Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 12
Начальник варти кинувся приводити до тями товаришів. Першим заворушився й сів молодий; очі його дивилися в різні боки. Похмурий застогнав і вхопився долонею за край стола:
— Що це…
— Магія, — уривчасто кинув начальник патруля, і окуляри підстрибнули в нього на носі.
— Яка ганьба, — пробурмотів молодий, обмацуючи голову.
— Де маг? — прохрипів похмурий.
Злий сів на лаву й узяв у руки гарячий кухоль. Настій на травах був, мабуть, занадто солодкий. Однак зігрівав чудово.
Проводир варти чіпко оглянув зал. Злий зустрівся з ним очима, на мить зазирнув за скельця окулярів, вражений силою й витримкою цієї людини, — проводир єдиний у залі здолав магію. Зберіг розум.
«Я теж здолав, — негайно ж подумав Злий. — Але в мене не було з собою меча, я не тримав зброї в руках чи на поясі. Цікаво, що було б, якби я носив меча відкрито, як вартові? Кинувся б на проводиря, щоб зарубати?»
Його знайомий, дивний злодій, засовався на лаві. Проводир варти уважно його розглядав.
— Проклятий день, — похмурий вартовий насилу підвівся. — Утік наш маг, шукай вітру в полі…
Нервово заіржав кінь під вікном.
— Знайдемо, — крізь зуби пообіцяв молодий.
І поклав руку на плече проводиреві. Той здригнувся й нарешті відірвав погляд од дивного злодія.
— Доповісти треба. Далеко не втече…
Вони вийшли, тупаючи чобітьми, на ходу ховаючи зброю. Худий пом’ятий торговець, який щойно підвівся на ноги, відсахнувся з їхнього шляху. Злий виразно почув, як видихнув його знайомий злодій — наче людина, що довго не дихала.
Люди охоче вірять у погане. Дехто, звісно, говоритиме, що злостивий маг зачарував заступників — але віритимуть тому, хто розповість правду: «заступники» напилися в трактирі, оголили мечі, налякали людей і трохи не повбивали одне одного.
Ріпка почувався чудово. Страх, що охопив його від погляду з-під окулярів, був інший, ніж страх на ярмарку. Другий був страхом блохи, незначного створіння, зачепленого подихом влади. Перший — шляхетним страхом бунтівника за мить до загибелі. І цей гідний страх вимив з Ріпчиної душі сліди блошиного жалюгідного жаху.
А потім, коли «заступники» подалися доганяти примару — то й страху не стало. Ріпка, ще кілька годин тому невдаха й боягуз, подивився на себе іншими очима.
Маг, казали вони. Це про нього, про Ріпку. Нехай уся його магія в клапті тканини та ще в деяких брязкальцях — він маг, і про нього складатимуть пісні. Ріпка мружився, відчуваючи, як почуття значущості розпирає його зсередини, гріє живіт і наповнює горло.
На гостинному дворі все стихло. Перев’язали ганчірками кухарчуків. Попрощалися з тими, хто їхав, постелили тим, хто ризикнув залишитися на ніч, і в просторій обідній залі почулося хропіння: кімнат на другому поверсі було мало, і подорожні, якщо вони не були зніженими дамами чи дуже багатими купцями, ночували по-простому, на підлозі.
Ріпка лежав, обнявши свій схудлий мішок, а поруч, на відстані руки, лежав хлопець і обіймав меча. І ніхто в цілому дворі не знав, що то в нього за меч. А може, і в світі.
Дощ ущух. За вікном світало.
Ріпка нечутно встав і пішов до дверей — ніби до вітру.
Вирушаючи на ярмарок, він улаштував тимчасову схованку неподалік роздоріжжя, за півгодини їзди від гостинного двору.
— У вас буде мало часу. Кілька місцевих днів.
— Так, капітане.
— Доведеться вступити в контакт з аборигенами. Текст відпрацьовано лінгвістом і психологом. Вам доведеться відтворити його самостійно, дослівно, включаючи інтонації.
— Так.
— Знайдіть торговельний майдан або велике житлове приміщення. Текст приблизно такий: «Обіцяю велику нагороду всякому, хто вкаже дитину чоловічої статі, яка з’явилася шістнадцять обертів навколо світила тому, без батьків, у розбитому небесному приладі».
— Я надіюсь, капітане, що текст вивірений і збалансований.
— Це найкраще, що ми могли зробити. Ще: в очах аборигенів ви не повинні здаватися слабкими чи нерішучими. Якщо вони відмовляться відповідати — продемонструйте їм силу.
— Так, капітане.
— Продай мені свого меча.
Злий здивовано обернувся.
Дивний злодій вийшов з трактиру над ранок, та незабаром повернувся — до його мокрих чобіт прилипла глиця. Дивний злодій майже силоміць пригостив Злого сніданком і нав’язався в супутники, хоч Злий був піший, а злодій мав коня. Злий підсвідомо відчував задум, хворобливу цікавість з боку злодія, і був упевнений: ще до полудня супутник пояснить, що йому треба.
Так і сталося. Вони йшли поруч, супутник вів за повід свого коня з поклажею. Злий мовчки відзначив, що поклажі додалося.
Потім злодій запропонував звернути з дороги на непримітну стежинку в лісі й, щойно вони опинилися в лісі самі, заговорив про меч. Злий не здивувався — він раз у раз ловив погляд супутника на своєму згортку.
— Продай мені меча, добре заплачу.
— Не продається, — Злий усміхнувся.
— Дурню, тебе за нього заріжуть. Або заарештують. Не годиться хлопчиськові швендяти по дорогах з таким мечем.
— А ти як знаєш, який він?
— Гарний, — злодій упевнено кивнув. — Хлопче, визнай: ця штука не для тебе.
— Мені його подарували, — Злий іще всміхався.
— Знаємо, як таке дарують, — злодій ощирився. — Помітили б — убили б разом з подарунком… Хлопче, поки я плачу за нього гроші — давай, погоджуйся.
Злий був вражений, як змінився його супутник відучора. З сірого дивного злодія перетворився на гостролицього, з блискучими очами розбійничка. Що його так змінило?
— Не погоджусь.
— Ну й дурний.
Злодій накинув повід коня на рогачку-сучок. Відстебнув від сідла довгий згорток, струснув мішковину й витяг зброю — простий клинок, які носять вартові-бідняки чи розбійники-відчайдухи. Учора ніякого меча в нього не було, подумав Злий. Одержав од спільників? Забрав зі схованки?
— Я майстер-мечник, — повідомив злодій. Перехопив меча лівою рукою, права тим часом пірнула в добре знайомий Злому мішок, і на мізинці наче сам собою з’явився перстень з бірюзовим каменем. — А ти? Доведи, що ти гідний носити зброю!
Злий легко — позначилися багатоденні тренування — визволив свій меч із завоїв. Помітив, як загорілися в злодія очі, коли той побачив, що це за клинок. Злодій геть не був схожий на майстра-мечника — але коли став у стійку, підняв зброю й рушив на Злого, той зрозумів з його рухів: супутник не збрехав.
Злий позадкував. Земля під ногами не була ані рівна, ні тверда. Глиця ввібрала всю вологу довгої зливи. Розійтися було ніде — сосни обступали вузьку стежку, мов цікаві глядачі.
Меч закрутився в правій злодієвій руці, та так, що завило під клинком вологе повітря. Злий був неприємно вражений: ця людина не повинна так поводитися зі зброєю. Несподівана сила й спритність не поєднувалися з іншими його повадками. Це наче золота клямка в сільській убиральні; Злому, який умів бачити таємні зв’язки, протиріччя різало очі.
— Не хочу тебе поранити, — злодій наступав. — Віддай мені меча. Я дам тобі грошей… трохи.
Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Він багато разів перемагав полчища уявних ворогів, однак ніколи не виходив проти справжнього супротивника.
Злодій, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руці вісімку, і було ясно, що він насправді не збирається ранити Злого, а хоче тільки налякати. Він добрий: міг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажає зла впертому хлопцеві…
На мізинці його правої руки блискав камінь. Навіщо людині надівати перстень перед двобоєм на мечах? Та ще й на праву руку?!
— Я віддам тобі меча, — сказав Злий.
— Розумник. Поклади на землю.
Злодіїв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно від розуміння — якщо я вмру, то прямо зараз, між цими двома митями…
І він стрибнув уперед.
— Гей, щеня, покараю!
Злий щосили відкинув зброю супротивника вгору, пірнув під загрозливий зблиск сталі і дотягся до злодія — самим кінчиком меча.