Коли впаде темрява - Кінг Стівен. Страница 12

— Я нікого не бачила, — сказала Ем.

— Так. Він переїхав міст своїм червоним «м'сдесом» десь з годину тому, коли ти ще, либонь, шнурки зав'язувала. — Дік нахилився над своєю газетою, і та захрустіла на його пласкому череві. Вона помітила, що він наполовину розгадав кросворд. — Кожного літа інша небога. Завжди молода. — Він зробив паузу. — Іноді дві небоги, одна у серпні, друга у вересні.

— Не знаю я його, — сказала Ем. — І ніякого червоного «мерседеса» не бачила.

Вона також не знала, що за будинок позначений номером 366. Вона помічала самі будівлі, але рідко звертала увагу на поштові скриньки. Звісно, окрім номеру 219. Це був той, дах якого прикрашав рядок вирізьблених пташок (дім, певне, називався Птахокрай [23]).

— Та це й на краще, — сказав Дік. Цього разу замість закотити очі він так закопилив губи, ніби йому до рота потрапило щось гидке. — Він привозить їх у «м'сдесі», а потім відвозить назад до Сейнт-Пітерсберга [24] на своєму судні. На великій білій яхті. Називається «Плейпен» [25]. Вона тут пройшла вранці. — І знову опустилися кутики його губ. Удалині загриміло. — Отже, небога отримує екскурсію по будинку, потім приємний короткий круїз морем на берег, і ми знову не бачимо Пікерінга до січня, аж поки не похолоднішає в його чиказьких краях.

Ем пригадала, що начебто бачила біля берега білу яхту під час своєї вранішньої пробіжки, але не була цього певна.

— За день чи два — а може, й через тиждень — він пришле сюди пару хлопців і хтось з них віджене його «м'сдес» туди, де він його тримає. Десь біля приватного аеропорту в Нейплзі, гадаю.

— Мабуть, він дуже багатий, — сказала Ем.

Ця розмова виявилася найдовшою з усіх, які вона до того мала з Діком, і їй було з ним цікаво, але все одно вона вже почала тупцювати на місці. Почасти тому, що не хотілося задубіти, але перш за все тому, що її тіло волало бігу.

— Багатий, як той Скрудж МакДак [26], але я вважаю, що Пікерінг надто смітить своїми грошима. Так, як дядечкові Скруджу й не снилося. Я чув, він заробив гроші на якихось комп'ютерних штуках, — завів він очі під лоба. — Так, як усі зараз.

— Мабуть, — сказала вона, не перестаючи тупцювати. Грім знову прокашлявся, і цього разу серйозніше.

— Я бачу, тобі не терпиться побігти, але затримую тебе не без причини, — промовив Дік. Він склав газету, поклав її долі поряд зі старим плетеним стільцем і поставив на неї свою чашку з кавою, мов прес-пап'є притиснув. — У мене нема звичаю патякати про острівних мешканців, бо в такому випадку я б не пропрацював тут довго — більшість із них багатії, — але ти мені подобаєшся, Емі. Ти замкнута і зовсім не пихата. А ще мені подобається твій батько. Ми з ним інколи разом хиляли пивце.

— Дякую, — сказала вона. Її зворушили його слова. Нова думка відгукнулася посмішкою в неї на губах. — А мій батько просив вас наглядати за мною?

Дік похитав головою.

— Ніколи не просив. Ніколи б і не попросив. Це не в стилі Р. Дж. Тим не менш він би тобі сказав те саме, що й я кажу: Джим Пікерінг не надто гарний чоловік. Я б тримався від нього подалі. Якщо він запросить тебе випити, хай навіть чашку кави, з ним і з його племінницею, я б на твоєму місці сказав — ні. І якщо б він запросив покататися з ним на яхті, я б теж на твоєму місці відповів йому абсолютним — ні.

— Я не відчуваю ніякої цікавості до будь-яких катань, — відповіла вона. Її цікавість була зосереджена тільки на завершенні своєї справи на острові Вермільйон. Вона відчувала, що кінець вже скоро. — Краще мені повернутися додому, поки не почався дощ.

— Гадаю, він не почнеться щонайменше до п'ятої, — сказав Дік. — А втім, навіть якщо я помиляюсь, вірю, що з тобою все буде гаразд.

Вона знову посміхнулась.

— Я теж так думаю. Всупереч поширеній думці жінки не тануть під дощем. Я передам татові ваші вітання.

— Так і зроби. — Він нахилився взяти газету, відтак застиг, глянувши на неї з-під свого дивацького капелюха. — А як тобі взагалі ведеться?

— Краще, — відповіла вона. — 3 кожним днем краще. — Вона відвернулася й припустила по дорозі до свого Маленького Солом'яного Куреня. На прощання вона махнула рукою, й одночасно з її помахом чапля, що сиділа на перилах мосту, майнула повз неї з рибою в довгому дзьобі.

Триста шістдесят шостий номер виявився Дотом, і сьогодні, вперше відтоді, як вона приїхала на Вермільйон, його ворота були розчахнутими навстіж. Чи вони вже були розчинені, коли вона пробігала тут у бік мосту? Цього вона не пам'ятала. Могла в той час дивитися на свій громіздкий, з великим циферблатом, годинник.

Вона вже майже проминула ворота — гриміло вже ближче, — але ж на ній був не тисячодоларовий замшевий костюм від Джилл Андерсон [27], а лише комплект із крамниці «Атлетик Аттіко: шорти і майка з зображенням найківської ключки. Крім того, як вона сама казала Дікові? Жінки не тануть під дощем. Отже, вона вповільнила темп, взяла трохи вбік і просто кинула погляд. Так, з цікавості.

Схоже, у дворі стояв «Мерседес 450 SL», такий, як у її батька, хоча в нього тепер уже доволі старий, а цей виглядав новісіньким. Цукерково-червоний, з сяючим навіть під потемнілим небом кузовом. Багажник був відчинений. Звідти звисав сніп довгого білявого волосся. Волосся було в крові.

Чи Дік їй казав, що дівчина Пікерінга блондинка? Це перше, що їй спало на думку, вона була шокована, була так вражена, що навіть не здивувалася. Це питання здалося їй цілком резонним, і відповідь на нього з'явилася тут же — Дік такого не казав. Тільки й казав, що молода і що небога. І казав це з гримасою на обличчі.

У небі гримнуло. Тепер майже над головою. У дворі було порожньо, якщо не вважати машини (і блондинка в багажнику нікуди не поділася). Дім теж виглядав безлюдним — мовчазним і ще більше, ніж завжди, схожим на бетонний дот. Навіть пальми, що гнулися навколо нього, не пом'якшували цього враження. Цей дім був надто великий, надто непривітний, надто сірий. Він був бридкий.

Емі начебто почула стогін. Навіть не розмірковуючи, вона побігла крізь ворота через двір до прочиненого багажника. Зазирнула всередину. Дівчина в багажнику не стогнала. Очі розплющені, але тіло в неї було порізано в численних місцях, і горло мала розчахнуте від вуха до вуха.

Ем стояла, задивившись, надто шокована, щоб поворухнутись, не в змозі навіть видихнути. Раптом їй спало на думку, що це муляж мертвої дівчини, реквізит для кінозйомок. Хоча її раціональний розум твердив, що це не так, та частина її душі, що теж відповідала за раціо, гарячково кивала. Навіть вигадувала сюжет на підтримку цієї ідеї. Дікові не подобається Пікерінг і Пікерінгів вибір дівчат? Але ж і Пікерінгу не подобається Дік! Це всього лише ретельно підготовлений розиграш. Пікерінг поїде назад через міст із навмисно відкритим навстіж багажником, з якого тріпотітиме волосся цієї бутафорської блондинки, і...

Але з багажника тепер долинули запахи. Це були запахи лайна і крові. Ем простягнула руку й торкнулася щоки під одним з вирячених очей. Холодна, але шкіра. О Господи, це таки людська шкіра.

Позаду неї почувся якийсь звук. Кроки. Вона почала розвертатися, аж тут щось впало їй на голову. Болю не було, тільки здалося, ніби яскравий білий спалах промайнув у її світі. А потім у її світі настала темрява.

Опритомнівши, вона зрозуміла, що прив'язана клейкою стрічкою до крісла у великій кухні, заповненій жахливими сталевими речами: раковина, холодильник, посудомийна машина, піч, що гідно виглядала б у кухні якогось ресторану. Від потилиці до передньої частини голови їй надходили довгі, повільні хвилі болю, здавалося, кожна з них сигналізує: шукай рятунку! шукай рятунку!