Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 10
На пласкому екрані повільно оберталася планета: один материк, округлий, з величезною бухтою на півночі та прісним морем у центрі. Один океан. Зображення то розмивалося, то чіткішало, і ні проблеми з оптикою, ні завади в мережі не були до цього причетні.
— Імовірнісний фантом, — гірко сказав чоловік коло екрана. — Один такий маленький хлопчик… і така велика проблема.
— Принаймні ми точно знаємо, що він іще живий, — після паузи відповів його співрозмовник. — Зрештою, Мерехтлива — чудовий полігон. Робота з Мережею дає перші плоди. Можливо, її вдасться стабілізувати, і тоді…
Чоловік коло екрана похитав головою:
— Її ніколи не вдасться стабілізувати! Цей світ приречений… Я даю вам карт-бланш — зробіть усе можливе, щоб якнайскоріше витягти звідти мого сина. Заради його нещасної матері.
До вечора стало ясно, що Пройди не буде, іти в трактир нема чого, а сухарів у сумці лишилося на один зуб. Вигони за містом належали різним громадам і були обнесені огорожами. На самісінькому узліссі Ріпка знайшов нічий клаптик — земля тут чорніла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували ті, хто був або дуже бідний, або напрочуд скупий.
Завжди боязкий перед людьми, Ріпка влаштувався при самому шляху, коло старої смердючої випалини, але не став навіть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зібралися, а вітер подужчав.
Він вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури — роз’їжджалися з ярмарку мешканці сусідніх сіл, квапилися потрапити додому до півночі. Ішли пішки втомлені злодії; Ріпка підтяг мішка ближче, затис у ногах. Злодії хоч і втомлені, а поглядом оцінювали його не раз і не двічі.
Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця піймають з товаром і почнуть доскіпуватись, а покупець опише Ріпку, як він є — дорога загориться під ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили місяць тому розкрадача гробниць…
Ріпці стало себе шкода. Він за дві секунди догриз сухаря й зрозумів, що вмирає з голоду. Запах сирої риби, що долинув казна-звідки, змусив його здригнутися.
— Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття?
Ріпка озирнувся — занадто різко й нервово для мирного селянина на привалі. За два кроки стояв підліток, високий і худий, безбородий і блідий. Найперше Ріпчин погляд упав на рибу — здоровенну рибину, нанизану за зябра на тонку гілку. Хлопець тримав її трошки на відльоті — щоб не забруднити лускою штани.
Потім Ріпчин погляд перемістився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприємно-твердим і водночас мрійливим поглядом. Ріпка ніколи раніше не бачив таких облич у хлопців.
Не чекаючи відповіді, підліток підійшов до випалини при дорозі й швидко, звично, спритно навіть, як на досвідченого мандрівника, приготував, розклав і роздмухав маленьке багаття. Трісочки для розпалювання, дрібний хмиз і навіть поліна були в нього заготовлені заздалегідь.
Риба лежала на дбайливо підстеленому лопухові.
— Хлопче, це ж браконьєрство, — ризикнув сказати Ріпка. — Якщо ти її вловив у громадській річці без ліцензії…
— Вловив чи купив на ярмарку, — хлопець байдуже знизав плечима. — Купувати без ліцензії можна?
Ріпка відзначив про себе, що хлопець анітрохи не боїться людей. Ні громада, ні влада, ні вартові не здаються йому проблемою — хлопчисько спокійно й упевнено пояснить своє право хоч єгереві, хоч самому князеві, і, що дивно, єгер і князь визнають за ним це право…
Рибалка тим часом готував собі вечерю. Ріпка помітив, що один бік у рибини дірявий — наче її не вивудили чи вловили мережею, а штрикнули чимось схожим на острогу… чи навіть на клинок. Погляд його перемістився на довгий згорток, який хлопець носив за спиною, а тепер зняв і поклав на витоптану траву коло багаття.
Риба, вичищена й нанизана на прутик, впустила на вугілля першу краплю жиру. У Ріпки спазмом перехопило горло.
— Невдалий день? — спитав хлопець, не дивлячись на нього.
— Та наче, — зізнався Ріпка.
— Їсти будеш?
— Хотів би, — сказав Ріпка. — Але нема чим розплатитися.
— Та і я за неї не платив, — хлопець підняв лице, освітлене знизу вугіллям, і раптом усміхнувся. — Отож їж, тільки хай ще трохи пропечеться… Чого ти боїшся?
— Я? — Ріпка здригнувся.
— Ага. Сидиш над своїм мішком і боїшся, боїшся… Що там у тебе?
Ріпка посмутнів.
— Не моє діло, — миттю відгукнувся хлопець. — На, бери собі хвоста, а я голову люблю.
Він розрізав рибину рівно навпіл, собі взяв голову, Ріпці простяг хвоста. Риба сичала, стікаючи жиром, і на кілька хвилин Ріпка забув свою біду — тільки дмухав, жував, знову дмухав, випльовував кістки, обсмоктував хребет, облизував пальці…
Але риба закінчилася. Залишився один тільки обгорілий хвіст.
— Дякую, — Ріпка згадав про пристойність.
— На здоров’я, — хлопець потягнувся.
Було вже поночі. Вози на дорозі з’являлися дедалі рідше, люди при багаттях укладалися спати. Тріснуло вугілля у вогні, посипалися в небо іскри.
— Учора я бачив бійку зірок на небі, — сказав хлопець.
Ріпка обережно гмикнув.
— Ти мені не віриш? — не образився, а радше здивувався хлопець. — Ти сам ніколи не бачив?
— Ні, — зізнався Ріпка. І, помовчавши хвилину, додав: — Хоч казки такі чув. Мовляв, зірки розбиваються на небі й падають.
— Саме так, — хлопець дивився на Ріпку через багаття, очі в нього дивно блищали. — Думаю, якщо людей розпитати — багато розкажуть…
Порив вітру налетів з боку села. Спалахнув згаслий було вогонь, феєрверком злетіли іскри. Ріпка боязко подивився на небо: хмари були чорні-чорнісінькі.
Знову налетів вітер. Подорожні, що приготувалися до ночівлі, квапливо розгортали нашмаровані запони чи шукали сховку під деревами на узліссі. Спати не вийде, сумно подумав Ріпка; а продав би здобич, ночував би тепер у трактирі, солодко спав би під шелест дощу…
— Я піду, — сказав хлопець.
— Куди?!
— Вперед. Просто себе.
— І… а хто ти такий? — раптом поцікавився Ріпка.
Хлопець знову знизав плечима:
— Людина. Прозвали мене — Злий…
— Не схожий на злого, — визнав Ріпка.
— Це ти в притулку мене не бачив… Ну та нехай, прощавай. І поглядай на небо — зірки б’ються, це я тобі точно кажу!
Він закинув за спину свій згорток. Там точно меч, подумав Ріпка. Це ж треба, хлопчисько, отак ходить і не боїться…
— Агов!
Ріпка озирнувся.
Пройда власною персоною щирив щербаті зуби. Одне око в нього спухло й прикрилося бузковою повікою, зате друге дивилося весело.
— Стоїть пеньок, на пеньку мішок, — заговорив скоромовкою, посміхаючись і дивлячись кудись убік, — зелений, бордовий, на все готовий…
— Де ж тебе носило?!
— Так я вже годину сиджу й чекаю, поки ти тут зі шмаркачем… Приніс?
Через півгодини вшкварив дощ. Ріпка зустрів його з порожнім легким мішком, з полегкістю на серці й приємною вагою в гаманці.
Ну от, усе стало добре. А було так погано. А тепер — чудово. Залишилося тільки прибитися куди-небудь на ніч, до теплого вогню й м’якої перини, обсохнути, виспатися та й податися далі, нікого більше не боячись.
Коневі передалась його весела впевненість, і він досить бадьоро рушив по дорозі, хоч вона й стрімко розкисала. Ще через півгодини крізь запах мокрого лісу пробилося димне повітря житла, попереду з’явився ліхтар, почеплений на воротях, і прямо коло воріт придорожнього трактиру Ріпка побачив хлопця зі згортком за плечима.
Хлопець проминав трактир, явно маючи намір заглибитися далі в ліс, а дощ тим часом періщив не вщухаючи, намірившись лити до ранку. Згорток змок. Ріпці здалося, що крізь важкі складки він може роздивитися чудовий клинок. Чи вкрав його хлопець десь, чи з мертвого зняв, чи щось іще гірше…
— Агов, Злий!
Хлопець обернувся — без страху, як і раніше. З цікавістю.
— Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!