Опівнічні стежки - Канюка Михайло. Страница 56
Поліщук дивиться на далекий Дніпро, і гіркі спогади спливають у пам'яті.
– Старий я, ось що погано. Сил малувато. От що, синку… На Десятинній вулиці живе один чоловік. Недавно в його саду з'явилися рідкісні квіти. По-простому – єгипетський дзвіночок зветься. Піду до нього, мені не відмовить…
Семен Семенович було рушив, але потім повернувся.
– А як вони повірять, що я…
– Все буде зроблено, – заспокоїв Роман. – Це вже наш клопіт, батьку.
Пішов Поліщук, а Роман з Жоржем зайшли в кімнату. Задоволений Роман сів, потер руки:
– Треба поспішати з підготовкою дачі…
– Не заздрю я майбутнім дачникам, – усміхнувся Жорж. Він узяв товсту сучкувату палицю. Роман з цікавістю спостерігає, потім забирає її.
– Важкенька штука, – каже він. – Дуб? І як ти з нею? Освоївся?
Жорж підвівся, узяв ціпок і раптом невпізнанно змінився. Його очі стали нерухомими, хода – обережною, невпевненою. Тихо постукуючи палицею по підлозі, нерішучими кроками сліпця йде по кімнаті. Роман пильно стежив за ним, і, коли Жорж віддалився, різко кинув на підлогу порожнє відро… Жорж зупинився, трохи повернув голову, але очі, як і раніше, нерухомі.
– Що там, Романе?
– Реакцію перевіряю…
Жоржеві очі ожили, заіскрилися.
– У мене в школі математик був. Теж любив різні перевірки влаштовувати…
– Це не просто перевірка, останній огляд, Жорже.
– А що… скоро? – спохмурнів той.
– Треба бути напоготові…
Жорж роздумує, потім показує на палицю.
– Тоді, Романе, бачиш це місце? Про всяк випадок, знай – ламати ось тут. Якщо палиця потрапить до тебе без мене, дорогий друже…
Вони підвелись, подивилися один одному в вічі. Жорж погладив палицю:
– Її і розібрати, звичайно, можна, але то марудна справа. Тайник першокласний, май на увазі.
Роман по паузі:
– Добре, Жорже, але загалом… Загалом орієнтація мусить бути іншою!
– Зрозуміло, товаришу капітан! – засміявся. – На життя і… на перемогу? Так?
– Правильно! – просвітлів Роман. – Тепер слухай… Сьогодні опівночі маю зустрітися з Голубкою і Дусею. У Дусі плануємо обладнати запасну явку, треба, щоб ти подивився місце. Об одинадцятій чекай мене за адресою номер чотири, звідки підемо разом. Тільки не зустрінься із Сіренком, він сьогодні цілий день від мене не відстає…
– Це комісар тебе береже.
– Можливо. Та я б хотів, щоб Сіренко тебе не бачив. А потім у нього спитаю, чи зумів ти пройти за мною непоміченим…
– Заприсягаюсь, що й ти мене не побачиш!
– Хвалько! Бувай… – Роман легко стрибнув з веранди на алею.
Серед багатьох невідкладних справ, якими займався Роман у ці дні, найважливішим і найскладнішим було знайомство з учасниками майбутньої підпільної групи. Декого – Жоржа, наприклад, – він давно знав, а з іншими – як от із Марією і Семеном Семеновичем – мусив зустрітися вперше.
Марія… Кілька років вона чекає повернення свого чоловіка. Роман знає його долю, вона ж вірить, що повернеться. Ввійти до складу групи згодилася охоче, взявши на себе серйозну й відповідальну роль: стати найближчою помічницею Романа. Про людське око вони поженяться. Будь-яка перевірка Марії не страшна: колишня дружина репресованого з більшовиками повинна бути не в ладах. Та й Роман виглядатиме людиною, що заслуговує довір'я німців.
Роман поглянув на годинника й швидкою ходою рушив уздовж Дніпра. Над Києвом лягла густа літня темрява, крізь рідкі хмари виглядав ясний, наче вимитий, місяць. Він посріблив усе: і листя дерев, і легкі парканчики, і стіни хаток на околиці, і навіть стежку на пагорбі. Роман аж захекався, поки дістався до знайомого провулка.
Обіч паркана легкою ходою йшла жінка. Роман придивився: сумніву бути не може. Це – вона. Коли Марія порівнялася, виступив із тіні:
– Здрастуй, Голубко!
– Романе… здрастуйте…
Обоє всміхнулися: адже вони вперше так зустрічаються. Взяв її за руку, злегка потиснув лікоть:
– Звикай на «ти»…
Вона дивилася на Романа і мимоволі порівнювала його з своїм Сергієм. Той теж був ставний, з широкими плечима і чистим, високим лобом. Як воно буде? Марія погано уявляла собі підпілля й усі надії покладала на свого керівника. Який же він? Добрий? Сердитий? Чи любить жарт? Хотілося довіритися цьому чоловікові цілком, адже ж від нього тепер залежало все: і її спокій, і боротьба, й саме життя…
Роман ще по дорозі продумав свою розмову з Марією, і навіть про її тон. Вона ж не знає його… Отже, абсолютна щирість і товариськість. Він для неї насамперед друг і побратим по боротьбі, а вже потім – начальник. Зрештою, цю жінку, якій, певно, трохи лячно вступати у групу, треба просто підбадьорити, показати, що поруч з нею – доброзичливі, сильні й мужні люди…
Вони одночасно озирнулися – і обох вразила дя дивна, мирна тиша, чарівна місячна ніч.
– Зовсім як у романах про любов: ніч, місяць, – пожартував він.
Але Марія – в тон йому:
– І навіть невдоволена теща, яка не злюбила зятя…
Роман зацікавився:
– А що? Мати воює?
– Плаче, сердиться. «Такий час, – каже, а ти заміж! Як же твій Серьожка? Ти ж чотири роки його чекала, а тепер…» Пояснюю, як ти звелів: «Звідти не повертаються, після арешту – жодного листа!» Ну й, звичайно, хвалю тебе всіляко…
– А вона?
– «Хороша людина зараз не жениться! – Каже: – Молодий, здоровий, чому не воює, чому лишається в Києві?»
– А твоя мати розбирається в людях…
– Дезертиром тебе хрестить, Романе! Може, сказати правду?
– Зачекай, можна буде – скажемо… – Він помовчав і додав: – Нелегко тобі буде, Марійко, але ж треба витримати. Для підпільника це страшніше за переслідування ворога – презирство чесних людей, які не знають про нас правди… Я, коли позавчора був у тебе вдома, виходячи, почув за спиною розмову твоїх сусідок у подвір'ї…
– Що вони казали?
– Щось не видно, щоб збиралась вона з Києва, мовляв. А інша додала: «Аякже… Вона тепер чекає! Все тепер пригадає! І тридцять сьомий рік, і свого чоловіка…» І уяви, Маріє, я навіть зрадів цій розмові!
– Порадувався?
– Так! Дуже корисно, щоб така розмова до німців дійшла, коли вони будуть тут. Більше довір'я. А щодо сусідок, Голубко, то ти… перетерпи. Після перемоги все і всім пояснимо!
В цю мить прокотився схожий на весняний грім далекий вибух. І наче розбуджена ним, завила сирена, а за нею – різноголосий хор фабричних гудків. Марія з болем вслухалася у цю тривожну симфонію, а Роман, глянувши на неї і вловивши у повороті її голови цей біль і велике нервове напруження, підкреслено сухо і діловито спитав:
– Бражника бачила?
– Так. Завтра вони завозять рацію. І продукти.
– А документи?
– Теж.
Роман, наче вагаючись, сказав:
– Я хотів спитати тебе, Маріє… Тільки вибач, будь ласка.
– Я – Голубка, товаришу Роман, – з усмішкою нагадала вона. Але він нетерпляче хитнув головою.
– Я, Маріє, хотів про твого чоловіка…
Її очі звузилися, гірка рисочка пролягла на скронях. Опустила плечі, відвела погляд.
– Я все розумію, – вів далі Роман. – Але… ти знала дружин засуджених? Певно, стрічалися біля в'язниці… Так?
Марія не відповіла, тільки кивнула.
– Треба поновити ці знайомства, – і, попереджаючи її запитання, пояснив: – Німці шукатимуть ображених, незадоволених і пригріватимуть їх. Декого й до себе… наблизять…
Вона перебила:
– Я зрозуміла. Ми з Бражником, правда, думали не про це. Він радить поцікавитися німцями, які живуть у Києві.
– Це теж діло. Серед них знайдуться потрібні нам люди. Сьогодні ж доповім командуванню. Ти попередила Дусю, що ми зайдемо?
– Аякже, – і по паузі додала: – Горе в неї… Від чоловіка з фронту ні чутки, ні вістки.
– У багатьох так.
Вони підійшли до невеликого будиночка. Роман постукав, а Марія лишилася на вулиці.
В крихітній чистенькій кухні – невеличка плита, розвішана на вірьовці дитяча білизна. Повнолиця молода господиня присуває стільця, ніяково усміхається…
– Вибачте, я тут… Сідайте.