Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 46

Георг пізнав жінку Боланда. Вона була не стара і не молода, не вродлива і не потворна. «Одного разу, — згадав Георг, — під час страйку, вона, мати кількох дітей, взяла до себе чужу дитину». Дитину, в якої не було батьків, — батько, мабуть, сидів у тюрмі, — ввечері привели до пивниці на збори. Боланд узяв дитину за руку і пішов додому, щоб спитати дружину, а повернувся сам. Збори тривали, обговорювали підготовку до якоїсь демонстрації.

Тим часом дитина знайшла собі батьків, братів, сестер і вечерю.

— Мого чоловіка немає вдома, — сказала жінка, — він у пивниці по той бік вулиці. — Вона була трохи здивована, але в неї не виникло ніякої підозри.

— Можна зачекати тут на нього?

— На жаль, ні, — сказала жінка розважливо, але рішуче, — вже пізно, а в мене заслабла дитина. «Треба дочекатися його, — подумав Георг. Він спустився трохи нижче і сів на сходах. — А що, як зараз замкнуть вхідні двері? Хтось може прийти раніше за Боланда, мене побачать і почнуть розпитувати. Та й Боланд може прийти не сам. Чи не краще почекати його на вулиці або зайти в пивницю? Його дружина мене не пізнала, а вчитель сьогодні вранці прийняв мене за літню людину». Георг прослизнув між двома сусідками, які все ще прощались, і опинився на вулиці.

А може, це та сама пивниця, куди тоді привели дитину.

З пивниці саме виходила підчарчена компанія. Чоловіки так голосно реготали, що на них зашикали з вікон. Майже всі — штурмовики, лише двоє в цивільному одязі, один з них Боланд. Він теж сміявся, як завжди, беззвучно й добродушно. Зовні він не змінився. Боланд і двоє штурмовиків відокремилися від гурту. Вони вже не реготали, а тільки широко усміхалися. Вони жили в одному будинку, один з них відімкнув двері — їх таки замкнули, — а двоє інших увійшли слідом.

Георг знав, що товариство, в якому він побачив Боланда, ще нічого не означає. Та й сорочки його супутників ні про що не говорять. У таборі він багато чого чув і зрозумів. Він знав, що змінилися життя людей, їхній зовнішній вигляд, оточення, форми боротьби. Він знав це так само, як знав і Боланд, якщо він тільки лишився такий, який був. Георг все це добре знав, але не відчував.

Георгові почуття були такі самі, як і колись, такі самі, як і у всіх у Вестгофені.

Йому ніколи було розмірковувати, навіщо супутникам Боланда потрібні ці сорочки, а Боландові — ці супутники. © http://kompas.co.ua

Побачивши їх, він відчув лише те, що відчував у Вестгофені. Адже в Боланда не написано на лобі, що йому можна довіряти. І Георг цього не відчував. Можливо — так, а можливо й ні. «Що ж мені робити? — думав Георг. Проте він уже дещо зробив: він уже пішов з вулиці, де жив Боланд. Місто знову ожило — востаннє перед сном.

— Бахманову жінку у Вормсі довелось арештувати.

— Чому? — різко спитав Оверкамп.

Він був проти арешту. Навіщо хвилювати населення, викликати в нього цікавість. Поблажливе ставлення поліції до родини Бахманів якнайкраще ізолює її.

— Коли Бахмана знайшли в мансарді і вийняли з зашморгу, його дружина почала кричати, що він мусив зробити це вчора, перед допитом, що їй шкода для цього навіть вірьовки. Вона не вгавала й тоді, коли труп забрали.

Вона переполошила всіх сусідів, кричала, що не винна, тощо.

— А як же поводилися сусіди?

— По-різному. Зажадати донесення?

— Ні, ні, — сказав Оверкамп. — Це нас уже не обходить. Нехай цим займаються вормські колеги. У нас і так доволі роботи.

Георг не міг розтанути в повітрі. «Піду з першою-ліпшою», — вирішив він.

Коли ж вона вийшла з-за рогу складу, що стояв посеред Форбахштрасе, за товарною станцією, то виявилося, що ця перша-ліпша все-таки гірша, ніж він міг собі уявити.

Її страшно було торкнутись і кінчиком пальця. В неї було зів’яле довгасте обличчя, під очима — мішки. При тьмяному світлі ліхтаря важко було розглядіти, чи ростуть оті руді патли в неї на голові, чи причеплені до капелюшка як оздоба. Георг розсміявся.

— Це хіба твоє волосся?

— А то чиє ж іще? — Вона невпевнено подивилася на нього, і на її схожому на маску обличчі промайнув якийсь живий відблиск.

— Та хіба не однаково? — вирішив він уголос.

Жінка ще раз скоса глянула на нього. Вона нерішуче зупинилася на розі Торманштрасе, припудрила обличчя й обсмикнула на собі одяг. Але кращою вона від цього нб стала, та й не могла стати. Вона навіть зітхнула. Георг подумав: кудись же вона мене поведе. Зрештою, там будуть чотири стіни і замкнені двері. Він ласкаво взяв її під руку. Вони швидко пішли вулицею. Вона перша побачила поліцая на розі Дальманштрасе і потягнула Георга в якесь підворіття.

— Тепер для нас настали важкі часи, — сказала вона.

Вони пройшли кілька вулиць, старанно обминаючи поліційних. Нарешті дісталися до її будинку. Маленький майданчик, не чотирикутний і не круглий, а те й друге водночас, паче коло, намальоване дитиною. І площа, і насунуті один на одного шиферні дахи здалися Георгові на диво знайомими. Чи не жив я тут колись із Францом?

Побираючися сходами, вони змушені були пройти повз невеличкий гурт: двоє молодих хлопців і двоє дівчат. Одна дівчина зав’язувала краватку кульгавому хлопцеві, майже на дві голови нижчому за неї. Вона потягнула кінчики вгору. Хлопець потягнув їх униз, вона — знову вгору. У другого хлопця було чисто виголене обличчя, він трохи косив очима і був дуже добре вдягнений. Друга дівчина, в довгій чорній сукні, була напрочуд вродлива; бліде личко у хмаринці мерехтливого блідого золота. Але поміняти дівчину було тепер неможливо, це б страшенно заплутало справу. До того ж йому все було байдуже. Та й її чарівна врода, можливо, лише витвір його уяви. Він обернувся. Всі четверо пильно дивилися на нього. Справді, дівчина не така вже й вродлива: надто гострий ніс. Один з хлопців гукнув:

— На добраніч, кицю!

Георгова супутниця крикнула у відповідь:

— На добраніч, косоокий франте!

Коли вона відмикала двері, низенький гукнув їй:

— Бажаю щастя!

Вона відповіла:

— Заткни пельку, Геббельсхене!

— Оце, по-твоєму, ліжко? — сказав Георг.

Вона почала лаятися:

— Треба було піти в готель на Кайзерштрасе.

— Замовкни, — сказав Георг, — послухай-но. У мене неприємність, яка саме — це тебе не стосується. У мене скоїлося велике горе. Відтоді я не спав і хвилини. Коли я зможу тут спокійно поспати, я тобі добре заплачу. Я не пошкодую грошей, гроші в мене є.

Вона вражено подивилася на нього. Очі її засвітилися так, наче у череп встромили свічку. Потім вона заявила рішучим тоном:

— Домовились.

У двері загрюкали. Низенький хлопець просунув голову і оглянув кімнату, наче щось тут забув. Вона накинулась на нього з лайкою, але раптом змовкла, бо він моргнув їй бровами, щоб вона ввійшла.

Георг чув, як усі п’ятеро перемовлялися між собою тихими, свистячими голосами. Він не розібрав жодного слова — було чути тільки якесь шипіння, що нараз увірвалося. Він схопився за горло. Хіба кімната стала тіснішою, хіба її стіни, стеля й підлога насунулися на нього? Він подумав: «Треба мерщій тікати».

Та вона вже повернулась і сказала:

— Не дивися на мене так сердито.

Вона поплескала його по щоці. Він різко відштовхнув її руку.

Яке диво! Він справді заснув. Скільки ж він спав? Години? Хвилини? Невже Левенштайн утретє відкрутив водопровідний кран, не наважуючись робити йому перев’язку?

Поволі до Георга повертається свідомість. «Разом з нею, — думав Георг, — я відчую нестерпний біль у п’яти-шести місцях». Але він почуває себе на диво свіжим і здоровим. Виходить, він справді спав. Чому він, власне, прокинувся? Адже світло вимкнуто. Лише бліде проміння від ліхтаря падало знадвору крізь маленьке віконце в головах ліжка. Коли він сів, сіла і його величезна тінь на протилежній стіні. Він був сам.

Він прислухався, почекав. Йому здалося, наче він чув на сходах якийсь шум, легеньке рипіння дерев’яних східців під босими ногами або під котячими лапами. Його лякала велетенська тінь, що простяглася аж до стелі. Раптом тінь заворушилася, наче хотіла кинутись на нього.