Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 44

Тому хлопці, від малят, що ледь зіп’ялися на ніжки, до підлітків, зібралися в залі й навіть стали в ряд, а древній дід оперся на довгий згорток у своїх руках і став оглядати обличчя. З кожною секундою лице його ставало дедалі тривожніше.

Доглядач уп’яте повторив своє запитання. Старий був наче глухий. Він вдивлявся в дітей, що перед ним стояли, і погляд його з неспокійного ставав безнадійним.

— А де Злий? — упівголоса запитав доглядач.

— Під дахом, — відповів чийсь ламкий голос, і кілька голосів мстиво хихикнули.

Старий здригнувся й насилу встояв на ногах.

— Цього не вчать у Високій Школі, — голос старої звучав урочисто й глухо. — Час іде назад, поки горить вресень! Але той, хто спалює вресень, старіє швидко, як горить сухе дерево. Ти зрозумів?

— Так, — сказав він крізь грудку в горлі. — Дякую тобі.

— У мене під ґанком знайдеш сокиру й пилку. Рубати треба під корінь, пень залиши в землі. І не намагайся, заради всього святого, прочитати, що написано на аркуші, поки аркуш горить. Я знаю багатьох, хто збожеволів, намагаючись це зробити.

— Тобі вже доводилося палити вресень, так? — запитав він пошепки. — І в тебе вийшло повернути, що ти хотіла?!

Вона всміхнулася сумно й гордо.

Хлопець лежав у запорошеній щілині на горищі й слухав, що відбувається внизу.

Було дуже тихо. У будинку ніколи не буває тиші — скриплять сходи під чиїмись кроками або самі по собі. Шелестять крила метеликів, що летять до ліхтаря. Кричать діти. Сваряться няньки. Гуркочуть важкі стільці. А тепер було тихо, він навіть поплескав себе по вусі, перевіряючи.

Капелюх звично закривав його лице до самого носа. Хоч він і був тепер під дахом і небо не могло його бачити. Погляд неба не проникає в темні щілини; небові важко добратися до людини, якщо в домі немає вікон…

Тиша росла, наростала й кричала у вухах, мов підкинуте під двері дитя. Тремтячи незрозуміло від чого, хлопець стяг з себе капелюха й провів рукою по мокрому лобі. Згадав, як ішов по вулиці старий — чинячи з кожним кроком чи то самогубство, чи то великий подвиг…

Він устав рачки й гойднувся туди-сюди, як гойдався в ранньому дитинстві, розважаючи себе.

Потім зціпив зуби й вислизнув з укриття, залишивши всередині, між циновкою й купою ганчір’я, свого капелюха.

Він безшумно зійшов по скрипучих сходах, і на половині їх почув питання доглядача: «А де Злий?» І відповідь когось з хлопців: «Під дахом», і зловтішний сміх…

Він зайшов у залу в ту мить, коли дід готовий був упасти. Хлопець зупинився за крок од дверей, і дід, що наостанок прочісував поглядом простір, його побачив.

Очі вмираючого діда змінилися. Він дивився на хлопця вимогливо, люто й весело. Не чуючи під собою ніг, хлопець ступив крок, другий…

— Візьми, — виразно сказав старий і подав йому згорток.

Дочекався, поки вузькі долоні підлітка приймуть подарунок.

І аж тоді впав.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

СТОКРАТ

Пором через Світлу ходив туди й назад двічі на день, на світанку й на заході сонця. Поромник жив на лівому березі й перетинав ріку чотири рази на добу, якщо не траплялося бурі або особливих розпоряджень од володаря.

У той день погода була прекрасна. Стократ зупинився на пагорку, дивлячись на річку у всій величі — й у всіх її скороминущих настроях, од океанських хвиль до дитячих брижів на мілководді. Ліси на пагорках і луки по низьких берегах, кам’янистий обрив, порослий фіолетовими квітами, і згоріла рибальська хатина на тому березі здалися Стократові звуками, які складаються в акорд, і він не спішив, щоб іще послухати.

Сонце чеканило тіні й світло, роблячи картинку контрастною і чіткою. Сонце висіло над обрієм, до вечірнього порома залишалося зовсім трошки, і Стократ останні хвилини дозволяв собі дивитися: пороми на Світлій затримувались рідко, а ночувати на вогкому березі йому не хотілося. Нарешті, кивнувши сонцю, він повернувся й пішов униз, по глибокій піщаній стежці, де праворуч і ліворуч скрекотіли коники.

Під широким навісом на лівому березі зібралося вже душ двадцять. Готовий пором стояв коло пристані, приколотий до берега іржавими гаками, але поромника не було, і кінь, що приводив пором у рух, мирно пасся на прив’язі.

Стократ привітався й сів, як завжди, осторонь од усіх — його вигляд і меч більше лякали, ніж заохочували до розмови. Він довго вчився триматися з людьми: не давати волі люті. Слухати й дивитися. Бачити за словами істинний сенс сказаного. Розуміти інтонацію й мову тіла. З розумінням цієї науки люди стали йому цікаві й навіть симпатичні. Спостерігаючи за ними, він зрозумів багато чого й про себе — але щоразу, коли він приходив на нове місце, навколо виникав порожній простір.

У Лісовому Краю він заслужив поголос, який називав його на ім’я раніше, ніж він устигав представитися новим знайомим, — але на берегах Світлої він був бурлака з мечем і більшого не бажав; десять років минуло відтоді, як він одержав меча з рук безіменного старого й пішов з притулку. Десять років він ішов і вчився, не замислюючись про добро та зло. Десять років дивився в небо без страху й міг заснути посеред чистого поля, лежачи на спині.

Тепер небо було оксамитове, західне. Сидячи впівоберта до майбутніх попутників, стругаючи паличку й набравши по змозі безневинного вигляду, Стократ скоса розглядав тих, хто чекав порома. Четвірка лісорубів — вертаються із заробітків, тримаються разом, грають у кремінці. Купець з жовчним незадоволеним лицем — щось не склалось у нього за ці дні, прорахувався зі своєю торгівлею, злий на молодого учня. Двоє підлітків, що вперше покинули рідний дім, ідуть до замку володаря, де, за їхніми розрахунками, молодиків негайно наймуть мисливцями або менестрелями. Двоє дорослих братів, що супроводжують сестру на виданні. Сестра, з блідим лицем і покірним поглядом, не у захваті від майбутнього заміжжя. Рибалки сидять на діжках із засоленою рибою, везуть вилов на продаж і передчувають веселу ніч у шинку… А де ж поромник?

Сонце торкнулося верхівок лісу на правому пологому березі.

— Сонце заходить, — першим сказав учень купця, хлопець у білій зранку, але добряче зашмарованій сорочці. — Пора відчалювати, де той Хребетник?

Інші пасажири, що досі терпляче сиділи на діжках і колодах, запитально підняли голови. Як звали поромника, мало хто пам’ятав. Для постійних і випадкових пасажирів він був Хребетником — довгий, сивий, сутулий чоловік, що, крім двох берегів, не знав і не бачив нічого в житті.

Лісоруби вилаялися строго по черзі, згідно з уявленням про старшинство, заведеним у цій четвірці. І так само по черзі прикрили роти долонею й винувато подивились на дівчину — наче виконуючи ритуал.

— Піди, глянь, — сказав купець. — Що він там, спить?

Учня купець узяв недавно, відзначив Стократ. Он як кинувся виконувати доручення. Ще не зрозумів, бідолаха, що хазяїн його — невдаха з кепським характером, причому перше випливає з другого. Засне в хмелю — прокинеться в боргах…

Прагнучи заслужити похвалу, учень підстрибом побіг до хатини поромника. Стукнув у двері… Відчинив, зазирнув…

— Агов! — пролунало зі стежки. Усі, хто чекав порома під навісом і поряд, повернули голови.

Поромник, трохи припадаючи на ліву ногу, спускався з кручі на берег. Праве око в нього було підбите й добряче набрякло.

— Чого в хату лізеш, тебе кликали? Відійди…

Лісоруби встали, як один, і почали розминати ноги.

— Сонце заходить! — невдоволено крикнув веснянкуватий рибалка. — Скоро поночі буде… Їдьмо вже, й так спізнилися!

Поромник зупинився кроків за двадцять од навісу. Подивився на річку. Окинув поглядом майбутніх пасажирів…

— Сьогодні не поїдемо, — сказав, наче камінь кинув.

— Що-що? — перший заголосив учень купця, який розумів швидко, але в міркуваннях своїх стрибав, мов білка, по верхах. — Як це так?!