Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 65

Вкрадений десь комбінезон ледве прикривав його арештантський одяг. Сотні випадків могли спричинитися до його арешту. Але цього не сталося. Альдінгер нічого не обдумував, не розраховував, у нього лишилося тільки почуття напрямку. Отак стояло сонце над його селом вранці, а отак — опівдні. Якби гестапо не вдалося до складної й могутньої системи переслідування, а просто провело пряму лінію з Вестгофена до Бухенбаха, то старого дуже скоро схопили б у якійсь точці цієї прямої.

На пагорбі Альдінгер зупинився. Його обличчя вже не тіпалося, погляд став твердіший — а почуття напрямку — цей майже нелюдський інстинкт — почало притуплюватися, бо стало вже непотрібне. Цю місцевість Альдінгер добре знав. Отут він щомісяця зупинявся із своїм візком.

Його сини зносили кошики вниз на ринок. А сам він стояв і роздивлявся навкруги. Його село вже недалеко.

І всі ці порослі деревами або забудовані пагорби, що відбивались у воді, і сама річка, яка все підхоплювала і все покидала, щоб мчати далі: і хмарину в небі, і човни, в яких від’їжджали люди — куди, навіщо? — все це «колись» здавалося йому таким далеким, чужим. «Колись» — так звалося життя, куди він хотів повернутися, заради якого він утік. «Колись» — так звався край, що починався за містечком. «Колись» — так звалося його село.

У перші дні свого перебування у Вестгофені, коли на його старечу голову посипалися перші лайки й удари, він ще знав ненависть, лють і жадобу помсти. Але удари сипались усе частіше й болючіше, а він був старий, поступово в ньому вмерла жадоба помститися за образу й ганьбу, вмерла навіть сама згадка про них. Але те, що не могли вбити ніякі стусани, було, як і раніше, владне і могутнє.

Альдінгер повернувся спиною до Майну і пошкандибав далі між колійми польової дороги. Час від часу він озирався, але не від страху, а для того, щоб перевірити, чи не збився з напрямку. Він уже не здавався божевільним. Він спустився з одного пагорка і піднявся на другий. Проминув ялинник і молодняк. Докруж — ані душі.

Альдінгер пішов стернею, потім перетнув поле, засаджене ріпою. Було ще досить тепло. Не тільки день, увесь рік, здавалося, зупинився. І зараз Альдінгер цілою істотою відчував колишнє.

Бургомістр Бухенбаха Вурц цього дня не пішов у поле, хоч і хотів піти, чи принаймні нахвалявся; натомість він подався до кабінету, як він називав свою кімнату, тісну, захаращену комірчину, що правила йому і за контору. Його сини говорили, що він може спокійно йти в поле, бо хотіли мати героя-батька. Але Вурц послухався дружини, що без упину скиглила.

Бухенбах усе ще був оточений вартовими, крім того, на дворі у Вурца стояв окремий пост. Люди сміялися з цього. Альдінгерові, напевно, і на думку не спаде заходити в село. Він придумає щось інше, щоб розправитися з Вурцом. Чи довго думає Вурц тримати біля себе цю лейб-гвардію? Далебі, дорога втіха. Зрештою, ці прикомандировані до Вурца штурмовики — селянські хлопці, і вони потрібні дома.

Пані Шульц, крамарка, побачила, що Вурц сидить у конторі. Вона сказала про це нареченому своєї племінниці, що допомагала їй у крамниці, де продавалося все, що може знадобитися селянам. Наречений, родом з Цігельгаузена, приїхав на машині ветеринарного лікаря на кілька годин раніше, ніж його чекали, і привіз кілька шабатурок з різним крамом. Він хотів увечері попросити Вурца, щоб той повідомив про майбутній шлюб.

Коли ж тітка сказала: «Він у конторі», — хлопець почепив комірець, а його наречена Герда почала переодягатися. Він зібрався перший і вийшов на вулицю.

Біля дверей стояв на варті штурмовик, його знайомий.

Хлопці привіталися: «Хайль Гітлер!» Наречений був з ним в одному штурмовому загоні не тому, що не міг прожити без коричневої сорочки, а тому, що хотів спокійно працювати, одружитись, успадкувати батькове майно, а без неї це було б неможливо. Штурмовик догадався, в якій справі прийшов наречений, і розсміявся, коли той постукав у вікно до бургомістра. Але Вурц не відповів.

Він сидів за письмовим столом під портретом Гітлера.

Коли біля вікна майнула чиясь тінь, Вурц увесь зіщулився. А коли постукали, він сковзнув на підлогу, проповз навколо стола і сховався за дверима.

— Заходьте до нього удвох, — сказав вартовий, бо тим часом надійшла і Герда у новій спідниці і блузці.

Наречений постукав у двері, а що ніхто не сказав «заходьте», то він натиснув на ручку, але двері були зачинені. Підійшов вартовий, грюкнув у двері кулаком і загорлав:

— Тут прийшли просити, щоб ви повідомили про шлюб!

Тільки тоді Вурц відсунув засув і, важко дихаючи, уп’явся очима в нареченого, що подав йому свої папери.

Вурц уже отямився і навіть виголосив невеличку промову про селянство як основу народу, про значення сім’ї в націонал-соціалістській державі і про святість арійської раси. Герда слухала з поважним виглядом. Наречений кивав головою. Надворі він сказав вартовому:

— Ну й нікчему ж ти тут стережеш, приятелю.

Він зірвав квітку з куща й встромив собі в петельку.

Відтак узяв свою наречену під руку, і вони рушили сільською вулицею до майдану, повз гітлерівський дубок — він був ще такий маленький, що не міг дати тіні ні їхнім дітям, ні внукам, хіба що горобцям чи ящіркам, — і пішли до священика, щоб домовитися про вінчання.

Альдінгер спустився з передостаннього пагорка. Пагорок звався Буксберг. Старий ледве переставляв ноги, як людина, котра страшенно втомилася, але знає, що відпочивати не можна. Він більше не озирався, тут усе було рідне й знайоме. Де-не-де в поля Цігельгаузена вже вклинювалися поля Бухенбаха. Хоч у ті роки багато говорили про землеустрій, але звідси, згори, поля все ще були схожі на залатані фартушки селянських дітей.

Альдінгер дуже повільно виліз на пагорок. Він дивився кудись у простір, але погляд його не потьмарився: здавалося, він бачив якусь далеку невідому мету.

Унизу, в Бухенбаху, як завжди в такий час, мінялася варта. Вартовий біля Вурцового будинку теж змінився.

Він подався до шинку, куди прийшли і двоє його приятелів, які теж звільнились. Усі троє сподівалися, що наречений завітає сюди, йдучи від священика, і почастує їх.

Вурц украй знесилився від страху, його хилило на сон після ситного обіду. Він поклав голову на письмовий стіл, на папери молодят: їхні родоводи й довідки про стан здоров’я.

Альдінгерова жінка принесла своїм дітям їжу в поле.

Вони пообідали всі разом. Раніше між Альдінсерами часом була незгода, як у кожній родині. Після арешту старого сім’я жила дружно і дуже відлюдно. Вони навіть між собою не розмовляли голосно і жодним словом не згадували про батька.

Один з вартових, згідно з наказом, ходив слідом за жінкою і стежив за кожним її рухом. Пані Альдінгер, худа, мов тріска, селянка в чорному платті, пройшла повз двох вартових, що стояли на околиці села. Вона навіть і не глянула на них, ніби усе це її зовсім не обходило. Вона, здавалося, не звертала уваги і на вартового біля свого будинку, так наче стежити за нею наказали усохлій вишні в сусідському саду.

Альдінгер, нарешті, виліз на вершину пагорка. Для молодої людини це було не дуже-то й високо. Правда, звідси здавалося, що село лежить далеко внизу. Край дороги росли кущі ліщини. Альдінгер сів на землю в кущах. Якийсь час він сидів нерухомо у холодку під рідкими вітами, крізь які було видно дахи й лани. Він уже почав куняти, але несподівано здригнувся. Підвівся чи, скоріше, спробував підвестися. Глянув униз, на долину. Але долина постала перед ним не в звичному полуденному блиску, у приємному й рідному світлі. Село було залите якимсь холодним, різким сяйвом, усі обриси здавалися напрочуд чіткими і через Це — чужими. Потім на землю впала густа тінь.

По обіді двоє хлопчиків прийшло сюди по горіхи.

Вони скрикнули й побігли в поле, до своїх батьків.

Батько одного з них оглянув чоловіка, що лежав у, кущах. Він послав хлопчика на сусіднє поле за Вольбертом. Вольберт сказав:

— Та це ж Альдінгер!

Тоді його пізнав і перший. Діти й дорослі стояли серед кущів і дивилися на покійника. Нарешті селяни зробили з жердин ноші.