Завоювання Плассана - Золя Эмиль. Страница 53

— Слухайте, — сказав абат Фожа, блідий від гніву, — завтра вранці ви спакуєте свої валізи і виїдете звідси, чуєте?

— А чому ж бо це так? — сказала, анітрохи не стурбувавшись, Олімпія. — Нам і тут добре.

Але священик різко перепинив її.

— Мовчи! Ти, негідниця, завжди робила мені все тільки на шкоду. Мати наша мала рацію, мені не треба було витягати вас із злиднів… От тепер мені треба піднімати твого чоловіка на сходах! Це ганьба! Подумай, який був би скандал, коли б його побачили в такому стані… Завтра ж ви виїдете!

Олімпія сіла, щоб випити ковток грогу.

— Ні в якому разі, — промовила вона.

Труш реготав. П’яний, він був веселий. Він розсівся в кріслі у чудовому настрої.

— Не будемо сваритися, — белькотів він. — Це нічого, трохи запаморочилося в голові від повітря, надто вже холодно зараз. Ну й вулиці у вас кумедні… Знаєте, Фожа, це дуже пристойні юнаки. Наприклад, син лікаря Порк’є. Ви добре його знаєте, лікаря Порк’є… Так от, ми з ним зустрічаємося в одній кав’ярні, за тюрмою. Його тримає одна арлезіанка, вродлива брюнетка…

Священик, схрестивши руки на грудях, дивився на нього страшним поглядом.

— Ні, запевняю вас, Фожа, ви даремно на мене гніваєтесь… Ви знаєте, я добре вихована людина, я розумію, як треба поводитись. Удень я склянки води з сиропом не вип’ю, боюся вас скомпрометувати… Відколи ми тут, я ходжу на службу мов до школи, з тартинками з варенням у кошику; це безглуздя, оця моя робота. Я почуваю себе якимсь дурнем, — так, так, слово честі; і все це тільки для того, щоб зробити вам послугу… Але вночі мене ж ніхто не бачить. Можу ж я погуляти хоч вночі! Мені це на користь, а то я здохну, кінець кінцем, не виходячи нікуди. Та й до того ж на вулицях нікогісінько немає, вони тут такі кумедні…

— П’яниця! — процідив священик крізь зуби.

— Ви не хочете миритись?.. Тим гірше, мій любий. Я добрий хлопець, не люблю кислих пик. Якщо вам це не подобається, я кину вас, і залишайтеся собі з вашими святенницями. Серед них одна тільки є гарненька, маленька Кондамен, та й то арлезіанка краща… Нічого витріщати на мене очі, ви мені не потрібні. Хочете, я позичу вам сто франків?

Він витяг з кишені кредитні білети і розіклав їх з реготом на колінах; потім став виробляти з ними різні штуки, розмахувати ними перед носом в абата, нарешті підкинув їх у повітря. Олімпія, напівгола, одним стрибком вискочила з ліжка, роздратовано підібрала кредитки і сховала під подушку. Тим часом абат Фожа, дуже здивований, оглядався навкруги; він побачив на комоді ряд пляшок з лікерами, непочатий пиріг на каміні, цукерки в старій поламаній коробці. В кімнаті було повно недавніх покупок: на стільцях були розкидані сукні, розгорнутий кусок мережива; новісінький гарний сюртук висів на шпінгалеті вікна; перед ліжком лежала ведмежа шкура. Поруч із склянкою грогу на нічному столику виблискував на фарфоровому блюдечку золотий жіночий годинник. «Кого ж це вони пограбували?» — подумав священик. І раптом згадав, як Олімпія цілувала руки Марті.

— Нещасні! — скрикнув він. — Ви крадете!

Труш підвівся. Дружина штовхнула його на канапу.

— Лежи спокійно, — сказала вона йому, — спи, тобі треба виспатись.

Потім повернулась до брата:

— Вже перша година ночі, ти можеш нам дати заснути, коли вже тобі нема чого сказати, крім неприємних речей… Мій чоловік недобре зробив, що напився, це правда… але це ще не причина, щоб його ображати… Ми з тобою вже кілька разів мали такі розмови, хай це буде остання. Чуєш, Овідію?.. Ми брат і сестра, правда? Так от, я тобі вже казала: треба ділитися з нами… Ти бенкетуєш унизу, замовляєш собі смачні страви, живеш щасливо під крилом у господині і куховарки. Це твоя справа. Ми ж не заглядаємо тобі в тарілку, не видираємо у тебе шматка з рота. Живи собі, як хочеш. Та не муч же і ти нас, дай нам таку саму волю… Мені здається, я міркую правильно.

Священик обурено махнув рукою.

— Я розумію, ти завжди боїшся, що ми попсуємо твої справи… Найкращий засіб, щоб ми їх тобі не попсували, — це не дратувати нас, не повторювати безперестану: «Ах, якби я знав, я б нізащо не покликав вас сюди». Знаєш, ти зовсім не такий розумний, яким себе виставляєш. У нас однакові інтереси, ми одна сім’я, ми можемо разом влаштовувати наші справи. Якби ти тільки захотів, все було б гаразд… Іди лягай. Завтра я вилаю Труша і пришлю його до тебе. Ти зможеш напутити його.

— Авжеж… — пробурмотів п’яний, вже засинаючи. — Фожа дивак… Мені зовсім не потрібна господиня, мені більше до вподоби її гроші.

Олімпія зухвало зареготала, дивлячись на брата. Вона знову лягла, вигідно вмостившись на подушці. Священик, трохи блідий, якусь хвилину міркував, потім, не сказавши ні слова, вийшов. Олімпія знову взялась за свій роман; Труш хропів на дивані.

Другого ранку, протверезившись, Труш мав довгу розмову з абатом Фожа. Коли він повернувся до дружини, то розповів їй, на яких умовах сталося примирення.

— Слухай, мій любий, — сказала вона йому, — заспокой його, роби все, що він хоче; постарайся прислужитися йому, раз він дає тобі таку можливість… Я перед ним козирюся, але в глибині душі добре знаю, що він викине нас на вулицю, як собак, коли ми доведемо його до краю. А я не хочу звідси виїздити… Ти певен, що він нас не вижене?

— Так, так, не бійся нічого, — відповів Труш. — Я йому потрібний, і він дасть нам змогу нажити грошенят.

Відтоді Труш щовечора, перед дев’ятою годиною, виходив з дому, коли вулиці були вже порожні. Він казав дружині, що ходить у старий квартал агітувати за абата. Олімпія не була ревнива; вона сміялась, коли він їй розповідав якусь пікантну історійку; їй більше подобалося ніжитися на самоті, випивати самій кілька чарок вина, їсти потай тістечка і проводити довгі вечори в теплому ліжку, читаючи старі романи з бібліотеки, яку вона відшукала на вулиці Канкуен. Труш повертався трохи напідпитку; він скидав черевики в передпокої, щоб піднятися тихенько по сходах. Коли він часом перебирав міру і від нього тхнуло тютюном і горілкою, дружина не пускала його до себе і проганяла спати на канапу. І тоді починалася мовчазна, глуха боротьба. Він з упертістю п’яниці повертався знову до неї, чіплявся за ковдру, але хитався, падав навкарачки, поки, кінець кінцем, вона не відкидала його, як лантух. Якщо він починав кричати, вона стискала йому горло і пильно дивилась на нього, шепочучи:

— Овідій почує, Овідій зараз прийде.

Його проймав тоді страх, як дитину, коли її лякають вовком; потім він засинав, бурмочучи, що він просить вибачити йому. А тільки-но сходило сонце, він вставав, одягався, як належить статечній людині, пов’язував спеціальний галстук, що надавав йому, як він казав, «попівського вигляду». Повз кав’ярні він проходив, опустивши очі. У Притулку пречистої діви його поважали. Коли дівчата бавилися надворі, він іноді відхиляв трошки завіску і дивився на них батьківським поглядом, а в його очах з-під напівопущених повік мигтіли вогники.

Трушів стримувала також і пані Фожа. Дочка й мати безперестану сварилися: одна скаржилась, що її завжди приносили в жертву братові, а друга називала її падлюкою, яку треба було задавити ще в колисці. Чигаючи на ту саму здобич, вони стежили одна за одною, не випускаючи шматка, розлючені й стурбовані тим, котрій з двох пощастить захопити більшу пайку. Пані Фожа хотіла мати весь будинок, вона оберігала від загребущих рук Олімпії все, аж до сміття. Коли вона дізналася, які великі суми дочка видурювала з кишень Марти, то страшенно розлютувалася. А коли син тільки знизав плечима, як людина, що гидує такою мерзотою, але змушена заплющувати на неї очі, вона мала жахливу сцену з дочкою, назвала її злодійкою, так наче та взяла гроші з її власної кишені.

— Може, вже досить, мамо, га? — сказала роздратована Олімпія. — В усякому разі, не про ваш гаманець ідеться… Я ще тільки позичаю гроші, а не вимагаю, щоб мене годували.

— Що ти хочеш сказати, гадюко? — пробелькотіла стара пані, не тямлячи себе від люті. — Хіба ми не оплачуємо наших обідів? Спитай у куховарки, вона покаже тобі нашу книгу видатків.