Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 65

Члени комісії знемагали від холоду і втоми. Пересвідчившись, що немає прямої небезпеки, вони вирішили відпочити декілька годин. На терасі залишили вартового з наказом негайно повідомити Рудьє, коли тільки помітить здалеку якусь банду. Грану та Ругон, знесилені нічним хвилюванням, подалися додому, підтримуючи один одного під руки. Вони жили поряд.

Фелісіта турботливо вклала чоловіка спати. Вона взивала його «бідне кошеня», умовляла не хнюпити носа — все минеться. Але він хитав головою, він мав серйозні побоювання. Вона дала йому поспати до одинадцятої години. Потім, коли він поснідав, вона лагідно вирядила його з хати, переконавши, що треба мужньо триматися до кінця. В мерії Ругон застав тільки чотирьох членів комісії; останні надіслали свої перепрошення — вони не можуть бути, бо й справді захворіли. Зранку паніка ще більше опанувала місто. Пани члени комісії не втерпіли й розказали вдома, про жах, пережитий пам’ятної ночі на терасі готелю пана Валькераса. А служниці поквапилися розповсюдити новину, прикрасивши її драматичними подробицями. Відтепер ця ніч стала вже придбанням для історії; всім стало відомо, як члени міської комісії спостерігали з мурів танці канібалів, що поїдали полонених, відьм, що крутилися в танку навколо своїх чавунів, де варилися діти, цілі Хмари бандитів зі зброєю, що виблискувала при місячному світлі. І ще розповідали про дзвони, що бамкали самі собою; запевняли навіть, що повстанці підпалили околичні ліси й цілий край у вогні.

Був вівторок — базарний день у Пласані. Рудьє наказав відчинити міську браму, щоб впустити кількох селянок з городиною, маслом та яйцями. Але міська комісія, що складалася вже тільки з п’яти членів, рахуючи сюди й голову, зразу ж визнала це за невибачну нерозсудливість. Правда, вартовий, залишений на терасі готелю, досі ще не помітив нічого загрозливого, а все ж таки треба тримати брами на засуві. За наполяганням Ругона, оповісник з барабанщиком обійшов усі вулиці і оголосив, що місто перебуває на військовому стані і що мешканці, котрі вийдуть з нього, уже не зможуть повернутися. Цей захід, що його було вжито для заспокоєння людності, тільки нагнав на всіх ще більшого страху. І цікавий же вигляд мало це невеличке місто, що замикало брами, засувало ржаві засуви серед білого дня в середині дев’ятнадцятого сторіччя!

Коли Пласан засупонився ветхим пасом валів, замкнувся на всі замки, як обступлена ворогом фортеця, в чеканні наступу, смертельна туга оповила похмурі кам’яниці. Тим, хто мешкав у центрі міста, чулося, ніби з передмістя долинає стрілянина. Ніхто нічого не знав, сиділи ніби в льосі, як замуровані, і тільки тоскно чекали порятунку або загибелі.

Вже два дні все сполучення з зовнішнім світам було відрізано через повстанців, що їхні загони блукали в околицях. Пласан у своєму зазубні було відокремлено од цілої Франції. Він був самотній серед повсталого краю; навколо чути було безперестанно дзвін на сполох, лунала «Марсельєза», подібно грізному гуркоту річки, що вийшла з берегів. Місто, покинуте напризволяще й тремтяче від жаху, здавалося здобиччю, обіцяною переможцю. Городяни, гуляючи проспектом, переходили щохвилини від розпачу до надії. Їм увижалися біля Великої брами то блузи інсургентів, то солдатські мундири. Підпрефектура, що круг неї все валилося, зазнавала болісної агонії.

Близько другої години поширилася чутка, що державний переворот не вдався: принца-президента запаковано до Венсенської в’язниці, Париж у руках найлютіших демагогів; Марсель, Тулон, Драгіньян — словом, увесь Південь, захоплено переможним військом повстанців. Надвечір повстанці прийдуть до Пласана й переб’ють усіх мешканців.

У мерію з’явилася депутація; вона дорікала міській комісії за те, що та позачиняла брами, бо це може тільки обурити повстанців, Ругон, втративши тяму, обстоював свій наказ із усією енергією, що на неї був здатний. Розпорядження замкнути браму здавалося йому одним з наймудріших актів його адміністративної діяльності; він знаходив переконливі докази в його обороні. Але його перебивали, засипали питаннями: де ті солдати? Де обіцяний їм полк? Тоді П’єр почав брехати і просто сказав, що не давав жодної обіцянки. Головною причиною паніки була відсутність цього легендарного полку; мешканці так його виглядали, що повірили, зрештою, в його реальність. Люди, добре освідомлені, казали навіть, де інсургенти перебили вояків.

О четвертій годині Ругон укупі з Грану вернувся в готель пала Валькераса. В далечині долиною Віорни весь час переходили невеличкі гурти людей, що простували до Оршера на поміч повстанцям. Цілісінький день хлопчаки лазили на вали; приходили й дорослі дивитися в стрільниці. Ці добровільні вартівники посилювали страх у місті, голосно перераховуючи людей, іцо переходили долиною і що їх чутки одразу обертали в грізні батальйони. Цим полохливим обивателям здавалося, що крізь амбразури валу вони бачать готування до якоїсь загальної різанини. Як і напередодні, зі смерком крижаний подих паніки пролетів містом.

Повертаючись до мерії зі своїм нерозлучним Грану, Ругон побачив, що становище дедалі робиться нестерпучим. За їхньої відсутності зник ще один член комісії. Залишилося вже тільки четверо. Ці пани втямкували зрештою, що смішно сидіти тут цілими годинами й, нічого не кажучи, дивитися на бліді обличчя один одного. До того ж вони дуже боялися, що їм доведеться ще й другу ніч провести на терасі в саду.

Ругон поважно заявив, що оскільки обставини не змінилися, немає рації постійно чергувати. Коли ж трапиться якась важлива подія, їх буде повідомлено. І, за одноголосною постановою ради, Ругон передав Рудьє всі адміністративні турботи. Безталанний Рудьє, що пригадав собі, як він був за національного гвардійця в Парижі при Луї-Філіппові, ревно охороняв Велику браму.

Похнюпивши носа, П’єр повертався додому, мов побитий собака, ховаючись у тіні будинків. Він почував, як зростає ворожнеча пласанців до нього, чув, як в окремих групах його ім’я вимовляють з гнівай та презирством. Він піднявся сходами, хитаючись, вмиваючись потом. Фелісіта зустріла його мовчки, з розпачливим обличчям, бо вона теж починала губити надію. Всі мрії її йшли за вітром. Подружжя сиділо тепер у жовтому салоні віч-на-віч. Похмурий зимовий день вигасав; він надавав якогось брудного відтінку цим жовтогарячого кольору шпалерам з великими розводами. Ніколи ще кімната не мала такого жалюгідного, брудного й нудного вигляду. Тепер вони були самі; їх уже не оточувала юрба прихильників, не засипала вітаннями. Одного дня було досить для того, щоб згубити їх, — саме тоді, коли вони вже святкували перемогу. Коли й завтра становище не зміниться, все пропало! Фелісіта ще вчора мріяла про Аустерліц, споглядаючи мотлох жовтого салону, а тепер, зорячи на похмуру й пустельну кімнату, їй спадало на думку прокляте Ватерлоо.

Чоловік усе ще мовчав, і вона несамохіть наблизилася до вікна, до того вікна, де вчора тішилася здоровленнями цілого міста. Внизу, на майдані, стояли гурти людей; помітивши, що голови всіх повертаються до їхнього будинку, Фелісіта зачинила віконниці, боячись якихось ворожих вихваток. Вона відчувала, що розмова точиться про цих.

У темряві до неї долітали голоси. Якийсь адвокат розводився тоном суціги, щ6 конче виграє процес:

— Я вже вам казав: повстанці самі пішли, й вони, звичайно, не проситимуть у сорока одного захисника дозволу вернутися до міста. Сорок один! Бридня! А я був певен, що їх було принаймні двісті.

— Та ні ж, — казав гладкий купець, торгівець олією і завзятий політик, — їх, мабуть, не було й десяти, бо, зрештою, вони й не билися — марно шукали вранці крові. Я сам, кажу вам, ходив до мерії дивитися — двір був чистий, як долоня.

А один робітник, що боязко приєднався до гуртка, додав:

— Та й хитрощів не так багато вже треба, щоб захопити мерію. Навіть двері були незамкнені.

Гучний регіт зустрів цю фразу, і робітник, підбадьорившись, провадив:

— Хто ж не знає, що таке Ругони? Невелика цяця!

Ця насмішка вразила Фелісіту в саме серце. Невдячність народу її обурювала, шматувала їй серце, бо, зрештою, вона сама починала вірити. в місію Ругонів. Вона покликала свого чоловіка: хай дізнається, яка непостійна юрба.