Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 16

Аделаїда, вертаючись додому, бачила там цілковитий розгардіяш, але це її турбувало менш усього на світі. Вона була чужа всякої практичності. Вона не знала ціни речам, не розуміла потреби ладу в хаті.

Діти її росли, як ті дикі сливи при дорозі, на ласці сонця й дощу. І дички, не діткнуті ножем садівника, не підрізані, не щеплені, дали свої овочі. Ніколи ще природні нахили не мали такої волі, ніколи ще маленькі лиховісні істоти не виростали, так вільно тримаючись своїх інстинктів. Вони качались по городині, збавляли час на вулиці, скублячись та б’ючись, як лобуряки, крали харчі вдома, обривали садовину, як хижі й крикливі злі духи, вони псували й нищили все, що їм попадалося під руку в цій ніби божевільні. Коли мати зникала на цілі дні, діти зчиняли таку бучу, вигадували такі сатанинські витівки, аби позбавити сусідів терпцю, і сусіди уговкували їх, грозячи різками. Аделаїду ж діти зовсім не боялись, і якщо менш докучали сусідам, коли мати була вдома, то тільки через те, що вибирали її своєю жертвою. Вони пропускали заняття в школі п’ять-шість разів на тиждень, робили все на світі, щоб накликати на себе кару і зняти ревище на цілу вулицю. Але Аделаїда ніколи їх не била, навіть не сварилась на них, вона не помічала ні галасу, ні стуку, байдужа, мовчазна. Кінець кінцем гармидер цих шелихвостів став для неї потребою, він заповнював її порожню голову. Коли їй доводилося чути: «Скоро діти битимуть її, так їй і треба», вона лагідно всміхалася. Хай би хоч що сталося, її байдужий вигляд ніби казав: «Ну, що ж такого?»

Господарством вона клопоталася ще менше, ніж дітьми. Ділянка Фуків за довгі роки цього безладного життя стала б пустирем, але, на щастя, молода жінка довірила догляд за городом досвідченому городникові. Цей городник, що мав ділити з нею прибутки, безсоромно обкрадав її, хоч вона ніколи ні про що не здогадувалася. Проте це мало й добрі наслідки: щоб більше обкрадати власницю, городник намагався якнайкраще порати землю і майже подвоїв її родючість.

П’єр, законний син Аделаїди, ще змалку панував над братом та сестрою, чи інстинктивно, чи свідомо, від того, що помітив, як ставляться до нього чужі люди. Під час сварок він, мов хазяїн, бив Антуана, хоча й був слабший за нього. Урсулі ж, кволій, малій, блідій дівчинці, однаково перепадало від обох. А втім, до п’ятнадцяти-шістнадцяти років усі троє лупили одне одного по-братерськи, не з’ясовуючи собі своєї незрозумілої ненависті й не розуміючи наскільки вони чужі одне одному. І тільки вже в юності вони зіткнулись як свідомі особистості.

Шістнадцяти років Антуан витягся і став довготелесим хлопцем, у якому втілилися всі вади Макара та Аделаїди, ніби злиті в одне. Проте Макарових було більше: Антуан успадкував любов до волоцюзтва, нахил до пияцтва, звірячу запальність. Але під впливом нервової натури Аделаїди вади, що виявилися в батька з якоюсь повнокровною відвертістю, в сина обернулись у полохливу й лицемірну затайливість. Антуан схожий був на матір цілковитим браком гідності й сили волі, егоїстичністю похітливої жінки, що не бридиться найганебнішим ложем, аби вилежуватись там, скільки їй заманеться, й тепло поспати. Про Антуана казали: «От лайдак! Батько хоч мав сміливість, а цей і вб’є нишком, голкою». Фізично Антуан успадкував од матері тільки грубі губи; інші риси були батькові, але пом’якшені, невиразніші й рухливіші.

В Урсулі, навпаки, взяла перевагу фізична та моральна подібність до матері. Правда, і тут була глибока суміш обох нервенів; бідолашна дівчинка народилася в ті дні, коли Аделаїда все ще кохала палко, а Макар уже охолов до неї, і Урсулі передалося разом зі статтю тавро материного темпераменту. Проте в ній вдачі батьків не сполучалися в одне, а радше протиставлялись у тісному зближенні. Химерна Урсула інколи здольна була на дикі вибрики, інколи вкидалась у журбу або ж запальність парії, але найчастіше вона нервово реготала або ніжно мріяла, як навіжена жінка. Погляд її блукав розгублено, як в Аделаїди, очі були кришталевої чистоти, як у тих кошенят, що вмирають від сухотки.

Поряд з обома нешлюбними дітьми П’єр усякому, хто не збагнув його властивої вдачі, міг би здатися чужаком, глибоко відмінним од них. А проте хлопець успадкував однаково риси людей, що його породили, — селянина Ругона і нервової дівиці Аделаїди. В ньому грубі батьківські риси обтесано рисами матері. Приховане зіткнення темпераментів, що викликає кінець кінцем поліпшення або занепад раси, здавалося, принесло в П’єрові свої перші скутки. Він був селянин, але не такий товстошкірий, як батько, не з таким грубим обличчям, з розумом ширшим і гнучкішим. Навіть мати й батько були в ньому виправлені один одним. Аделаїдина натура, витончена постійним нервовим піднесенням, чинила опір повнокровній незграбності Ругона і почасти зм’якшувала її, а тяжкотілість батька ставала на перешкоді шалапутству матері і не давала йому відбитися на дитині. П’єр не знав ні запальності «Макарових вовчат», ані їхньої хворобливої мрійності. Він був погано вихований, пустотливий, як і всі діти, що живуть на повній своїй волі, але все ж деякий здоровий глузд утримував його від усякої глупоти. Його вади —. лінощі, жага втіх — не були такі буйні й виразні, як у Антуана. П’єр леліяв їх, щоб у майбутньому задовольняти їх відкрито, з гідністю. В усій його гладкій, кремезній постаті, в його довгастому блідуватому видові, що в ньому батькові риси пом’якшувались витонченістю Аделаїдиного обличчя, можна було вже прочитати таємне й хитре шанолюбство, невгамовне прагнення задовольняти його, сухо серце й невсипущу заздрість селянина, з якого достатки й материна нервовість зробили буржуа.

Сімнадцяти років, коли П’єр помітив Аделаїдину розпусту, збагнув дражливе становище Антуана та Урсули, він не засмутився, не обурився, але просто стурбувався, не знаючи, якого берега триматися, щоб краще обстоювати свої інтереси. З трьох дітей тільки він більш-менш ретельно відвідував школу. Селянин, свідомий необхідності вчитися, робиться завзято оглядний. У школі товариші своїми кпинами та зневажливим ставленням до Антуана навіяли П’єрові перші підозри. Пізніш йому стало багато чого зрозуміло. Нарешті він побачив, що в домі панує цілковитий розгардіяш. З того часу він став дивитися на Антуана й Урсулу як на безсоромних дармоїдів, на зайві роти, що пожирають його добро. Аделаїду він, як і мешканці передмістя, вважав за причинну, що її давно б треба посадити під замок і що проїсть усі його гроші, коли він не дасть ладу. Але найбільше його обурили крадіжки городника. Невгомонний хлопчик тут же зробився ощадливим егоїстом. Те чудне марнотратне життя, що від одного погляду на нього йому краялося серце, передчасно розповило в ньому інстинкти власника. Городина, що давала городникові такі прибутки, належала йому, П’єрові, і йому належало й вино, випите байстрюками його матері, і хліб, з’їдений ними. Все господарство, все майно належали йому. За його селянською логікою все мав одібрати в спадщину він, законний син. А господарство підупадало, всі жерцем поїдали його майбутнє добро, і П’єр став шукати засобів викинути за поріг цих людей — матір, брата, сестру, служників — і зробитися зараз же спадкоємцем.

Боротьба була жорстока. Юнак зрозумів, що йому треба перш за все напасти на матір. Він терпляче, вперто, крок за кроком здійснював план, що всі подробиці його заздалегідь обміркував. Тактика його була така: стояти перед Аделаїдою живим докором. Він не сварився з нею, не докоряв її гіркими словами докору, не ганив за поведінку, ці, він тільки пильно дивився на неї, не мовлячи ні слова. Такий погляд застращував її. Коли Аделаїда поверталась від Макара, вона з трепетом зводила очі на сина і відчувала на собі його погляд, холодний та гострий, як ті сталеві жала, що її поволі колють без жалю. Суворе мовчання П’єра — дитини чоловіка, так швидко нею забутого, — бентежило її хворий мозок. Їй здавалося, ніби Ругон воскрес для того, щоб покарати її за розпусту. Тепер уже щотижня в неї бували нервові припадки з корчами. Тоді, всі покидали її: хай б’ється. Очутившись, вона підперізувала спідниці й пленталася собі, геть знесилена. Вона часто ридала вночі, стискуючи голову руками, приймаючи П’єрові образи як удари бога помсти. Але іноді вона зрікалася сина, не визнаючи своєї кровинки в цьому безсердечному гладкому хлопцеві, що його байдужість так тяжко вражала її і так уже розшарпані нерви. Навіщо він дивився на неї своїм упертим поглядом, краще б уже він побив її. Нещадний погляд сина переслідував її всюди і так змордував, що вона не раз постановляла собі не бачитися з полюбовником. Але тільки з’являвся Макар, вона забувала свою присягу й бігла до нього… А коли вона поверталася додому, знов починалася боротьба, боротьба німа, ще страшніша. Минуло кілька місяців; вона була вже під владою свого сина. Вона зробилася мов те мале дівча, що не певне в своїй розсудливості і завжди боїться заслужити стусанів. Спритний П’єр зв’язав її по руках і ногах, зробив з неї слухняну служницю; він домігся свого, навіть пари з уст не пустивши, не входячи у важкі й образливі розмови.