Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 45

Рибалки перезиралися, не вірячи вухам, брати дівчини на виданні підвелися дуже рішуче, наче збиралися негайно бити Хребетника. Лісоруби одночасно вилаялися, забувши про черговість і про дівчину. Стократ, що сидів на камені під тином, сперся спиною на дерев’яний стовп і прикрив піхви полою плаща.

Поромник стояв, дивився в пісок і бурчав собі під носа, що пором не готовий, і сьогодні не поїдемо. Він навіть не шукав правдоподібних пояснень — а може, просто не вмів вигадувати. Навколо юрмилися обурені пасажири: усі розраховували ночувати сьогодні під дахом і вечеряти в харчевні, усі вимагали негайно переправлятись — але поромник стояв, не рушаючи з місця й не піднімаючи голови…

Тим часом земля вже легенько двигтіла.

Ці люди й досі не розуміють, що сталося, подумав Стократ, непомітно переміщаючись за тин, у зарості сухого очерету. Отже, раніше такої напасті не було. Дев’ятнадцять душ, з них шістнадцять — дорослі сильні чоловіки, з ножами й кинджалами, та он і довбні є у декого з рибалок… Навіть якщо не зважати на Стократа з його мечем — чи не забагато, чи не занадто зухвало для розбійників?

— І хто ж це? — спитав він упівголоса.

Згори на стежці затріщали гілки. Земля задвигтіла так, що застрибали тріски на піску. І вершники, вісім душ, злетіли згори у хмарі куряви, і люди з жаху позадкували й розступилися.

Дві діжки перекинулися й лопнули. З них сизим потоком полилася солона риба, і Стократові ніздрі гидливо сіпнулися.

Вершники, не кажучи ні слова, оточили людей на березі — тільки учень купця встиг вихопити ножа, та одразу ж і впустив.

Обличчя вершників ховалися під заборолами. Плащі, на яких стражники носять герби своїх панів, були накинуті на кольчуги навиворіт. Розсіл миттю всотався в пісок, солона риба тріпотіла під копитами, мов жива.

Люди збилися коло навісу, чіпляючись одне за одного. Двоє братів затисли між собою сестру на виданні. Підлітки стали спиною до спини, і Стократ мигцем подумав, що хлопці хороші, жаль їх. Поромник задкував до своєї хатини. Хтось із вершників штовхнув його в груди тупим кінцем списа, поромник захрипів — і перекинувся горілиць.

— Бабу, — сказали лунко з-під заборола. — Хлопців. Цього, цього, і оцього…

Двоє вершників спішилися. Однаковим жестом зняли з сідел мотузи. Легко висмикнули з юрби підлітків, накинули кожному петлю на плечі й зв’язали миттю, не залишивши сумніву в чималому досвіді полювання на людей.

Третій висмикнув з юрби дівчину. Її брати рвонулися, скоріше за звичкою, ніж од великої відваги, і зразу ж повалилися, хриплячи. Услід за розсолом в пісок всоталася кров.

— Даремно, — сказав Стократ встаючи. — Це ви даремно.

Учень купця, що розумів швидко, але поверхово, пірнув під черево коня й кинувся в очерет. Не добіг — канчук перехопив йому горло, хлопець упав за крок од рятівних заростей, намагаючись вирватися з петлі…

І зустрівся очима з Стократом. Завмер, хапаючи повітря ротом…

Ударом меча Стократ розсік канчук, що обвився навколо його горла.

П’ятеро збройних вершників — і троє піші — дивилися на нього крізь прорізи шоломів.

— За яким правом люди володаря Вивора вбивають на березі Світлої?

Він говорив повільно й розмірено, даючи змогу жертвам отямитися — і кинутися врозтіч, рятуючись, відвертаючи увагу вершників.

— За яким правом воїни ріжуть беззбройних селян, немов худобу?

— Взяти, — лунко сказав ватажок.

Троє піших, витягуючи мечі, ступили з трьох сторін — у цей час хтось із кінних сказав під своїм шоломом несподівано тонким, хлопчачим голосом:

— Це Стократ!

Усім потрібна була крихітна пауза, щоб почути й усвідомити. Стократ зрозумів, що іншої миті годі чекати.

У нього не було досвіду бою з воїнами в повному обладунку. З кінними боровся, й не раз, але вийти проти важко озброєних вершників довелося вперше.

Канчук дістався в спадок од першого ворога, який напоровся на меч. Кольчуга цього ледаря була навмисно полегшена в кількох місцях — меч прорвав сталеві ланки на лівому боці, й канчук опинився в руках переможця.

Другий загинув од удару в проріз шолома.

Третій кинувся під оборону кінних, але посковзнувся на рибі й теж загинув.

Вершники були занадто важкі, щоб розправитися з самотнім мечником, але занадто міцні, щоб він міг їх дістати. Кілька разів він намагався висмикнути з сідла того, що здавався слабшим, і щоразу зазнавав невдачі, — коли жертви нападу нарешті отямились.

Камінь дзвінко вдарив по чийомусь шолому. Вершник захитався в сідлі. Стократ зірвав його — і прикрився важким тілом од метального ножа.

Полетіло нове каміння. Кінь скинув ще одного вершника. Стократ прикінчив його й зрозумів, що залитий потом по п’яти, що лоб розсічений, і кров заливає очі. Три вершники кинулися на нього одночасно — але рибалки, лісоруби, підлітки й навіть купець уже відчули себе маленькою армією.

Стократові майже нічого не довелося робити. За кілька хвилин воїни валялися на піску, і тільки один був ще живий.

— Назад!

Підлітки, що били по залізу палицями, злякано відсахнулися.

— Зловіть коней, — велів Стократ. — Якщо зможете.

Провів долонею по лобі. Глибока рана швидко затягувалася: хвилину тому він міг би торкнутися пальцем власного черепа.

Останній уцілілий лежав лицем униз, на шоломі темніла глибока вм’ятина. Стократ мечем зрізав з нього плащ. З вивороту знайшовся слід од споротого герба. Завбачливо.

— Запаліть вогонь. І подивіться, що з Хребетником, повезе він нас чи ні?

Швидко темнішало, але Стократові не потрібне було світло. Він перекинув лежачого на спину й зняв з нього шолом.

Здається, це він сказав тонким голосом: «Це Стократ!» Молодий хлопець, чорноволосий і веснянкуватий.

— Хто вас послав?

— Пан, — ворухнулися закривавлені губи. — З Вивороту.

— Навіщо?

— По рабів… Йому потрібні люди в шахту, молоді, невеликі на зріст… Ще велів брати дівчат і молодих жінок…

Повалений ворог дивився на Стократа, як на воротаря загробного царства — з жахом і без надії.

— Скільки разів до цього посилав?

— Мене — вперше…

— А інших?

— П’ять чи шість рейдів… Не сюди, на південь… На Світлу — вперше…

Стократ розігнувся.

— Принесіть хто-небудь води.

— Криниці нема, — обізвався учень купця.

— Нащо тобі криниця, дурню! Онде річка!

Учень дрібно тремтів. До нього, хоч і був він метикуватий, аж тепер дійшло, якої долі вдалось уникнути.

— Риба знає, що таке! Р-Риба знає!

У володаря Грана слово «риба» було лайливе. У Стократа, втім, теж — після бою на березі весь його одяг, волосся й навіть меч смерділи солоною рибою з чітким відтінком тухлятини.

— Шмаркач каже, що ти один уклав вісьмох вершників.

— Троє перед цим спішилися. До того ж, там була юрба чоловіків з камінням, сокирами й палицями.

— Шмаркач каже, що тебе звуть Стократ. Що ти маг. Що про тебе у Вивороті розказують дітям казки!

— Не можу свідчити. Не тримав вогню над колискою.

Володар Гран кілька секунд дивився на нього, наче збирався випатрати.

Він був посередній у всьому, починаючи із зовнішності й закінчуючи володіннями. Не великий і не дрібний, не особливо могутній, але й не слабкий, він, проте, відчував у душі велику силу, і його гнітила власна посередність. Він був відомий як непоганий мечник і спав з усіма не потворними дівчатами в місті. Він трясся над своїми кордонами й вічно підозрював сусідів у зазіханні на землі — і не дарма підозрював, як виявилось.

— Вивір за це відповість. Один труп, один важко поранений — і це брати, які везли сестру нареченому! Ганьба… Поромник з поламаними ребрами — мій поромник!

— Вивір скаже, що це безрідні розбійники. Плащі зі споротими гербами — не доказ.

— У нас же є шмаркач!

— Скаже, обмовив під тортурами.

— Якими тортурами, йому навіть жаровню не показували!

— Ваша світлість, — сказав Стократ, — я подорожній, не мені давати поради. Просто відішліть їхні тіла зі шмаркачем у Виворіт. Нічого не пояснюйте. Не погрожуйте й не виправдовуйтесь.