Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 62

Редера завжди вабила до тітки якась незбагненна цікавість. Він любив життя і з цікавістю дивився на її велике сердите обличчя, на якому життя лишило тяжкі й глибокі сліди. На якийсь мент він забув і про Георга, і про себе самого і слухав, посміхаючись, як жінка лаялася такими словами, Котрих навіть він ніколи не чув. «Не хотів би я в неї працювати», — подумав Пауль. А тим часом він думав попросити її, щоб вона взяла до себе на роботу одного з братів Лізель — в бідолахи після аварії забрали шоферські права. «Про це я встигну і ввечері поговорити», — подумав Пауль.

Йому страшенно хотілося пити, і він зайшов через чорний хід у пивну; тітці Редер тільки помахав рукою, він навіть не знав, чи помітила вона його. Старенький чолові чок з, червоним носом, що докінчував, а може, розпочав нову порцію пива в задній кімнаті, підійшов із своїм кухликом:

— Твоє здоров’я, Паульхене! «Сьогодні ввечері, — подумав Пауль, — якщо впораюся з цією справою, я вип’ю ще чарчину».

Міцна горілка обпекла йому порожній шлунок. Вулиці заповнилися. Лишалося мало часу. А в душі у Пауля попискував тоненький єхидний голосок: «Так, якщо впораєшся з тією справою! Ех, дурню! А вчора в цей час ти ще був щасливий!»

Учора в цей час він швиденько біг до булочної купити для дружини кілограм борошна. «А бабки вона так і не спекла, — подумав Пауль. — Мабуть, спече сьогодні». Він дійшов до будинку номер двадцять чотири, увійшов і здивувався. Під’їзд був розкішно оздоблений, мідні прути притримували доріжки на сходах. Редера пойняв сумнів: хіба нашому братові, робітникові, допоможуть в такому будинку?

Редер зітхнув з полегшенням; він ще зі сходів побачив прізвище, вигравіруване на металевій табличці готичними літерами. Пауль здивовано помацав табличку рукою: «Зауер, архітектор». Потім подзвонив. Редер розсердився на себе за те, що серце його так калатає. Двері відчинила гарненька жінка в білому фартушку — не господиня, а служниця. Потім вийшла і пані Зауер, теж молода і вродлива, тільки без фартушка, така ж безсумнівна шатенка, як перша — блондинка.

— Що? Зараз? Мого чоловіка? Так рано?

— У справі, лише на дві хвилини. — Серце Пауля заспокоїлося. Він подумав: «Цей Зауер непогано живе».

— Заходьте, — сказала пані Зауер.

— Прошу сюди, — почувся голос архітектора.

Редер озирнувся навколо. Він був цікавий від природи.

Навіть зараз його увагу привернула засвічена лампа-трубка на стіні та нікельовані ліжка.

Невиразне уявлення, що все в житті варто помацати, оглянути й відчути на смак, заважало йому зосередитися на чомусь одному. Він пішов на голос у другі двері. Хоч як йому було важко на серці, Пауль усе-таки уважно оглянув низьку ванну, в яку треба не залазити, а опускатись, і трельяж над умивальником.

— Хайль Гітлер! — мовив Зауер, не обертаючись.

Редер побачив його у дзеркалі — навколо шиї був обмотаний рушник. Піна з мила, наче маска, вкривала незнайоме обличчя. Лише очі в дзеркалі пильно й насторожено дивцлися на Редера. Редер шукав потрібних слів.

— Прошу, — сказав чоловік. Він дуже старанно почав направляти бритву. Редерове серце калатало, і серце Зауера також калатало. Цього чоловіка Зауер ніколи в житті не бачив. Він ніколи не заходив у контору будівництва шляхів. Незнайомий відвідувач у незвичний час — це могло означати що завгодно. «Треба триматися так, наче я нічого не знаю. Нікого не знаю. Не дозволити, щоб тебе захопили зненацька».

— Я слухаю вас, — знову заговорив він. Його голос був хриплий, але ж Редер не знав його звичайного голосу.

— Вам пере дає привіт наш спільний друг, — сказав Пауль. — Не знаю, чи ви пам’ятаєте його. Він колись разом з вами так чудово катався на байдарці по Нідді. «Цікаво, — думав другий, — поріжусь я чи ні?» Легкими рухами почав голитися. Він не порізався, і рука не тремтіла. «І чого він переді мною прикидається, — подумав Пауль, — чому не витре обличчя і не поговорить зі мною по-людському. Напевно, він звичайно не скребе свого обличчя так довго. Мабуть, раз-два — і годі».

Зауер відповів:

— Я вас не розумію. Чого вам від мене треба? Хто переказує мені привіт?

— Ви з ним разом каталися на байдарці, — повторив Редер. — На байдарці «Анна-Марія». — Він перехопив косий Зауерів погляд, який той кинув на нього поверх дзеркала. Крапля мильної піни впала Зауерові на повіку, він витер її кінчиком рушника. Потім продовжував голитися.

Він промовив крізь зуби:

— Я не розумію ані слова. Пробачте. Я дуже поспішаю.

Ви, певно, переплутали адресу.

Редер ступив один крок наперед, він був набагато нижчий від Зауера. Тепер він бачив у дзеркалі ліву половину обличчя архітектора. Він намагався розглядіти його крізь піну, але бачив тільки худу шию й випнуте підборіддя.

Зауер подумав: «Як пильно він дивиться на мене! Але я йому не дам розглянути моє обличчя. Нехай собі дивиться.

Як вони натрапили на мій слід? Виходить, щось підозрівають… Виходить, за мною стежать… А це щуреня щось винюхує!» І Зауер сказав:

— Очевидно, ваш приятель дав вам неправильну адресу. Я дуже поспішаю. Прошу, не затримуйте мене більше! Гайді!

Пауль здригнувся. Він не помітив, що їх було троє. Біля дверей стояла дівчинка, покусуючи тоненький золотий ланцюжок; вона, мабуть, весь час стежила за Редером.

— Покажи йому, як вийти!

Йдучи за дівчинкою, Редер думав: «Стерво! Він чудово все зрозумів. Не хоче ризикувати, можливо, через оцю шмаркачку. А хіба в мене немає дітей?»

Коли Редер зачинив за собою двері, Зауер миттю витер обличчя, саме так, як і думав Редер. Він підскочив до вікна спальні, дуже схвильований, і поквапливо підняв штору. Він побачив, як Редер переходив вулицю. «Чи правильно я поводився? Що він скаже про мене? Спокійно! Я, певно, не єдиний. Вони, мабуть, сьогодні перевіряють йе один десяток підозрілих людей. А який безглуздий привід! Скористатися з цієї втечі! А втім, привід не такий уже й безглуздий. Щось навело їх на думку, що я раніше був зв’язаний з Гайслером. Чи, може, вони всіх питають про одне й те саме?»

Раптом у нього мороз пішов поза спиною. А що, як це правда, а не витівка гестапо? Що, як цього чоловіка справді прислав Георг? Що, як він не продажний агент? А, дурниці! Коли Георг Гайслер справді ховається у рідному місті, він знайде інший спосіб зв’язатися з ним, Зауером.

Цей кумедний чоловічок просто щось винюхував. Незграбно і невміло! Зауер перевів подих і знову підійшов до дзеркала, щоб зачесатися. Його обличчя зблідло, як бліднуть смагляві обличчя — їх шкіра наче в’яне. З дзеркала на нього дивилися світло-сірі очі, вони зазирали в його душу глибше, ніж могли зазирнути чужі очі. «Як душно!

Це кляте вікно завжди заліплене!» Він ще раз швидко намилив обличчя. «В усякому разі, вони недурно прислали до мене оцю нишпорку. Невже треба тікати? Але якщо я втечу, я наражу на небезпеку інших».

Він знову почав голитись, але тепер уже його руки тремтіли. Зауер одразу ж порізався і вилаявся. «Ах, я ще встигну зайти до перукаря. Вирок трибуналу —і капут, через два дні після арешту. Не треба побиватися так, люба. Уяви собі, люба, що я загинув під час повітряної катастрофи».

Він зав’язав краватку. Здоровий, худорлявий, статечний чоловік років під сорок. Він відігнав від себе похмурі думки. «Ще минулого тижня я сказав Германові: «Ці добродії швидше втратять роботу, ніж ми. Я ще збудую хороші шляхи вздовж і впоперек нової республіки».

Зауер знову підійшов до вікна у спальні і глянув на безлюдну вулицю, якою щойно пройшов низенький чоловічок. Зауера почало морозити. «Він зовсім нб був схожий на шпика. У нього й манери зовсім не такі, та й голос лунав щиро. Як інакше міг би Георг зв’язатися зі мною? Так, це він послав до мене цього чоловіка».

Тепер Зауер був майже переконаний в цьому. Але що ж він мав робити? У незнайомого це було ніяких доказів.

Навіть коли він хоч трошечки сумнівався, він мусив відіслати цього чоловіка. Він сказав собі: «Я ні в чому не винен».

Для Георга він зробив би все, що міг. Він не тільки хотів, як дехто, бути таким, але й був таким. Де, у яких чотирьох стінах чекає Георг на відповідь? «Зрозумій мене, Георге. Я не мав права діяти наосліп».