Коли впаде темрява - Кінг Стівен. Страница 13

Біля раковини стояв високий стрункий чоловік у шортах хакі і старій сорочці-гольф «Ізод» [28]. У безжальному флуоресцентному світлі, що лилося з підвісної стелі, Ем помітила глибокі зморшки в кутиках його очей і сиве пасмо, що прорізало збоку його дорогу стрижку. На око йому було під п'ятдесят. Він мив під краном руки. На одній з них, трохи нижче ліктя, начебто виднілася колота ранка.

Він різко обернувся. Від цієї звірячої спритності у неї зойкнуло серце. Очі його сяяли такою яскравою блакиттю, якої вже не мав Дік Холліс. Вона не помітила в них ані сліду того, що могло б скидатися на розсудливість, і шлунок її провалився кудись глибоко. На підлозі — точнісінько такого гидотно сірого кольору, як і бетонний двір, тільки й різниці, що тут долівка була вимощена кахлями, — виднілася тьмяна, завширшки з дев'ять дюймів смуга. Ем подумала, що це, можливо, кров. Дуже легко було уявити, як Пікерінг тягне через кухню в невідомому напрямку білявку за ноги і її волосся залишає по собі цей слід.

— Отямилась, — промовив він. — Уже краще. Класно. Гадаєш, я хотів убити її? Я не хотів її вбивати. У неї в клятій шкарпетці був схований ніж! Я тільки й встиг, що ущипнути її за руку.

Здавалося, він обмірковує власні слова, тим часом промокаючи стосом паперових салфеток набубнявілу кров'ю ранку в себе на згині ліктя.

— Ну, іще за цицьку. Але ж усі дівчата цього очікують. Або мусили б. Це в них називається ПРЕ-людія. Чи в даному випадку — БЛУДО-людія.

Помахами обох рук з розчепіреними великим і вказівним пальцями він немов брав у лапки кожну свою фразу. Ем здавалося, ніби він намагається бавитися з нею в кота й мишки. А ще він скидався на божевільного. Фактично, вона не мала сумнівів щодо стану його психіки. Угорі прогуркотів грім, гучно, немов хтось там звалив меблі. Ем аж підскочила — наскільки вона була спроможна це зробити прив'язаною до кухонного крісла, — проте чоловік, що стояв біля подвійної раковини з не-іржавіючої сталі, навіть не підвів очі. Так, ніби зовсім не чув грому. Він відкопилив нижню губу.

— Отже, я забрав у неї ніж. А вже тоді я ошаленів. Мушу це визнати. Люди гадають, що я — втілення врівноваженості, і я намагаюся відповідати своїй репутації. Це так. Я намагаюся відповідати цій репутації. Втім, кожному чоловіку може урватися терпець. Ось цього-то вони й не розуміють. Будь-якому мужчині. За відповідних обставин.

Чвиркнув дощ, так ніби Господь там, угорі, смикнув ручку свого персонального ватерклозету.

— Хто може знати, що ти тут?

— Багато людей. — Її відповідь прозвучала спокійно.

Він блискавично перетнув кухню. Блискавично — саме те слово. Щойно він стояв біля мийки, а вже наступної миті опинився поряд із нею, ляснувши її по обличчі з такою силою, аж іскри посипалися їй з очей. Вони розлетілися по кімнаті, наче яскраві хвостаті комети. Голова хитнулась набік. Волоссям шмагнуло по щоці, й Ем відчула, як рот наповнюється кров'ю з розбитої нижньої губи. Внутрішній бік губи тріснув, і глибоко, вдарившись об її зуби. Відчувалося, що губа тріснула майже по всій ширині. Дощ надворі вже періщив. Я помру ще до того, як закінчиться цей дощ, — подумала Ем. Але сама собі не повірила. Либонь, ніхто не вірить, доки справа остаточно не добігає кінця.

— Хто знає? — заревів він, нахилившись їй просто в обличчя.

— Багато людей, — повторила вона, і ці слова прозвучали як бавато лютей, бо нижню губу їй уже почало розносити.

А ще вона відчула, як по підборіддю тече тонкою цівкою кров. Та попри страх і біль розум їй не знесло. Тож вона розуміла, що єдиний шанс для неї залишитися живою — переконати цього чоловіка в тому, що його викриють, якщо він її вб'є. Звісно, його викриють, навіть якщо він її відпустить, але вона розбереться з цим згодом. Не більше одного кошмару за раз.

— Бавато лютей! — промовила вона знову зухвало.

Він метнувся до мийки й назад і знову стояв біля неї — вже з ножем у руці. З маленьким ножем. Цілком можливо, що саме з тим, який дістала зі своєї шкарпетки вбита ним дівчина. Він приставив вістря до нижньої повіки Ем і відтягнув її донизу. От тоді вже не витримав її січовий міхур, з неї вихлюпнулося все враз.

Обличчя Пікерінга скривилося у трохи лицемірній відразі, й водночас він виглядав задоволеним. Дещо відсторонено Ем здивувалася, як особистість може одночасно переживати дві такі протилежні емоції. Він відступив на півкроку назад, але кінчик ножа не поворухнувся. Вістря так і чіплялося за її шкіру, відтягуючи донизу нижню повіку і злегка піднімаючи її очне яблуко.

— Чудово, — сказав він. — Знову доведеться прибирати. Втім, це не новина. Аж ніяк. І, як той казав, назовні місця більше, ніж усередині [29]. Саме так казав той чоловік.

Він щиро реготнув, ніби коротко дзявкнув, і знову нахилився до неї, втупившись своїми яскраво-блакитними очима в її затуманені.

— Назви мені одну людину, яка знає, що ти тут. Не гайся. Не надумай вигадувати. Якщо ти не назвеш одразу, я вирішу, що ти вигадуєш, і вийму тобі око з очниці, і кину його в мийку. Я це можу зробити. Отож кажи. Мерщій.

— Дік Холліс, — бовкнула вона. Просто бовкнула, по-дурному, але це трапилося рефлекторно. Їй не хотілося позбутися ока.

— Хто ще?

Жодне ім'я не спадало їй на думку, в голові була лунка порожнеча, вона вірила його запевненням, що затримка коштуватиме їй ока. Ніхто більше, ну то й що? — схлипнула вона. Та й звісно, одного Діка вже було достатньо. Звісно, що й однієї людини вистачить, хіба що цей такий скажений, що...

Він прибрав ніж, і хоча периферійним зором вона не могла розгледіти точно, але їй здалося, що на його кінчику зблиснула крихітна перлина крові. Її це не вжахнуло. Вона раділа вже з того, що зберегла собі периферійний зір.

— О'кей, — промовив Пікерінг. — О'кей, о'кей, добре, о'кей.

Він пішов до раковини і вкинув туди ножичок. Її трохи попустило. Та тут він відчинив дверцята шафи поряд із мийкою й дістав звідти великий, довгий, з гострим кінцем різницький ніж.

— О'кей, — підійшов він знову до неї. На ньому не було ані краплини крові, вона принаймні не помітила ані плямки. Як таке можливо? Скільки ж вона була непритомною?

— О'кей, о'кей, — вільною від ножа рукою він занурився собі у волосся, в свою коротку, ідіотично дорогу стрижку. І миттю відсмикнув руку. — Хто такий Дік Холліс?

— Наглядач підйомного мосту, — сказала вона; голос в неї дрижав, звучав непевно. — Ми балакали з ним про вас. Саме тому я й зупинилася, щоб поглянути. — На неї раптом найшло натхнення. — Він бачив ту дівчину! Вашу небогу, як він її назвав!

— Еге ж, еге ж, дівчата завжди виїжджають звідси на яхті, тільки це він і знає. Тільки це він і знає з усього. Що за нишпорки ці люди! Де твоя машина? Відповідай мені, або отримаєш новий презент — ампутацію цицьки. Швидку, проте не безболісну.

— У Курені! — це все, про що вона могла наразі згадати.

— Що це ще таке?

— Маленький будиночок наприкінці острова. Він належить моєму татові. — Знову її осяяв спалах натхнення. — Він знає, що я тут! Еге ж, еге ж. — Схоже, це не зацікавило Пікерінга. — Так, о'кей. Добре, велике діло. Ти маєш на увазі, що живеш там?

— Так...

Він перевів погляд на її шорти, що стали тепер темно-синіми.

— Ти бігаєш, авжеж?

Вона промовчала, та Пікерінгу не потрібна була відповідь.

— Авжеж, ти бігаєш, чорти мене забирай, так і є. Вистачить лише глянути на ці ноги.

Неймовірно, він зігнувся у попереку — так, ніби вітав особу королівської крові — і з гучним цмоком поцілував її стегно, просто під краєчком шортів. Він випрямився, і їй серце обірвалося, коли вона помітила, як настовбурчилися спереду його штани. Не до добра це.

— Ти бігаєш туди-сюди. — Він, ніби той диригент своєю паличкою, махнув різницьким ножем, аж зблиснуло дугою.