Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 17

Коли молодий Ругон почув, що мати під його владою і що можна трактувати її, мов рабу, він зумів добути зиск з її недоумства й безмежного жаху, що їй наганяв один його погляд. Ставши господарем дому, він зразу ж прогнав городника й заступив його відданою людиною. Він прибрав до своїх рук керування всім господарством, продавав, купував, забирав увесь виторг. А втім, він не пробував ні приборкати Аделаїду, ні боротися з лінощами Антуана та Урсули. Хіба це могло його обходити, раз уже він надумав при першій же нагоді здихатися їх. Він задовольнявся тим, що давав видавцем їм хліб та воду. Потім, коли вже все майно було в його руках, він чекав тільки випадку, що дозволив би йому розпорядитись грішми, як того бажав. Йому особливо пощастило: його звільнено було від призову як старшого енна вдови. Два роки потому Антуан витяг жеребок. Невдача ця не турбувала Антуана, бо він сподівався, що мати дасть грошей і за нього піде інший. Аделаїда справді бажала звільнити сина від служби, але гроші мав П’єр, а П’єр мовчав. Від’їзд брата був для нього надто щасливим випадком. Коли мати заговорила з ним про Антуана, він зміряв її таким поглядом, що вона змовкла на півслові. Його погляд ясно казав: «То ви що, хочете зруйнувати мене за свого байстрюка?» І Аделаїда егоїстично відкинулась Антуана, турбуючись про свій спокій та волю. П’єр не любив гострих заходів і радів, що йому пощастило витурити брата без усякої сварки. Він тільки нарікав на свою безпорадність: рік дуже тяжкий, казав він, грошей у хаті немає, треба було б спродати якийсь шматок землі, що було б початком руйнації. Потім він дав Антуанові слово, що викупить його наступного року, хоча про себе вирішив цього не робити. Антуан вирядився, обдурений, але майже заспокоєний.

Урсули П’єр здихався ще несподіваніше. Її покохав такий собі Муре, шаповал з передмістя, — дівчина здавалася йому тендітною та ніжною, мов панночка з передмістя св. Мітра. Він одружився з нею. Це був шлюб по коханню, щирий і нерозважний, без усякого розрахунку. Урсула ж згодилася на цей шлюб тільки для того, щоб втекти з дому, де старший брат, робив її життя нестерпучим. Матір, що цілком віддалася своїм насолодам і прикладала останніх зусиль, щоб захистити себе, нічого вже не обходило. Вона навіть раділа, що дочка піде з дому, бо сподівалася, що П’єр тоді не сердитиметься і дасть матері жити спокійно, як їй бажається. Потому як молоді люди побралися, Муре зрозумів, що треба кинути Пласан, щоб не чути щоденно образливих слів про свою жінку та тещу. Узявши з. собою Урсулу, він виїхав до Марселя, де взявся до свого ремества. І він не попрохав ні копійки посагу, і коли П’єр, здивований безкорисливістю зятя, почав бурмотіти якісь пояснення, Муре урвав його, кажучи, що воліє сам заробляти хліб для своєї жінки. Син, вартий свого батька селянина Ругона, затурбувався: чи не криється тут якась пастка?

Залишилась Аделаїда. Ні за що в світі П’єр не схотів би жити з нею, бо вона його компрометувала. Якби змога, він передусім позбувся б її. Стан був вельми скрутний: залишити матір при собі значило накликати на себе її ганьбу, прив’язати собі камінь на шию, що заважає його амбітним задумам; вигнати її — на нього вказуватимуть пальцем, як на поганого сина, а П’єр хотів здобути собі славу добряги. Передбачаючи, що йому будуть потрібні найрозмаїтіші люди, він хотів, щоб до нього всі вони ставилися з пошаною, Лишалося одне: довести Аделаїду до того, щоб вона пішла сама. П’єр не гребував нічим, щоб досягти цього. Він вважав, що його жорстокість цілком виправдана поведінкою матері. Він карав її, як карають шкодливу дитину. Ролі змінилися. Живучи завжди під занесеною над нею рукою, бідна жінка стала горбатіти. Їй тільки минуло сорок два роки, а вона вже мимрила, жахаючись, і здавалася затурканою старою жінкою, що вже здитиніла. А син переслідував її й далі суворим поглядом, сподіваючись, що вона колись не витримає і втече з дому. Нещасна, невимовно страждаючи від сорому, від незаспокоєної жаги, від постійного приниження, покірно витерплювала ці образи і все ж таки бігала до Макара, радніша мерщій умерти на місці, ніж поступитися. Інколи вночі вона ладна була кинутися в річку, але вся істота цієї кволої нервової жінки здригалася з непереможного жаху перед смертю. Багато разів вона поривалася утекти до полюбовника на кордон, а все ж лишалася вдома, перетерплювала презирливе мовчання й приховане грубіянство сина, бо їй нікуди було подітися. П’єр розумів, що вона б давно кинула його, коли б мала якийсь притулок. Він надумав був найняти їй де-небудь помешкання, впіймавши якусь нагоду; але тут допомогла раптова подія, що на неї годі було сподіватися.

У передмісті пішла чутка, що Макара вбив на кордоні митовий вартівник тієї хвилі, коли він таємно переправляв до Франції велику партію женевських годинників. Чутка справдилася. Контрабандистове тіло навіть не привезли додому, а поховали на кладовищі малого гірського містечка. Горе геть прибило Аделаїду. Син з цікавістю стежив за нею і не бачив, щоб вона пролила хоч сльозинку. Макар записав їй усе своє майно. Вона дістала в спадщину хатинку в завулку св. Мітра та карабін, що приніс їй чесно один контрабандист, якому пощастило втекти від кулі митника. Другого ж дня Аделаїда перебралася до своєї хатинки, почепила карабін над пічкою й почала собі жити там, цураючись усього світу, самітна та німа.

Аж ось коли П’єр Ругон зробився єдиним господарем у домі, фуківська садиба належала йому коли не за законом, то насправді. Але йому й на думку не спадало осісти тут, бо це було б надто вузьким полем для його амбітних планів. Обробляти землю, доглядати городину здавалося йому грубим заняттям і не вартим його здібностей. Він квапився мерщій позбутися землі. Нервовий темперамент матері трохи витончив його натуру і збудив нестримний потяг до втіх буржуазного життя. Тому всі його розрахунки снувалися навколо продажу садиби. Цей продаж приніс би йому кругленьку суму і дав би можливість одружитися з дочкою якого-небудь негоціанта, що взяв би його за спільника. За цей час війни Імперії значно зрідили лави женихів, і батьки стали не такі вибагливі, добираючи собі зятів. П’єр казав собі, що гроші все влаштують, і ніхто не дослухатиметься до пліток кумась із передмістя. Він зуміє вдати з себе жертву, славного хлопчину, що гірко страждає від сорому своєї сім’ї, але відкидає його від себе і ніяк його не виправдовує. Ось уже кілька місяців П’єр зазирав на дочку одного торговця олією, Фелісіту Пені. Фірма Пеш та Лакан знаходилася в одній з найбрудніших вуличок старого кварталу; вона переживала досить скрутні часи, кредит її похитнувся, й ходили чутки про банкрутство. Але саме через ці чутки Ругон і повів атаку. Жоден з комерсантів, щасливих у ділі, не віддав би за нього дочки. П’єр поклав собі почекати і, коли старий Пет геть заплутається, посвататися до Фелісіти, купити її і вжити свого розуму й снаги, щоб урятувати фірму від краху. Це був би добрий засіб піднятися на один щабель, зразу вивищитися над своїм класом. Треба було тільки загодя втекти з цього страшного передмістя, де закидали болотом його сім’ю, примусити мешканців забути брудні балачки, стерти з їхньої пам’яті навіть саму назву садиби Фуків. Смердючі вулички старого кварталу здавалися йому раєм. Там тільки міг він зовсім змінити своє життя, як. змії міняють шкіру.

Незабаром трапилася довгождана нагода. Фірма Пеш та Лакан конала. Молодий чоловік обачливо, і спритно почав тоді перемови про одруження. Освідчини його прийнято коли вже не як, порятунок, то принаймні як неминучий і цілком зручний засіб полагодити справи. Отже, коли про шлюб було зговорено, П’єр взявся продати садибу. Власник Жа-Мефрену, бажаючи обкруглити свої землі, вже не раз вдавався до Ругона з цього приводу: їхні садиби відокремлював тільки низький мур. П’єр хитро скористався з нетерплячки заможного сусіди, а той, щоб уволити свою забаганку, згодився заплатити за ділянку п’ятдесят тисяч франків — тобто вдвічі більше її дійсної вартості. З суто селянською хитрістю П’єр змусив себе прохати, кажучи, що не збирається продавати садиби, що мати ні за що не згодиться позбутися землі, де з прадідів жили Фуки протягом вже двох віків. Все вдаючи, що вагається, він тим часом намагався прискорити оборудку. Але якісь невиразні турботи занепокоїли його. За його грубою логікою садиба належала йому, він має право користуватися нею з своєї волі, і все ж таки за цією певністю ворушилась якась тривога: він боявся ускладнень з боку кодексу і вирішив натяками випитати про все в судового виконавця передмістя.