. Страх, що блискавкою їх пронизав, не примусив їх утікати, навпаки, додав їм енергії, яка в них уже цілком вичерпалася. Через мить вони вже були на безпечній відстані, під стіною коридору з боку дверей до палати, лише дуже хитромудрий постріл міг би їх досягти, але було сумнівно, щоб сліпий рахівник щось тямив у балістиці, навіть у найелементарнішій. Вони спробували поставити тіла на ноги, але не змогли їх підняти. їм залишилося й далі волокти їх по підлозі, й за ними, наче з-під струга, тяглася смуга крові, вже напівзасохлої і зовсім свіжої, яка досі витікала з ран. Хто вони, запитали ті, хто чекав, Як ми можемо це знати, адже ми сліпі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, Нам не треба тут залишатися, сказав хтось, якщо вони вирішать зробити вилазку, то ми матимемо значно більше поранених, аніж двоє, Або мертвих, сказав лікар, бо я не намацав у них пульс. Вони пройшли з тілами по коридору, наче військо, що відступає, дійшовши до вестибюля, зробили зупинку і, здавалося, вирішили зайняти там оборону, але реальність фактів була зовсім іншою, насправді в них геть вичерпалися сили, сюди я дійшов, а далі не можу. І вже час звернути увагу на той, здавалося б, дивовижний факт, що сліпі бандити, раніше такі нахабні й агресивні, які з такою охотою вдавалися до брутальних дій, тепер лише захищаються, споруджуючи на дверях барикаду й стріляючи з цієї схованки, ніби вони боялися вийти воювати у відкрите поле, лицем до лиця із супротивником. Як усе в житті, така їхня поведінка мала своє пояснення, а річ у тім, що після трагічної загибелі першого ватага в їхній палаті різко понизився дух дисципліни та відчуття субординації, і сліпий рахівник дуже помилився, коли подумав, що досить заволодіти пістолетом і разом із ним він захопить і владу, бо результат виявився якраз протилежним, адже кожна вистрілена куля, так би мовити, влучала йому в зад, тобто відбирала в нього частку авторитету, й ми побачимо, що відбудеться, коли набої в нього закінчаться. Отже, якщо не всяк чернець, на кому клобук, не всякого, в кого скипетр, можна визнати королем, а це та очевидна істина, про яку ніколи не слід забувати, і нехай навіть королівський скипетр і справді нині потрапив до рук сліпого рахівника, ми не можемо не відзначити, що реальним королем, хоч він і мертвий, хоч і заритий у власній палаті й, заритий неглибоко, лише на три п'яді під підлогою, хоч і смердить неймовірно, бандити досі вважають свого колишнього ватага, і його сморід не дає їм про це забути. А тим часом зійшов місяць. Через двері до вестибюля, які виходять на зовнішнє подвір'я, проникає розсіяне світло, що стає все яскравішим і яскравішим, тіла, які лежать і сидять на підлозі, двоє мертвих, інші ще живі, повільно набувають об'ємності, обрисів, форми, розчавлені жахом, який не має назви, і тоді дружина лікаря зрозуміла, що тепер немає ніякого сенсу, якщо він коли-небудь був, і далі прикидатися сліпою, очевидно, що тут уже ніхто не врятується, а сліпота саме це й означає — жити у світі, де немає надії. Тим часом вона принаймні могла сказати, кого вбито, один був продавець аптеки, а другий — той, який сказав, що ми там застрягли б, обидва, певною мірою, мали рацію, і марно мене запитувати, як я їх упізнала, моя відповідь буде дуже простою, Я бачу. Дехто з присутніх уже про це знав, але мовчав, інші давно здогадувалися, й ось тепер вони одержали підтвердження, проте цілком несподіваною для неї виявилася стриманість третіх, хоч якщо добре подумати, то й цьому не слід дивуватися, можна тільки собі уявити те велике хвилювання, до якого призвело б її зізнання десь в інший час і за інших обставин, як тобі пощастило, як ти змогла уникнути загальної катастрофи, як називаються краплі, що ними ти закапуєш очі, дай мені адресу твого лікаря, допоможи мені визволитися з цієї в'язниці, але в ту мить усім було байдуже, смерть і сліпота однакові для всіх. Та вони не могли далі залишатися тут, цілком беззахисні й безпорадні, бо навіть шворені, повисмикувані з ліжок, вони покинули там, де намагалися прорвати оборону сліпих бандитів, а від кулаків мало користі. Під командою дружини лікаря вони витягли трупи на майданчик зовнішніх сходів й там залишили їх лежати під місяцем, під білим світлом цього світила, білих зовні, але вже чорних усередині. Повертаймося до палат, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, згодом поміркуємо, що можна організувати ще. Він сказав цю дурницю, на яку ніхто не звернув уваги. Вони не ділилися на групи за своїм походженням і тепер поверталися кожен у своє крило, одні в ліве, інші у праве, тож обидві жінки, і дружина лікаря, і та, що сказала, Куди підеш ти, туди піду і я, поки що йшли разом, хоч тепер у другої жінки в голові була зовсім інша думка, але вона не хотіла говорити про неї, адже обіцянки виконуються не завжди, іноді з причини внутрішньої слабкості, а іноді нам не вдається подолати опір зовнішніх сил, які ми не взяли до уваги.

Минула година, місяць піднявся високо, голод і страх відганяють сон, ніхто не спить у палатах. Проте їх не можна вважати єдиними причинами загального безсоння. Можливо, внаслідок збудження від недавньої битви, до того ж так безнадійно програної, або внаслідок чогось непоясненного, що витає в повітрі, сліпців опанувало відчуття тривоги. Ніхто не наважується вийти в коридор, і кожна палата скидається на вулик, захоплений трутнями, самцями бджіл, що, як відомо, вміють лише дзижчати, не схильні ані до порядку, ані до методу. Ніколи не бачено, аби вони зробили щось для життя або подбали про майбутнє, хоч коли йдеться про сліпих, людей і так скривджених долею, було б украй несправедливо називати їх трутнями або дармоїдами, бо на чому вони можуть паразитувати і де знаходити собі дармову їжу, й узагалі треба бути дуже обережним із порівняннями, не допускати, щоб вони були надто поверховими й легковажними. Проте немає такого правила, яке не мало б свого винятку, й тут ми бачимо це на прикладі жінки, яка, увійшовши до палати, другої в правому крилі, стала нишпорити у своїх пожитках, поки не знайшла невеличкий предмет, який затиснула в долоні, так ніби хотіла заховати його від чужих очей, давні звички, як відомо, зберігаються надовго й навіть тоді, коли нам здається, що ми зовсім про них забули. Тут, де здавалося б, усі повинні бути за одного й один за всіх, ми бачимо, як жорстоко вихоплюють сильні шматок хліба з рота у слабких, і ось тепер ця жінка пригадала, що принесла сюди запальничку в ручній сумочці й у такому гармидері та безладі не загубила її й пильно оберігає, приховуючи від усіх, так ніби вона є умовою її власного виживання, вона не думає про те, що, можливо, хтось із її товаришів по нещастю зберіг останню сигарету, яку не може закурити, бо ні в кого не знайдеться вогника, від якого він її запалив би. Та вже й ніколи не запалить. Жінка вийшла з палати, нікому не сказавши ні слова, навіть слова прощання, пройшла порожнім коридором, проминула двері першої палати, ніхто з тієї палати не помітив, що вона там пройшла, перетнула вестибюль, де місяць намалював на підлозі молочне озеро, а жінка уже в другому крилі, ще один коридор, і її доля чекає на неї в його глибині, їй нікуди більше не треба звертати. Крім того, вона йде на голоси, які кличуть її до себе, щоправда це тільки образний вислів, бо ніхто, звичайно, ЇЇ не кличе, просто до її вух долинають крики сліпих бандитів із останньої палати, де вони солодко п'ють і смачно їдять, святкуючи перемогу в битві, хоч це тільки неумисне перебільшення, вони п'ють і їдять лише те, що в них залишилося від колишніх запасів, безперечно, що й іншим захотілося б щось покласти на зуб, але вони не можуть, між ними та їжею барикада з восьми поставлених одне на одне ліжок і заряджений пістолет. Жінка тепер стоїть навколішках біля входу до палати, перед самими ліжками, вона підтягує ближче до себе ковдри, потім підводиться на ноги, підтягує до себе ковдру з третього ліжка, до четвертого рука в неї не дотягнеться, проте байдуже, бікфордові шнури наготовлені, тепер залишається тільки піднести до них вогонь. Вона ще пам'ятає, за яке коліщатко треба крутити, аби полум'я запальнички стало довшим, ось воно перед нею, крихітний кинджал світла, що тремтить, наче лезо ножиць. Вона починає з верхнього ліжка, вогник ретельно лиже брудну тканину, потім перестрибує на нижче ліжко, потім іще на нижче, жінка відчула, як засмерділо паленим її власне волосся, вона має бути обережною, їй треба розпалити це багаття, а не згоріти в ньому, вона чує крики бандитів у палаті, й у цю мить думає, А що як вони мають воду, якщо зможуть загасити полум'я, в розпачі вона підлізла під найнижче ліжко й провела вогником запальнички по всьому матрацу, тут і там, тоді раптом вогники примножилися, перетворилися на одну вогненну завісу, на вогонь ще вилили струмінь води, який намочив і жінку, але запізно й марно, тепер уже її власне тіло перетворилося на паливо для вогнища. Невідомо, що там творилося всередині, ніхто не зміг би ризикнути туди увійти, але уява для чогось нам служить, вогонь уже швидко перестрибує від ліжка до ліжка, хоче пожерти їх усі водночас і досягає свого, сліпі бандюки бездумно й без користі використали останню воду, яка в них була, й тепер намагаються дістатися до вікон, балансуючи, залазять на спинки ліжок, куди вогонь іще не дістався, а він уже туди дістався, вони хитаються, падають, а вогонь уже гуготить навколо них, у жаркому полум'ї шибки вікон починають тріскатися й розпадатися на друзки, свіже повітря зі свистом вривається до палати й роздмухує пожежу, не слід також забувати про крики люті та страху, завивання від болю й агонії, але слід відзначити, що лунають вони дедалі тихше, а жінка із запальничкою, наприклад, уже давно мовчить.