Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 64

І тільки в Ругона стало духу запитати:

— Ви їх бачили?

— Ні, — відповів колишній панчішник, — але з поля чується якийсь чудний гомін. Один вояк запевняє, що бачив вогні на схилах Гаррігських гір.

Всі члени комісії пополотніли, мовчки поглядаючи один на одного. Рудьє провадив:

— Я повертаюся на чати. Боюсь, як би не було атаки. А ви підготуйтеся з свого боку.

Ругон хотів його наздогнати, щоб добути ще якісь відомості, але той був уже далеко. Розуміється, всім було вже не до сну. Чудний гомін! Вогні! Атака! — і все це серед ночі. Грану пробував порадити таку ж тактику, що вдалася їм напередодні: сховатися і чекати, поки повстанці пройдуть через Пласан, а потім здобути перемогу на порожніх вулицях. Але, на щастя, П’єр пригадав поради своєї жінки і сказав, що Рудьє міг і помилитися: найкраще піти й пересвідчитися вочевидь. Деякі члени ради скривилися, але коли ухвалено, що комісію супроводжуватиме збройний загін, усі з великою хоробрістю спустилися вниз. Залишивши біля ратуші тільки кількох чоловік варти, вони оточили себе тридцятьма національними гвардійцями і лише тоді насмілилися йти на вулиці заснулого міста. Місяць тихо плив над дахами, одкидаючи довгі тіні. Вони переходили від валу до валу, од брами до брами, але обрій затуляли мури і їм нічого не щастило роздивитися й почути. Правда, національні гвардійці на різних постах розповідали, що з піль крізь зачинені брами долинають якісь непевні шерехи. Вони напружували слух, але нічого не могли вловити, крім віддаленого гуркоту, лщо в ньому Грану впізнав шум Віорни.

Проте вони не заспокоїлись. Вони вже лагодилися повернутися до мерії, дуже схвильовані, хоча й знизували удавано плечима, й обзивали Рудьє полохуном і вигадником. Але тут Ругон, бажаючи остаточно заспокоїти своїх друзів, запропонував їм оглянути рівнину з підвищення, відкіля розгортався краєвид на кілька миль. Він повів увесь цей малий гурт до кварталу см. Марка і постукав у двері готелю пана Валькераса.

Граф, тільки зачувши про заколот, виїхав до свого замка Корб’єр. У готелі залишався тільки маркіз де Карнаван. Ще з учорашнього дня він розсудливо тримався осторонь, не через страх, а тому, що не хотів в рішучий мент бути в спілці з Ругонами. Але в душі він згорав з цікавості. Він замкнувся, щоб утриматися від бажання поринути в інтриги жовтого салону. Коли льокай раптом серед ночі доповів йому, що внизу його питають якісь пани, він не втримався від цікавості, встав і похапцем спустився вниз.

— Дорогий маркізе, — сказав Ругон, зазнайомлюючи його з членами міської комісії, — ми до вас з невеличким проханням. Дозвольте нам пройти до саду.

— Розуміється, — відповів здивований маркіз, — я сам проведу вас туди.

І дорогою він розпитав, що саме трапилося. Кінець саду була тераса, що торувала над рівниною; тут, крізь великий вилом у мурі фортечного валу, розстелявся перед очима широкий обрій. Ругон згадав, що ця тераса може правити за чудовий пункт для спостереження. Національні гвардійці залишилися біля брами. Члени комісії, ведучи далі розмову, сперлися на балюстраду тераси. Але чудова картина, що розгорнулася перед ними, змусила їх замовкнути. Далеко-далеко, в глибокій долині Віорци, що тяглася на захід поміж пасмом Гаррігських гір і горами Сея, потоком струмувало місячне сяйво. Купи дерев, темпі скелі здавалися острівцями й мисами в цьому морі світла. Подекуди, в луговинах, Віорна виблискувала, наче сталева зброя, відбиваючи тонкий срібляний дощ, що сипався з неба. В сутінках морозної ночі широкий простір здавався океаном, якимсь невідомим світом. Спочатку пани члени не чули нічого й не бачили. Небо було освітлене трепетним сяйвом й здалеку невиразно лунали чиїсь голоси. Грану, що з натури не був поетом, все ж таки, захоплений цією тихою ясною ніччю, пробурмотів:

— Яка ж чудова ніч, панове!

— Мабуть, Рудьє привиділося, — сказав Ругон із якимсь презирством.

Але маркіз нашорошив свої чуйні вуха.

— Ого! — сказав він своїм різким голосом. — Я чую дзвін.

Всі перехилилися через парапет, затамувавши подих.

І ось з рівнини почули чисті, мов кришталь, далекі звуки дзвона. Пани члени не могли не погодитися з маркізом. Били на сполох. На думку Ругона, це був дзвін Беажа — маленького села, що знаходилося за добру милю від Пласана. Він сказав це, щоб заспокоїти своїх товаришів.

— Слухайте, слухайте! — перервав маркіз. — А от уже дзвін Сен-Мора.

І він указав їм на другу точку обрію. Справді, й другий дзвін почав ридати в цій ясній ночі. Скоро їхній слух звикнув до нічного шуму, вони почали вловлювати розпачливі скарги десяти, двадцяти дзвонів. Зловіщі заклики докочувалися з усіх боків, схожі до хрипу мрущого. Незабаром заридала вся рівнина. Пани не сміялися більше з Рудьє. Маркіз, якому завдавало втіхи лякати цих буржуа, став пояснювати їм причину цього дзвону.

— Це збираються мешканці з сусідніх сіл, щоб на світанку напасти на Пласан, — мовив він.

Грану вирячив очі.

— Ви нічого не бачите ген там? — спитав він раптом.

Ніхто нічого не бачив. Всі заплющили очі, щоб краще чути.

— Ось стійте, — знову почав він, трохи помовчавши. — Бачите, по той бік Віорни, біля цієї чорної маси?

— Так, бачу, — відповів з розпачем Ругон, — там запалюють вогонь.

Одразу спалахнув другий вогонь напроти першого, потім третій, четвертий. Червоні цятки світилися по всій долині, майже на рівному відданиці один од одного, як ліхтарі на якійсь величезній вулиці. Полум’я ватр блідло під місяцем, і в його недевному світлі вони здавалися калюжами крові. Ця зловіща ілюмінація, зрештою, довела до розпачу міську комісію.

— Їй-богу! — уїдливо бурмотів маркіз своїм писклявим голосом. — Розбійники подають один одному сигнали!

І він з догідливості почав рахувати вогні, щоб дізнатися, з кількома приблизно ворогами доведеться мати діло «славній національній гвардії Пласана». Ругон намагався перечити, кажучи, що селяни беруться до зброї, щоб приєднатися до повстанської армії, а не для того, щоб напасти на Пласан. Але пани розпачливо мовчали: вони склали вже свою думку, й усякі потіхи були марні.

— А ось я вже чую й «Марсельєзу», — сказав Грану підупалим голосом.

Він не помилився. Загін, мабуть, ішов берегом Віорни, під самими міськими мурами. Слова «До зброї, громадяни! Шикуйтеся в загони!» долітали спалахами, напружені, виразні. Яка страшна ніч! Пани члени комісії мовчки стояли на терасі, спершись на парапет, закляклі від лютого холоду, не в змозі одвести очей від рівнини, розворушеної дзвонами й «Марсельєзою», — рівнини, вогненної від цих сигнальних багать. Очі сліпило це море пітьми, протятої кривавими вогнями; у вухах їм дзвеніло від галасу міді; їх уже обманювали почуття і ввижалися неймовірні страхи. Ні за що на світі не зрушили б вони з місця; їм здавалося: аби вони повернулися спиною до рівнини — і ціла армія кинеться за ними навздогін. Як більшість боягузів, вони чекали наближення небезпеки лише для того, щоб тікати, коли, наспіє рішуча хвилина. Вдосвіта, коли зайшов місяць і перед ними зяяла тільки чорна безодня, вони відчули смертельний жах. Їм марилося, що невидимі вороги повзуть у темряві і ось-ось ухоплять їх за горло. При найменшому шереху вони уявляли, що харцизи радяться біля підніжжя тераси й зараз полізуть на неї. Але нічого, нічого довкола, тільки чорна пітьма, де безнадійно втопав зір. Маркіз, заспокоюючи їх, іронічно казав:

— Не турбуйтеся-бо! Вони почекають до світанку.

Ругон проклинав усе на світі. Його знову опанував страх. Грану геть посивів за цю ніч. Та ось повільно стала займатися зоря. Проте й світання не принесло полегші. Ці пани чекали, що в першому ранковому промінні вони побачать цілу армію, вишикувану до бою. А день сьогодні наче десь забарився, світання повільно ширилося від обрію. Витягнувши шиї, нашорошивши вуха, вони допитливо вдивлялися в туманний присмерк. І в молочній темряві їм вбачалися дивоглядні фігури: рівнина обернулася в криваве озеро, скелі здавалися їм трупами, що плавали по його поверхні, — купи дерев — грізними батальйонами. А потім, коли світло ранку остаточно прогнало ці привиди, настав день, такий блідий, такий сумний і меланхолійний, що навіть самому маркізові стиснулося серце. Ніде й сліду не знати було від повстанців, усі шляхи вільні, але долина, зовсім сіра, мала пустельний і сумний вигляд і здавалася пасткою. Вогні погасли, а дзвони все ще бовкали. О восьмій годині Ругон помітив лише кількох чоловік, що йшли берегом Віорни, віддаляючись од міста.