Коли впаде темрява - Кінг Стівен. Страница 23

Вона зашпорталася, втратила рівновагу, сіла, і нова хвиля її обпекла. Чудове відчуття. Холодно й чудово. Уперше після смерті Амі їй на мить стало так чудово. Більш ніж чудово, насправді в неї боліло всеньке тіло, і вона усвідомила, що знову плаче, але почувалася вона божественно.

Ем зіп'ялася на ноги, мокра майка прилипла їй до грудей. Вона помітила, як щось синеньке відпливає геть, подивилася вниз на себе, озирнулася на ту річ і зрозуміла, що втратила свої шорти.

— Та й хай, все одно вони рвані, — промовила вона і почала реготати, йдучи спиною вперед в бік берега: ось їй по коліна, ось по гомілки, ось лише ступні її залишаються в піні. Вона могла б так довго стояти. Холодна вода майже втихомирила пекучий біль у її п'ятці, і сіль гарно діє на поранення, гадала вона; хіба не кажуть, що людський рот — це найщільніше обсаджена мікробами жива річ на землі?

— Так, — промовила вона, не перестаючи посміхатися, — але хто, в біса, той...

Раптом Пікерінг вихопився з криком. Він уже був футів за двадцять п'ять від берега. Він дико махав обома руками.

— Рятуйте! — волав він. — Я не вмію плавати!

— Я знаю, — промовила Ем. Вона підняла руку в жесті бон-вояж і поворушила пальцями. — А ще ти можеш навіть познайомитися з акулами. Дік Холліс казав мені, що вони з'являлися тут минулого тижня.

— Рятуйте! — І хвиля накрила його. Вона гадала, що він не випірне, але він зміг. Тепер за тридцять футів від берега. Щонайменше тридцять… —Я... мене! Прошу!

Його гідна подиву життєздатність, особливо зважаючи на те, що він робив — переважно молотив руками по воді, ніби вірив, що зможе злетіти вгору, мов та чайка, — була контрпродуктивною, тож його відносило від берега все далі й далі, і нікого не було на пляжі, хто б його врятував. Нікого, крім неї.

Не існувало способу, яким він зумів би повернутися звідти, вона була певна цього, але все одно вона прошкутильгала до решток вогнища і вибрала собі найбільшу з напівобгорілих дровиняк. А тоді вже стояла та просто дивилася, поки тінь її потроху росла позаду неї.

Він довго тримався. Вона не тямила, як саме довго, бо її годинник забрав він. За якийсь час він припинив свій вереск. На той момент він виглядав білою бульбашкою понад темно-червоною плямкою сорочки «Ізод», ще сотав білими ручками, немов намагаючись злетіти. А потім він ураз зник. Вона сподівалася побачити ще один змах руки, що вистромиться, мов перископ, але ні. Він зник, і по всьому. Бульк. Вона насправді була розчарована. Пізніше вона знову стане сама собою — либонь, навіть кращою, — але наразі їй хотілося продовження його страждань. Вона хотіла, щоб він помирав від жаху, і не швидко. За Ніколь і усіх інших небог, які напевне були там перед Ніколь.

А чи я теж тепер небога?

Вона гадала, що так. Остання племінниця. Та, що бігла так швидко, як тільки могла. Та, що вижила. Вона сіла поряд із рештками вогнища й відкинула геть обсмалену дровиняку. Та й з неї навряд чи була б гарна зброя; мабуть, тріснула б, як вугільний олівець художника, при першому ж ударі. Сонце набувало помаранчевої барви, розігріваючи обрій на заході. Незабаром небокрай запалає вогнем.

Їй згадався Генрі. Їй згадалася Амі. У тому напрямку більше нічого не було, але колись-то воно було — щось таке ж прекрасне, як подвійна райдуга понад пляжем, — і про це було приємно знати, приємно пам'ятати. Їй згадався батько. Скоро вона встане, й поплентається до свого Куреня, і зателефонує йому. Але не зараз. Трохи згодом. Зараз гарно було сидіти, встромивши ступні у пісок, обхопивши болючими руками свої стражденні коліна.

Накочувалися хвилі. Ані сліду її рваних синіх шортів чи червоної сорочки-гольф Пікерінга. Їх забрала собі затока. Він потонув? Вона гадала, що це найвірогідніше, але те, яким чином він раптом зник під водою, навіть без фінальної хвилі...

— Я думаю, щось ухопило його, — повідомила вона повітрю, що гуснуло навкруг неї. — Чи, може, мені просто подобається так думати. Бозна чому.

— Бо ти людина, серденько, — промовив її батько. — Тільки тому. — І вона вирішила, що так воно й є, бо це найпростіше пояснення.

У фільмі жахів Пікерінг мусив би з'явитися знову: чи то вихопитися з ревінням з прибою, чи то чатувати на неї, мокрий як хлющ, проте цілком ще живчик, у шафі її спальні, коли вона повернеться додому. Але це був не фільм жахів, це було її життя, її власне маленьке життя. Вона проживе його, починаючи з довгої кульгавої ходи назад, туди, де стоїть будиночок і ключ до нього лежить захований під старим бридким гномом у вицвілому червоному капелюсі. Вона скористається ключем, і також скористається телефоном. Вона подзвонить своєму батькові. Потім зателефонує до поліції. Пізніше, гадала вона, подзвонить і до Генрі. Вона вважала, що Генрі все ще має право знати, що з нею все гаразд, хоча не завжди буде його мати. Або, подумала вона, навіть не захоче його мати.

Над затокою троє пеліканів пролетіли низько, черкаючи по воді, тоді здійнялися вгору, роздивляючись долі. Вона дивилася на них, затамувавши подих, поки вони не досягли точки ідеальної рівноваги в помаранчевому повітрі. Її обличчя — на щастя, сама вона цього не знала — було як у дитини, яка щойно досягла віку, коли так чудово лазити по деревах.

Три птахи склали крила й гуртом кинулися вниз.

Емілі зааплодувала, хоча їй і боліло розпухле праве зап'ястя, і крикнула:

— Йо, пелікани!

Потім вона витерла рукою очі, відкинула волосся, звелася на ноги і рушила додому.

Сон Гарві

Джанет обертається від мийки і, аж гульк, її чоловік, з яким вона прожила майже тридцять років, сидить біля кухонного столу у білій майці й «сімейних» трусах та поглипує на неї.

Дедалі частіше вона надибувала суботніми ранками цього, в будні капітана Вол-стріту, на тому самому місці, завжди однакового: згорблені плечі й порожнеча в очах, сива щетина пробивається на щоках, пипки грудей напинають перед майки, чубок на тімені стирчить, мов у постарілого, змиршавілого Альфальфи з «Маленьких шельм». Цими днями Джанет зі своєю приятелькою Ганною лякали одна одну (наче якісь малі дівчатка, що розповідають про привидів під час пообіднього сну), ділячись історіями про хворих на Альцгаймера: отой-то вже не впізнає власної дружини, ота-то вже не пам’ятає імен власних дітей.

Проте насправді вона не вірить, ніби ці його мовчазні появи суботнього ранку якось пов’язані з передчасним Альцгаймером; будь-якого робочого дня Гарві Стівенс, шістдесятирічний чоловік, що виглядає на п’ятдесят (ну, хай на п’ятдесят чотири) в котромусь зі своїх кращих костюмів, сповнений енергії й готовий до виходу о шостій сорок п’ять; він і досі може утнути прибуткову угоду, купувати з маржею, грати на пониження нарівні з найкращими.

Та ні, гадає вона, це він просто тренується бути старим, а вона це ненавидить. Боїться, що коли він піде на пенсію, таким буде кожний ранок, принаймні до моменту, поки вона не подасть йому склянку помаранчевого соку, не спитає його (зі зростаючим роздратуванням, яке не може погамувати), хоче він каші чи тостів. Вона боїться, що, пораючись, озиратиметься й бачитиме, як він сидить тут, у смузі надмір яскравих променів ранкового сонця, Гарві вранці, Гарві в майці й «сімейних трусах», ноги розведені, отже, вона бачитиме жалюгідну опуклість в його матні (можна подумати, це її обходить), мозолі на великих пальцях його ніг, від котрих на думку завжди спадає Волес Стівенс та його личина Імператора Морозива. Сидітиме тут мовчазний і дурнувато задумливий, замість того щоби бути сповненим енергії й готовим до виходу, налаштованим на вдалий день. Господи, вона хоче вірити, що помиляється. Бо життя чомусь здається таким мізерним, таким глупим. Вона не перестає дивуватися, хіба заради цього вони вибилися в люди, хіба заради цього виховали й видали заміж своїх трьох дочок, хіба заради цього пройшли крізь невблаганну кризу середнього віку, хіба заради цього трудилися й часом (подивимося правді в очі) казились. Якщо з темної лісової гущавини виходиш на таке місце, гадає Джанет, сюди… на цей паркінг… тоді навіщо кожен цим переймається?