Опівнічні стежки - Канюка Михайло. Страница 57

– Спасибі. Малі вже сплять? – Роман сів, подивився в Дусині очі. – Мене звати Роман.

– Знаю. Може, чаю хочете?

– Не відмовлюсь. – Роман узяв із столу фото військового у простенькій рамці. – Політрук?

– Так, це він після курсів. Молодий ще, а вже лисіти почав. Стидається, а я, бувало, сміюсь… – Дуся сумно дивиться на фото в руках Романа. – Відколи війна – ані рядочка…

Обоє замовкли, прислухаючись до кроків за вікном. Чути далекі кулеметні черги, вибухи бомб, ревіння літаків. Дуся тривожно подивилася на двері кімнати, де сплять діти.

Та ось стихла стрілянина, почувся сигнал відбою. І, наче підкоряючись йому, прояснилося небо, з-за хмар виплив привітний місяць.

… У кухні Роман закінчує розмову:

– Тривожити вас часто не будемо. Пароль запам'ятали?

– Авжеж.

Роман вдячно подивився на Дусю, подумав: «Вона ж навіть не уявляє усього обсягу наступної боротьби, усієї жорстокості, болю, втрат! З чистим серцем вступає у боротьбу мати маленьких діточок, скромна, непримітна жінка, яка, напевне, і не уявляє, як це можна когось у житті зобидити…»

– Спасибі, Дусю, – сказав, підводячись. Якусь мить помовчав, наче хотів ще щось додати, а потім коротко кивнув: – На добраніч.

– Щасти вам, Романе.

Комісар Сенченко робить контрхід…

Ніч у Бруно видалася важкою. Два нальоти із заходу, як не радів їм новоявлений залізничник, ускладнили його роботу. Треба було провести чималу передачу у Берлін, а пройти до свого підвалу в зруйнованому будинку було нелегко; по вулицях шастали патрулі, та й чергові біля будинків не давали спокою… А стрічатися з ними було набагато важче, ніж з патрулями, – тут вже одним документом не відбудешся, стежать і за виразом обличчя, і за мовою, і за ходою. Найбільше боявся Бруно, щоб серед жителів, які чергували цієї ночі біля своїх будинків, не трапився йому справжній залізничник. Це б віщувало найімовірніший провал!

Тому, влізши, нарешті, у свою нору, полегшено зітхнув і негайно взявся за ключ. Він розстебнув куртку, скинув форменого кашкета і низько нахилився над апаратом. Інколи передачу доводилося припиняти, бо згори було чути чиїсь кроки – патрулі не знали втоми! Тоді у тьмяному світлі маленької лампочки на обличчі шпигуна кам'янів вираз безмірної втоми, страху і ненависті. Взагалі Бруно не був боягузом, але зараз, наодинці із самим собою, він «відпустив гальма» й одверто страшився провалу.

Треба було причаїтися – і перечекати гострий момент! Але Берлін не дає спокою, щодня все складніші завдання, і серед них головне – знайти хоч якісь ознаки майбутнього підпілля!

Ніч минула. Яскравий літній день, що прийшов їй на зміну, заспокоїв напружені нерви Бруно. Тим більше, що доля, нарешті, посміхнулася йому. Спокійно і розсудливо він обрав зовсім незвичайний спостережний пункт – горище на будинку навпроти НКВС. Хто може подумати, що біля самої контррозвідки влаштувався ворожий шпигун?

Зате з цього маленького віконця на горищі добре видно широку київську вулицю. Бруно лежить з фотоапаратом у руках і чекає. Час від часу він піднімає апарат і прицілюється ним на будинок навпроти. Або його розрахунок сьогодні справдиться, або Бруно справді нікчемний агент! Вже тиждень він стежить за молодим чекістом Гаврилюком. Учора підслухав його розмову на базарі з якимось хлопцем. За всіма ознаками, той хлопець теж чекіст – надто вже у нього хороша виправка! Та й слова – «Перший викликає» – чогось варті! Не інакше, як Гаврилюк повинен сьогодні прийти до наркомату. У цьому разі Бруно неспростовно доведе його належність до чекістського підпілля!

Через об'єктив апарата видно великі двері і вартового біля них, людей, які входять і виходять, показуючи перепустки. Інколи Бруно здається, що Гаврилюк уже пройшов, що він просто не впізнав його серед десятків відвідувачів цієї великої кам'яної будівлі. Стривай! Бруно напружився, його чоло вкрилося потом…

Є! До дверей підійшов Гаврилюк – такий, як завжди, у скромному цивільному одязі. Дістав перепустку, до того ж привітався з вартовим. Ще б пак! Давні знайомі, виходить… Бруно гарячково натиснув кнопку, зробив кілька кадрів. Гаврилюк пішов у двері, а Бруно ще раз сфотографував вартового і лише після цього знесилено відсунувся од віконця, ліг горілиць… Тепер можна і відпочити хвилину. Належність Гаврилюка до чекістів доведено!

… А Гаврилюк піднявся сходами, постукав у двері, ввійшов. З-за столу підвів голову комісар державної безпеки Сенченко:

– Дивуєтесь, що викликав просто сюди? Сідайте, лейтенанте. Обережність вже ні до чого! Вас розкрито.

Гаврилюк скочив на ноги. Сенченко махнув рукою:

– Сидіть! За вами вже четвертий день – так принаймні знаємо ми – ходить якийсь залізничник… І фотографує!

– Товаришу комісар! Я ж так…

– Романа давно бачили?

Гаврилюк замислився.

– Днів з десять тому. Точніше – одинадцять. Потім працював один.

– Так. Отже, з групи Романа виключаєтесь. Ані з ним, ані з Бражником чи Дудкіним – не зустрічатись!

– Товаришу комісар! Значить, я…

– Значить, ви поїдете з Києва разом з усім наркоматом.

Гаврилюк пригнічено мовчить, потім підводиться.

– Я можу йти?

– Так. Але водіть і далі агента за собою. Поки що. Плутайте, хитруйте. Тільки не перегравайте! Докладну інструкцію одержите у Яковлева. Все.

Сенченко залишився один, за звичкою взяв раковину-попільничку, приклав до вуха. Увійшов чоловік у потертому піджаку.

– За вашим наказом капітан Горбенко, товаришу комісар.

– Сідайте. Полковник пояснив вам завдання?

Горбенко кивнув.

– Ваша група лишається у Києві. Терміново готуйте явки, завозьте зброю, продукти. Часу обмаль!

– Слухаю!

Горбенко вийшов. Сенченко зняв телефонну трубку, набрав номер. Повільно сказав:

– Доповідає Сенченко. Відволікаючий маневр почав…

Поклав трубку, замислився. Ну, добре, Гаврилюк із своїм «хвостом» тепер не страшний, нікого більше не підставить під удар. Але ж залізничника вдалося виявити лише чотири дні тому. А скільки він насправді ходив за Гаврилюком? Чи бачив Романа? Ось що головне! – Тепер Гаврилюк почне зустрічатися з людьми із групи Горбенка, залізничник прив'яжеться до них – і піде та чергова «гра» з ворогом, до якої комісар Сенченко за десятиріччя своєї роботи давно звик. Власне кажучи, гра вже почалася три дні тому – от і цієТ ночі залізничник передавав у Берлін дані, які йому вчора вдалося підсунути… Сенченко всміхнувся, глянув у вікно. А зараз залізничник лежить на горищі, фотографує вхід до наркомату. Нехай! Цікаво, як він передаватиме знімки? Оце треба з'ясувати! Головне – відвернути увагу від групи Романа…

Комісар знову зняв телефонну трубку.

… В кабінеті секретаря міськкому партії Сергія Павловича – хмари тютюнового диму. Він ходить за своїм столом біля стіни і повільно, наче ділячись уголос роздумами, мовить:

– Обстановка ускладнюється щогодини, і вся справа тепер – у нашій чіткості й організованості, товариші. Лінії зв'язку тримайте у найсуворішому секреті, щохвилини пам'ятайте про конспірацію. Щохвилини! Саме зараз, напередодні вирішальних подій, треба бути максимально зібраними й організованими. До міськкому, мабуть, вам не варто заходити. Якщо треба – знайдемо… Задзеленчав телефон.

– Слухаю. – Гай міцніше притис трубку. – Що? Не захоплюйтеся, розберуться ті, кому це належить. Краще скажіть, скільки чоловік відправили на окопи? Добре! Людей добирайте суворіше, стариків і хворих – не треба…

Поклав трубку…

– Учора комсомольці затримали одного з керівників наших п'ятірок. Купуючи газету, той спитав: «Скільки з мене?» Хлопці відразу: «Як? Не знає ціни нашої газети?» І потягли…

Обличчя Гая посерйознішало.

– Війна у місті вже йде – таємна, незрима.

Знову прозвучав дзвінок.

– Слухаю вас. – Зробив рукою знак, щоб присутні розходилися, сів за стіл. Дзвонив комісар Сенченко. Повідомляв, що незабаром до міськкому мусить зайти один товариш. Треба домовитися про деталі взаємодопомоги і підтримки.