Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 27

— Як ти так умієш? — помовчавши, спитав Джміль.

— Тобі скільки років?

— Чотирнадцять.

— Коли мені було чотирнадцять, я був сиротою в притулку, без сім’ї, без меча й без жодної надії. А через рік з’явився чоловік, який подарував мені меча. Отак — подарував, упав і вмер, бо був дуже старий…

— Чарівник?

— Не знаю. Тільки відтоді я почав… сам себе питати. Думати. Дивитися. Шукати й відгадувати загадки.

— І вбивати вбивць?

— Так вийшло, — сказав Стократ.

Він розкрив було рота, щоб розповісти хлопчикові, як це сталося з ним уперше — вночі, на битому шляху, коли в нього, шістнадцятирічного, почали стріляти з темряви. Як гидко верескнула стріла біля вуха, як друга встромилась у дорожній покажчик, як провалилася з жаху душа до самих колін. Напали, ймовірно, тому, що в нього був гарний меч — скоріше за все, на клинок і зазіхнули…

До того він тисячу разів тренувався, розмахуючи мечем і уявляючи себе в гущавині бою — але тієї ночі вперше почув, з яким звуком входить сталь у тіло ворога. І біг, поки чужа кров, що перемастила його з голови до ніг, не охолола зовсім і не висохла. Тоді він заліз у річку — прямо в одязі, хоча була вже осінь, і довго відмивав себе й клинок, а як подивився на нього при світлі багаття — зсередини, наче з вузького вікна, глянула на нього чужа полонена душа.

— Що? — запитав Джміль.

— Га? — Стократ стрепенувся.

— Ти хотів мені щось розповісти.

— Та ні, просто задумався.

Він сів коло Джмеля й прихилився спиною до стіни. Той раз коло багаття він так перелякався, що трохи не викинув меча. Полонена душа не пішла на другий день і на третій, а на четвертий клинок став утроє важчий, ніж звичайно. Тоді підліток-Стократ розлютився й застромив меча в землю з криком «Геть!», і побачив, як душа пішла — перетекла в дощового хробака, випадково перерубаного клинком…

Джміль раптом просвітлів:

— Скажи — а чаклунством ти не можеш прочитати це послання?

— Ні, — Стократ з жалем похитав головою. — Але якби я вчився — у мене, мабуть би, згодом вийшло.

Джміль непевно всміхнувся:

— У тебе б вийшло… А хочеш спробувати?

— Як?

— Є ж словник…

Він поспіхом вийшов і одразу ж вернувся зі своєю торбою.

— Дивись, у цій пляшечці — «два», а в цій — «великий». Ти покуштуй, а потім відрізни!

— Давай.

Смак в обох крапель був ледве вловимий, і різниця між ними майже не відчувалася. Стократ кілька разів видихнув носом, поводив язиком по піднебінню: перша, здається, була трошечки солодша.

— А тепер скажи, що тут? — Джміль, таємно подзенькуючи пляшечками, подав йому ще ложку.

— «Два».

— Нічого собі, — хлопчисько аж принишк на секунду. — Чи просто вгадав? А тепер?

Він знову повернувся до Стократа спиною й дзенькнув склом.

— А тепер ти мене обманюєш, — сказав Стократ, покуштувавши. — Тут щось третє, ти мені такого не давав.

— З тебе б вийшов мовознавець, — захоплено сказав Джміль.

— То бери мене в науку.

— Я буду майстром, а ти учнем, — Джміль непевно всміхнувся — і раптом розреготався так голосно, що задзвеніли на полицях пляшечки: — Я буду майстром! А ти учнем!

Стократ розсміявся у відповідь, і отаких, регочучих, їх застав терміновий гонець од князя.

— Нове послання, — князь ходив туди-сюди кабінетом, поширюючи запах браги, але здавався на диво тверезим. — Третє послання за два дні! Що там у них відбувається?!

Стократ прийняв зі стола глечик. Покуштував питво, потім сам наповнив кубок і передав Джмелеві. Той узяв, обмираючи від вдячності: Стократ покуштував. Отрути немає.

Він торкнувся до напою, боячись знову зганьбитися, однак зміст послання цього разу був дуже простий:

— Вони хочуть, до них на переговори… щоб терміново прийшов хтось, хто в нас влада.

— Вони не знають, хто в нас влада?! — гаркнув князь, і з’ясувалося, що він усе-таки п’яний. — Усе вони знають! Знають, де в Макусі кузня, де в Східця нові склади, і коли в Правій сіють буряки, і…

Він раптом замовк, перехопивши Стократів погляд.

Потім обидва подивилися на Джмеля; він знав такі погляди. Двоє, випадково зачепивши в розмові таємницю, раптом похоплюються, що поруч чужі вуха — негідні вуха хлопчиська, місце якому за дверима. І його відправляють за двері…

Стократ раптом підняв куточки губ. Похитав головою, ніби кажучи: ні. Ти тут повноправний співрозмовник, тому, на щастя чи на горе, повинен залишитися.

Знову подивився на князя:

— Ви ж не тільки про вирубки з ними говорили, так?

Джміль похолов. Його власні вуха здалися йому насправді негідними — і, мабуть, занадто цінними, щоб слухати такі розмови. Джміль розумів, що безпечніше вийти за двері, нехай навіть без наказу. Але він був єдиним майстром-мовознавцем у селі й у світі, і тому залишився і навіть вище підняв підборіддя.

— Про що ви ще з ними говорили? — знову запитав Стократ.

— Я хазяїн на своїй землі, — неохоче відгукнувся князь. — Я повинен знати, що відбувається. Так, у мене є очі й у Макусі, і в Правій, у Лівій, і… лісовики теж дещо бачили.

— Що їм розуміти в торговельних справах? У справах торговця Східця, наприклад?

— Та нічого! — князь дивився Стократові у вічі люто і відчайдушно, наче в бою. — Купець тут ні до чого, не приплутуй Східця… Про розбійників я від них довідався, від лісовиків. Вони одного покидька вигнали, той пристав до розбійників, лісовики мені через майстра й донесли. По-чесному. По-сусідськи.

— Уже ясніше, — Стократ кивнув. — А Східця все-таки… за що ви його підставили під ніж?

Джмелеві здалися занадто цінними в цей момент не тільки вуха, але й голова; Стократ недбало поклав йому руку на плече: знаю, мовляв, що роблю. Не турбуйся.

— Ну ти й чаклун, — помовчавши, сказав князь. — Тихий та простий, і не боїшся тебе, а потім — ба, а ти вже в горлі стирчиш, як гачок. І не позбутися.

— І все-таки?

Князь вилаявся. Для завершення фрази йому не вистачило повітря, він вдихнув ротом і продовжив лайку — довгу, липку, сповнену деталей, та від цього анітрохи не слабшу. Потім відхекався й продовжував, наче нічого й не сталося, звертаючись до Стократа, але дивлячись на Джмеля:

— Східець торгував Макухою, чаклуне. Ти чужинець, тобі не зрозуміти. Люди з Долини давно міркують, як нас прибрати до рук. І Східець почав: уже й склад спільний відкрив на нашій землі, уже торговельна співдружність, уже зібрав під це діло інших купців, уже приходять чужинці, нам мита не платять, а платять у Долину… Через кілька років була б Макуха не сама по собі, як тепер, а при Долині — піддольник, так вони кажуть…

— І тоді б ви з князя стали намісником.

— Ображаєш. Намісники в них усі свої.

— Важко вам. Між долиною й лісом.

— Даю раду, як бачиш.

— Не дуже, — сказав Стократ.

Князь налився кров’ю:

— Що?!

Стократ не злякався:

— Не дуже даєте раду, з лісовиками, наприклад… Ех, майстра нам не вистачає. Його б розпитати…

Він раптом насторожився, наче почув новий запах:

— Що він міг такого знати — мовознавець, — що вони раптом вирішили його усунути?

— Майстер?

Князь завмер із роззявленим ротом. Джміль міг бачити всі його зуби — чисті, білі, з єдиним застряглим у щілині шматком м’яса.

— Він міг вести власну гру, — повільно сказав Стократ. — Він же єдиний умів говорити і з вами, і з ними. І от вони вирішили його прибрати, щоб щось приховати…

— Вони не могли, — сказав Джміль і одразу пошкодував, що розкрив рота, бо опинився між двома поглядами, наче між лезами ножиць. — У їхньому питві немає слова… немає поняття «таємниця», мова по-іншому влаштована…

Він замовк, водячи руками, не знаючи, як пояснити.

— Зрозумів, — уривчасто сказав Стократ. — Ти впевнений?

— Так, — Джміль перевів дух.

Князь знову вилаявся — тепер без люті, монотонно.

— Стривайте, ясновельможний, — обірвав його Стократ. — Вони можуть вас у чомусь винити? За щось мститися?