Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 20

Арістід, наймолодший з Рутонових синів, був, так би мовити, геометричною протилежністю Еженові. Обличчям він скидався на матір, але брали гору в ньому батькові інстинкти: він був жадібний, потайливий, полюбляв чвари. Природа часто вимагає симетрії. Арістід був кволий, його лукаве лице нагадувало галку ціпка, вирізьблену на кшталт голови блазня; безсоромний і нетерплячий у своїх схотінках, він усюди чогось нишпорив, видивлявся. Гроші любив він так само, як його старший брат любив владу. І тимчасом як його брат у мріях підбивав під свою волю народи, п’яніючи від думки про свою майбутню всемогутність, Арістід уявляв собі, що він мільйонер, що живе в такому палаці, як у принца, добре їсть і п’є, втішаючись усіма Смисловими втіхами. Більш за все йому хотілося швидко добути багатство; і коли він зводив повітряні замки, ці замки поставали миттю, ніби чарами; бочки золота з’являлись з-під землі, і такі мрії потішали його лінь; а засоби осягнути багатство його не клопотали — найшвидші здавалися йому найкращі.

Рід Ругонів, цих гладких та неситих селян з ницими прагненнями, визрів надто швидко. Потяг до матеріальних утіх потроївся в Арістіда під впливом поверхового виховання, з часом став свідоміший, а тому ще небезпечніший і ненажерніший. Фелісіта, незважаючи на свою тонку жіночу інтуїцію, давала перевагу молодшому синові; вона не розуміла, наскільки їй ближче Ежен; вона пробачала молодшому синові його дурниці й лінощі, гадаючи, що йому судилося стати великою людиною, великі люди мають право байдикувати, поки виявиться їхній хист. Але Арістід грубо зловживав її потураннями. У Парижі він провадив розпусне, нікчемне життя і був одним із тих студентів, що вивчають свої науки по пивницях Латинського кварталу. А втім, він пробув у столиці всього два роки. Батько стурбувався, що Арістід не склав ще жодного іспиту, повернув його до Пласана і намовив одружитися, сподіваючись, що сімейне життя вробить з нього порядну людину. Арістід дав згоду одружитися. О цю пору він і сам ще не міг розібратися в своєму гонорі, провінційне життя йому подобалося, він їв де траплялося, пив та байдикував. Фелісіта так благала за нього, що Ругон погодився притулити молодих у себе, але вимагав, щоб син узявся до справи фірми. Для Арістіда почалася пора цілковитого неробства: тікаючи з батькової контори, як той школяр, він товкся в клубі цілими днями і більшу частину вечорів, програючи золоті, що тицяла нишком йому мати. Треба прожити в глушині, провінції, щоб уявити собі, яке нікчемне життя вів чотири роки цей хлопець. У кожному малому місті є нероби, що живуть коштом батьків: іноді вдають з себе, ніби працюють, а насправді підносять свої лінощі до якогось культу. Арістід був з тих непоправних шалапутів, що цілими днями никають порожніми вулицями провінційних міст. Чотири роки він картярив. І поки нероба просиджував у клубі, його жінка, спокійна, безбарвна білявочка, також допомагала руйнувати фірму Ругонів своєю пристрастю до яскравих туалетів і своєю страшенною ненажерливістю, несподіваною в такій тендітній істоті. Анжела кохалася в блакитних стрічках та смаженому філе. Її батько, відставний капітан на прізвище Сікардо, що його всі звали майором, дав за нею десять тисяч франків посагу — всі свої надбання. Зупинившись на Анжелі, П’єр гадав, що складає надзвичайно вигідну умову — так дешево цінував він Арістіда. Одначе десять тисяч франків зробилися для нього згодом зашморгом на шиї. Арістід уже тоді був хитрим шахраєм. Він віддав усі десять тисяч батькові, вступив з ним у спілку, не лишив собі жодного су, виявивши нечувану безкорисливість.

— Нам нічого не треба, — казав він, — ви ж утримуватимете мене та мою жінку, а колись порахуємося.

П’єрові було ніяково; він погодився, але його щось турбувала безкорисливість сина. А той казав собі, що батько, мабуть, не скоро зможе повернути йому десять тисяч готівкою і що він і жінка розкошуватимуть на кошти батьків, поки їхню спілку буде розірвано. Важко було б йому краще вмістити свій маленький капітал. Коли ж торговець олією втямив, як він пошився у дурні, він уже не міг спекатись Арістіда. Посаг Анжели було пущено в обіг, і він поки що не давав зиску. П’єрові довелося тримати в себе молодих, хоч його в саме серце вражали і вкидали в розпуку невситимий невістчин апетит та синове ледарство. Аби він міг відкупитися від них, то давно б викинув за двері цих паразитів, що, за його енергійним висловом, висмоктували його кров. Фелісіта ж потайки їм потурала; Арістід, знаючи її честолюбні мрії, щовечора ділився з нею своїми планами на будучність, кажучи, що вони от-от мають, здійснитися. Хоч як дивно, Фелісіта ладила з невісткою; треба сказати, що Анжела не мала своєї волі і що нею кожен міг користуватися, як річчю. П’єр обурювався, коли жінка починала казати. Йому про майбутні успіхи молодшого сина, і кричав, що швидше всього Арістід доведе колись фірму до цілковитої руїни. Всі чотири роки, що молоді прожили в батька, Ругон збивав бучу, угамовуючи сварками свою безсилу лютість. Проте ні Арістід, ні Анжела ніколи не втрачали спокою. Вони закорінились у домі, і ніщо не могло їх зрушити з місця. Кінець кінцем П’єрові таки підскочив щасливий випадок, і він повернув синові десять тисяч франків. Але коли чали підбивати рахунки, Арістід почав такі дріб’язкові суперечки, що батько махнув рукою і нічого не втримав за харчування та помешкання. Молоді оселилися в старому кварталі, на майдані Сен-Луї, за кілька кроків од батьків. Десять тисяч швидко проїли. Доки в хаті були гроші, Арістід нічого не змінив у своєму житті. Але коли дійшло до останнього стофранкового білета, він зробився нервовим. Він блукав по місту з розгубленим поглядом, не пив більше своєї філіжанки кави в клубі і жадібно стежив за грою, не торкаючись карт. Злидні обурювали його. Все ж він протримався доволі довго, вперто не бажаючи нічого робити. 1840 року в нього народився син Максим. Коли дитина підросла, бабуня Фелісіта примістила його пансіонером до колежу і потайки платила за його утримання. У Арістіда стало одним їдцем менше, але бідолашна Анжела помирала з голоду, і чоловікові довелося кінець кінцем шукали собі роботи. Йому пощастило засісти в підпрефектурі; там прослужив він біля десяти років, але досяг тільки платні в тисячу вісімсот франків. Озлоблений, жовчний, він почував тільки невсипущу жагу до тих утіх, що був позбавлений Скромне становище дрібного урядовця доводило його до розпуки; зарплата в півтори тисячі франків здавалася йому іронією долі. Він мучився від незаспокоєних прагнень. Фелісіта, якій він звіряв свої страждання, була трохи й рада з його незаспокоєності: вона сподівалася, що злидні подолають його лінощі. Арістід почав приглядатися до подій потаємці, насторожено, мов злодій, що чекає нагоди. 1848 року, коли брат його подався до Парижа, Арістід задумав був рушити слідом. Але Ежен був парубком, Арістід же не міг тягти за собою жінку, не маючи в кишені грошей. І він залишився, виглядаючи, передчуваючи близьку катастрофу, ладний кинутися на першу-ліпшу здобич.

Середульший син Ругонів, Паскаль, здавалося, не належав до цієї сім’ї. Він становив один з типів, що ніби порушують закони спадковості. В сім’ї раптом народжується істота, що в ній виявляються тільки творчі сили природи: Паскаль не скидався на Ругонів ні духовно, ні фізично. Він був високий на зріст, з приємним ї суворим обличчям; його щирість, любов до науки були цілковитою протилежністю шанолюбним замірам і корисливості його кревних.

Відбувши успішно в Парижі свої медичні студії, Паскаль доброхіть повернувся до Пласана, незважаючи на умовляння професорів. Йому подобалося спокійне провінційне життя, він уважав, що для вченого воно корисніше за паризьку метушню. Але в Пласані він не старався придбати клієнтуру. Його потреби були дуже скромні, він зневажав гроші і задовольнявся небагатьма хворими, що припадком попадали до нього. Всіх його розкошів тільки й було, що маленький світлий будиночок у новому місті, де він працював, жив самотою, вивчаючи природу. Особливо захоплювала його фізіологія. В місті знали, що він купує трупи в гробокопа, що був при шпиталі, і це наганяло жах на делікатних паній та боягузливих буржуа. Правда, вони не дійшли до звинувачень Паскаля в чаклунстві, але пацієнтів у нього стало ще менше. Його мали за дивака, і люди з вищого товариства не довірили б йому лікувати дряпинки на мізинцеві, щоб не компрометувати себе. Жінка мера раз якось сказала: