Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен. Страница 21

Едді натиснув на гачок. Крихітна тарілка, що знову почала було обертатися в пошуках ворогів, зникла у полум'ї синього спалаху. Щур здушено клацнув — хрряп! — і звалився на бік мертвий.

Відчуваючи, як відбійним молотом калатає серце в грудях, Едді повернувся. Таким розлюченим він не був відтоді, коли зрозумів, що Роланд збирається тримати його в цьому світі доти, доки не отримає чи не втратить свою трикляту Вежу… інакше кажучи, ймовірно, до того часу, поки їх усіх не зжеруть черви.

Він наставив дуло порожнього револьвера Роландові на груди й заговорив хрипким голосом, у якому ледве впізнавав свій власний.

— Якби тут лишилася ще одна куля, ти міг би зараз перестати нервуватися через ту свою срану Вежу.

— Едді, припини! — різко кинула йому Сюзанна.

Він перевів погляд на неї.

— Між іншим, ця штука летіла просто на тебе, і вона планувала зробити з тебе фарш.

— Але ж не встигла. Ти в неї влучив, Едді. Влучив.

— А от йому нема за що дякувати. — Зібравшись було вкласти револьвер у кобуру, Едді, вже й так до краю роздратований, раптом зрозумів, що вкладати його нікуди. Кобура була на Сюзанні. — Йому і його урокам. Йому і його довбаним урокам. — Він повернувся до Роланда. — Знаєш що?

Вираз легкого зацікавлення в очах Роланда різко змінився. Погляд майнув до якоїсь точки над лівим плечем Едді.

— ЛЯГАЙ! — заволав стрілець.

Едді не змусив просити себе двічі. Увесь гнів і все спантеличення миттю випарувалися. Вже падаючи на землю, він побачив, як стрільцева ліва рука стрімко, що аж обриси розпливалися, опустилася до стегна. «Нічого собі, — подумав він під час падіння, — НЕ МОЖЕ він бути таким швидким. Ніхто не може так швидко рухатися. У мене непогана швидкість, та порівняно з Сюзанною я незграбний. Але поряд із ним Сюзанна — мов та черепаха, що повзе вгору шматком скла…»

Щось пролетіло в нього просто над головою, щось крикливе, сердите й механічне, і це щось вирвало в Едді жмут волосся. А тоді стрілець відкрив вогонь від стегна — три швидкі постріли, подібні до гуркоту грому, і вереск стих. І між тим місцем, де зараз лежав Едді, і тим, де коло Роланда стояла навколішки Сюзанна, гепнулася на землю істота, схожа на великого механічного кажана. Поцятковане іржею крило на шарнірах кволо стукнуло по землі, наче від безсилої люті через проґавлений шанс, і більше не рухалося.

Роланд пішов до Едді, легко ступаючи в старих тріснутих чоботях. Простягнув руку. Взявшись за неї, Едді з Роландовою допомогою зіп'явся на ноги. Він ледве дихав і зрозумів, що говорити не зможе. «Мабуть, так буде краще… щоразу, як розтулю рота, то там наче моя триклята нога опиняється».

— Едді! Як ти там? — Сюзанна вже прямувала через галявину до того місця, де він стояв, похиливши голову й тримаючи руки на стегнах, та намагався віддихатися.

— Норма. — Замість слова вийшов здушений хрип. Едді через силу випростався. — Щоправда, трохи підстригся.

— Воно сиділо на дереві, — м'яко сказав Роланд. — Спершу я й сам його не помітив. О цій порі дня світло підступне. — Він замовк, а тоді додав таким самим спокійним тоном: — Едді, їй нічого не загрожувало.

Едді кивнув. Тепер він знав, що Роланд міг запросто з'їсти гамбургер і випити молочний коктейль, а тоді вже витягати револьвер. Ось такий він був спритний.

— Добре. Просто знай, що твої методи навчання мені не до вподоби, о'кей? Але перепрошувати я не збираюся, навіть і не сподівайся.

Нахилившись, Роланд підняв Сюзанну й почав її обтрушувати. Він робив це з якоюсь безсторонньою любов'ю, наче мати, що обчищає свого малюка, який тільки–но навчився ходити і вже забрьохався на задньому подвір'ї.

— Вибачатися не потрібно. Два дні тому у нас із Сюзанною вже була подібна розмова. Правда, Сюзанно?

Вона підтвердила кивком голови.

— Роланд вважає, що стрільцям–учням, які не кусають руку, що їх годує, час від часу треба давати доброго прочухана.

Едді озирнувся на уламки й почав поволі струшувати кістковий порох зі штанів та сорочки.

— А якби я сказав тобі, що не хочу бути стрільцем, друже Роланде?

— Я відповів би, що твої бажання не надто важать. — Роланд уже дивився на металеву буду, що стояла біля кам'яної стіни. Схоже, розмова його більше не цікавила. Едді вже бачив таке раніше. Коли балачка повертала до умовного способу, Роланд майже завжди втрачав до неї інтерес.

— Ка? — спитав Едді. В його голосі вчувалася застаріла неприязнь.

— Саме так. Ка. — Підійшовши до буди, Роланд провів рукою по жовто–чорних смугах, якими вона була розмальована спереду. — Ми знайшли один із дванадцяти порталів, що стоять уздовж краю світу… одну з шести доріг до Темної Вежі.

І це теж ка.

Едді пішов по Сюзаннин візок. Його ніхто не просив — просто йому хотілося трохи побути на самоті, щоб знову опанувати себе. Тепер, коли стрілянина скінчилася, кожен м'яз у його тілі, здавалося, був натягнутий і бринів, мов тятива. Едді не хотів, щоб супутники бачили його в такому стані, — не тому, що вони могли помилково прийняти це за страх, а тому, що хтось один із них чи обидва зрозуміли б, у чім насправді річ: у надмірному збудженні. І це йому подобалося. Подобалося навіть укупі із кажаном, котрий мало не зняв із нього скальп.

«Це маячня, хлопче. І ти це знаєш».

Біда була в тому, що насправді він не знав. Він зіткнувся з відчуттям, яке Сюзанна пережила після того, як убила ведмедя: він міг скільки завгодно розводитися про те, що не хоче бути стрільцем, що не хоче бродити в цьому шизонутому світі, де, схоже, крім них трьох, не лишилося людей, патякати про те, що понад усе йому хочеться стояти зараз на розі Бродвею і Сорок другої вулиці, клацати пальцями, жувати хот–дог під соусом чилі і слухати, як у навушниках розривається рок–банда «Криденс Кліавотер Ривайвл», спостерігаючи, як повз нього пропливають нью–йоркські кралі, невимовно сексуальні, ротики в них — просто відпад, а довгі ноги ледь прикриті коротесенькими спідничками. Він міг до посиніння торочити про всі ці речі, але його душа вважала інакше. В душі він знав, що насолоджувався, розбебехуючи електронний звіринець, принаймні поки тривало це шоу і Роландів револьвер правив йому за власну ручну грозу. Він з величезним задоволенням садонув ногою роботощура, навіть попри весь біль у нозі й смертельний переляк. Дивовижно, але без цієї частини — переляку — втіха насправді була б неповноцінною.

Усе це саме по собі було дуже погано, але в душі він знав щось гірше: якби зараз, цієї миті, перед ним розчинилися двері до Нью–Йорка, то, він, можливо, не захотів би повертатися. Принаймні доти, поки на власні очі не побачить Темну Вежу. Тепер він схилявся до думки, що Роландова хвороба передалася і йому.

Продираючись із Сюзанниним візком крізь хащі тоненьких вільх і кленучи гілля, що шмагало йому обличчя й силкувалося повиколювати очі, Едді зрозумів, що може визнати принаймні деякі з цих відчуттів, і це визнання трохи охолодило йому кров. «Я хочу побачити, чи справді вона така, якою я бачив її уві сні, — подумав він. — Побачити щось подібне… Ото була б дивовижа».

І тут у ньому озвався інший голос. «Не сумніваюсь, що його друзі — ті, в яких імена, наче в рицарів Артурового Круглого столу, — жодних сумнівів, що вони почувалися так само, Едді. І всі вони мертві. Всі до одного».

Мимоволі Едді впізнав цей голос. Він належав Генрі, і через це було важко вдавати, буцімто його не чуєш.

Тримаючи Сюзанну на правому коліні, Роланд стояв перед металевою будкою, що нагадувала зачинений на ніч вхід. Едді залишив візок на краю галявини й підійшов до них. Дорогою він відчував, як гучнішає ненастанне бурмотіння й тремтіння землі під ногами. Машинерія, від якої йшов весь цей гамір, була розмішена або в булці, або під нею, зрозумів Едді. Здавалося, він чув шум не вухами, а надрами мозку й нутрощів.

— Отже, це один із дванадцяти порталів. А куди він веде, Роланде? До Диснейленду?